Військові суди жорстоко розправлялися з будь – якими порушеннями з боку солдатської маси і поблажливо ставились до осіб начальницького складу.
Торгівельні спори розглядали торгівельні суди у Відні, Празі та Трієсті (останній іменувався торгівельним і морським судом). Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного підприємства вирішували промислові суди, засновані в 1896 році, лише в деяких містах.
Цивільні справи між австрійськими та угорськими підданими за кордоном в першій інстанції розглядали австрійські консулати як консульські суди.
Поза загальною судовою системою знаходився створений в 1867 році Імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Цей суд складався з президента, його заступника, 12 членів і чотирьох їх заступників. Усі вони призначалися імператором довічно з поданням рейхсрату.
Особливе становище в судовій системі займав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який розглядав справи, пов’язані з членами панівної династії, за винятком імператора. Другою інстанцією для нього був вищий крайовий суд у Відні, а останньою – Верховний судовий і касаційний трибунал.
Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 року встановив, що організація і компетенція судів мають визначатися окремими законами. Всі судді проголошувалися незалежними. Вони призначалися імператором довічно. Суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менше трьох років, успішно склав письмовий і усний іспит. Комісії з приймання іспитів створювалися щорічно міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді. До їх складу входили професори юридичних факультетів і найбільш кваліфіковані практичні працівники. Судді могли бути звільнені з посади у випадках, передбачених законом, і на підставі правильно постановленого судового рішення. Вони могли бути тимчасово відсторонені від посади за наказом голови суду або за рішенням вищої судової інстанції. Усі працівники судів були зобов’язані складати присягу і неухильно додержуватися конституційних законів. Судочинство як у цивільних, так і в кримінальних справах здійснювалося публічно. Передбачалася подача скарг у кримінальних справах. Право амністії надавалося імператору. Він також мав право пом’якшити покарання, застосовані судом.
Отже, на території Австро – Угорської імперії функціонувала розвинута система судових органів, яка мала певні демократичні ознаки, зокрема такі, як колегіальний, публічний і гласний розгляд справ.
Соціально – економічний та суспільно – політичний розвиток імперії потребував і розвитку нового законодавчого поля. Воно формувалося законами та постановами, які вміщувалися у збірниках. Виходили збірники судових законів, обов’язкових до виконання в усіх провінціях; політичних законів; крайових законів. З 1848р. замість них почали видаватися „вісник державних законів” та „Вісник крайових законів”. Право поділялося на законне і звичаєве.
Відповідно до патенту від 4 березня 1849 року закони мали оприлюднюватися „Вісником державних законів”, а згідно з патентом від 1 жовтня 1849р. – і „Вісником крайових законів”. Законодавчі акти публікувалися десятьма мовами. „Вісник крайових законів” видавався у кожній провінції тією мовою, якою розмовляла більшість її населення.
Патент від 17 лютого 1863 року підтвердив право видання крайових законів та розпоряджень, а Конституція 1869р. – „Вісника державних законів” мовами населення провінцій.
Йосифіанська книга законів забороняла використовувати категорія звичаєвого, тобто такого, що ґрунтується на довготривалому життєвому досвіді, традиціях того або іншого народу, права. Тому у 1811 році відповідним патентом його було скасовано.
Закони поділялися на універсальні та партикулярні, правильні і виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові – на засади необхідності або слушності.
Родинні, майнові, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані. Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійних конфесій були гарантовані законом, прийнятим 1867 році.
Права спілок, товариств, корпорацій регламентувалися державним і адміністративним правом, зокрема законами про організацію повітів, громад, університетів; про зовнішні правові відносини церкви; адвокатським і нотаріальним статутами; промисловим статутом і законом про організацію банків та торговельних палат.
Право поділялося також на службове, право застави та канонічне. Було закріплено положення про те, що предмет власності знаходиться під охороною не суду, а адміністративної влади. Так, декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776р., про сплавні ріки зарахував їх до предмета права корони, спрямованого на охорону інтересів суспільства. Згідно з відповідним законом всі ріки вважалися власністю держави. Відповідно до законодавства острови на сплавних ріках мали належати власникам землі. Для усунення розбіжностей у законодавстві про власність на природні об’єкти було видано державний закон про води. Відповідно до нього усі ріки, починаючи від місць, де можливе плавання по них на різних плавучих засобах, визнавались власністю суспільства.
Законом про загальні права населення та постановою центрального уряду від 21 грудня 1867 року було визнано рівноправність усіх народів імперії, право кожного народу зберігати і плекати свою мову, звичаї, традиції, релігію. Закон зобов’язував представників місцевої державної влади та самоврядування забезпечити таке ставлення до мов, яке виключало б можливість загострення міжнаціональних суперечностей.
Таким чином, австрійське право, яке формувалося з використанням елементів демократизму, закладало основи для проведення відповідних реформ в Австро – Угорській імперії.
Отже, Австро – Угорська імперія утворилася в середині ХІХ ст. шляхом підписання унії в 1867 році між Австрією та Угорщиною, завдяки якій стало можливим припинення революційного руху та залишення панівної верхівки при владі. Саме в цей час положення Австрії на світовій арені похитнулося через поразку у війні з Прусією, тому надаючи певні свободи Угорщині, уряд Австрії розраховував на допомогу Угорщини в подоланні повстань, що набували все більшого поширення.
Австро – Угорська монархія називається ще дуалістичною, оскільки вона була фактично двоєдина: імператор Австрії оголошувався також кролем Угорщини.
Австро – Угорська імперія мала досить розвинуту судову систему, знала перегляд прийнятих рішень в судових інстанціях вищого порядку, а також мала певні демократичні риси, як то змагальність сторін, гласність, публічність та колегіальність розгляду справи. Існували також військові суди, хоча правосуддя в них здійснювалося відповідно застарілих та жорстоких законодавчих актів, які захищали пануючий клас та суворо карали бідноту.
Таким чином, Австро – Угорська імперія протягом нетривалого часу свого існування досягла значного розвитку, як то перехід від звичаєвого права до писаного, обов’язкове друкування нових законодавчих актів, тобто доведення їх до широкого кола населення (яке до речі відбувалося також мовами національностей, що проживали на території імперії), мала розвинену судову систему.
Проте, залишалася також незмінною орієнтація правлячої верхівки на захист землевласників, дворянства та крупної буржуазії, ігноруючи інтереси працівників. Отже, відбувалося досить помітне розшарування суспільства за майновими ознаками, що свідчить про наявність феодальних пережитків в суспільстві.
1. В.С. Макарчук. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ, Атака – 2001
2. З.М. Черниловский. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубежных стран). Москва, Высшая школа – 1983
3. К.Г. Федоров. История государства и права зарубежных стран. Издательство Ленинградского университета, Ленинград – 1977
4. В.П. Глиняный. История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Харьков, Одиссей – 2003
5. Н.М. Хома. Історія держави та права зарубіжних країн. Львів, Магнолія плюс, Київ – Каравела, Львів – Новий Світ – 2000, 2003
6. О.А. Жидков. История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Издательство Московского университета – 1988
7. В. Кульчицький. Система судових органів Галичини у складі Австро – Угорщини. Право України № 11, 2001 – стр.137
8. М. Мацькевич. Конституційне виборче право в Галичині в складі Австрії. Право України, № 3/1999р. – стор.91
9. Р. Петрів. Право Австрії та Східної Галичини (70-ті роки XVIII – 70-ті роки XIX ст). Право України № 6/2000р, стор.117
10. Т. Мікула. До питання про загарбання Галичини Австрією. Право України № 8/2002, стор. - 123