Смекни!
smekni.com

Запровадження християн (стр. 3 из 5)

Важливим кроком у цьому напрямку став похід київських дружин на Константинополь 860 р. Метою походу русів було прагнення домогтися від володарів наймогутнішої європейської держави політичного визнання Русі, а також запозичення християнства та церковного управління на рівноправних умовах. Про ідеологічні наслідки цієї акції київських князів повідомляє в "Окружному посланні східним архієпископам" (867 р) патріарх Візантійської імперії Фотій, який пише: "не тільки болгари звернулись до християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова..., тобто так звані руси. Поневоливши сусідні народи і через те надмірно загордившись, вони занесли руку на Ромейську імперію. Але тепер і вони змінили еллінську (язичницьку. - М. К) і безбожну віру, якої вони дотримувалися раніше, на чисте християнське вчення і увійшли в коло підданих наших і друзів, хоча нещодавно ще грабували нас, виявляючи нестримну зухвалість; і в них загорілась така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують християнські обряди".

6. Спроби Аскольда охрестити Русь

Про введення християнства на Русі у 60-х роках IX ст. згадує й Костянтин Багрянородний (середина X ст) у біографії свого діда імператора Василія І Македонянина: "І народ росів, войовничий і безбожний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового одягу імператор Василій залучив до переговорів і, уклавши з ними мирну угоду, переконав стати учасниками божественного хрещення і влаштував так, що вони прийняли архієпископа". Як встановлено дослідниками цим архієпископом був болгарин Михаїл, що засвідчує причетність до поширення нової віри в Україні Дунайської Болгарії. Михаїл продемонстрував київській знаті "чудо" з нетлінним євангелієм (помістив його у вогонь і вийняв неушкодженим), схиливши київського князя Аскольда до прийняття християнства.

Про те, що нова віра поступово пускає коріння у середньодніпровській "Руській землі", засвідчує факт організаційного оформлення її церковної організації наприкінці IX ст. (ймовірно, до 882 р). Вона реорганізується в митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. В церковному статуті Львова XI (890 - 912 рр.) кафедра Русі стоїть на 61-у місці. Підкреслимо, що юрисдикція південноруської митрополії не поширювалася на західноукраїнські землі, які майже до кінця X ст. залишалися в сфері впливу латинської культури.

Як можна з певністю стверджувати, вже з 70-х років IX ст. в Середньому Подніпров'ї споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, котрі сприяють поширенню європейської культури (писемності, книжності, архітектури та образотворчого мистецтва, наукових знань) серед місцевого міського населення. Дослідженнями істориків доведено існування в Києві за часів правління Аскольда (860 - 882) літопису, який вівся при одному з придворних храмів.

Однак Аскольд не зміг християнізувати Південну Русь повністю. Цьому завадили зовнішньополітичні обставини.882 р. новгородський воєвода Олег, використавши підтримку язичницької опозиції, захоплює Київ, який проголошує столицею своєї держави. Християнські общини змушені були певний час сповідувати свою релігію напівлегально. Втім, повідомлення східних авторів про введення християнства на Русі у 300 р хіджри (912 р), що збігається з часом підписання русько-візантійської угоди 911 р., дає підстави вважати, що наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство.

Наступник Олега на київському столі Ігор, цілком певно, не заважав процесам поступового поширення християнства у країні, про що свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена у "Повісті временних літ". В цьому документі офіційно названі дві групи в оточенні князя - язичницька та християнська. Представники першої присягали перед ідолом дружинного бога Перуна (Тора), християни ж - у торговельному районі Києва, на Подолі, "в церкві святого Іллі". Аналіз угоди дає можливість уточнити відповідь на важливе питання: у якому соціальному середовищі насамперед поширювалося християнство. Як і в інших країнах, найбільшу зацікавленість у поширенні нової релігії в Україні-Русі виявляли середні прошарки міського населення (купці, торговці, ремісники), які частіше з ним стикалися й відчували його кращу, ніж у язичництва, відповідність новим умовам соціально-економічного життя в країні. Разом з тим, наявність в князівсько-боярській частині "верхнього міста" синхронних за часом язичницьких капищ засвідчує, що панівна верхівка русів, котра поповнювалася здебільшого представниками язичницької півночі, продовжувала шанувати культи, вироблені у дохристиянську епоху військової демократії.

Після смерті Ігоря 945 р. Київський стіл посідає його дружина - княгиня Ольга. За часів її правління християнська община в стольному граді значно посилюється, зміцнюючи свої позиції в князівсько-боярському середовищі. Про це свідчить факт хрещення самої Ольги в Константинополі у жовтні 946 р. Після повернення з Царгороду, княгиня починає проводити внутріполітичну лінію на обмеження язичництва у державі: "требища бісівські сокруши" та "приведе з собою ієреї мудрі і церкву святої Софії дерев'яну ізстрої". Діяльність Ольги, однак, не знайшла відгуку і розуміння серед її найближчого оточення. Язичницька опозиція усуває її від управління країною і віддає владу до рук її сина Святослава, войовничого, але недалекоглядного князя.

Щоправда, Святослав спершу досить лояльно ставився до християн і християнства: "хто хотяше хреститися, не бороняху, но ругахуся". Однак, сам князь, як і раніше, творив "норови поганські". В одній з численних бесід з матір'ю стосовно доцільності запровадження християнства як державної релігії, Святослав недвозначно дав їй зрозуміти, що інший "закон прияти" не дозволяє йому військова дружина найманців-варягів, яка була оплотом язичницької партії в столиці.

За роки правління Святослава Київська Русь спрямовує свої основні зусилля на вирішення зовнішньополітичних завдань і досягає при цьому значних успіхів: владі великого князя підпорядковуються майже всі східнослов'янські, балтські та угро-фінські землі Східної Європи. Перемоги Святослава над мусульманською Волзькою Болгарією та іудаїстською Хазарією сприяли зміцненню позицій Русі у Північному Причорномор'ї, Приазов'ї, Поволжжі, на Північному Кавказі, Тамані її Тавриці.

Зовнішньополітичні успіхи молодої Київської держави сприяли її виходу на міжнародну політичну арену, стали одним з могутніх прискорювачів розвитку в країні феодальних відносин. Разом з тим зміни, що відбувалися у житті Київської Русі, вимагали реформ, зокрема введення єдиної монотеїстичної релігії (особливо після хрещення 966 р. польського князя Мєшка, заснування 973 р. Празької єпископії, кордони якої наблизилися до західних кордонів Русі, активного поширення християнства в Угорщині), яка б принесла в країну освіту, книжність, право, нівелювала племінні особливості, сприяла консолідації поліетнічної держави. На превеликий жаль Святослав не зумів піднятися до розуміння внутріполітичних проблем, що постали перед його державою. Він не зумів своєчасно зупинитися у своїх військових домаганнях, безславно загинув у битві з печенігами.

7. Володимирове хрещення Київської Русі

Хрестити Україну-Русь історична доля судила його сину Володимиру. Це трапилося наприкінці 80-х років Xст. за таких зовнішньополітичних обставин.981 р. він завершує приєднання західноукраїнських земель до основного державного ядра Русі. До складу "імперії Рюриковичів" увійшло Прикарпаття, територія Чсрвенських градів та Закарпаття, тобто землі хорватів, дулібів, волинян, які впродовж століття сповідували християнство у його кирило-мефодіївській традиції, значною мірою зорієнтованій на Рим. Входження до складу Київської держави значних мас християнізованого слов'янського населення з усією гостротою поставило на порядок денний питання про нову ідеологію для Русі. Сусідні правителі, розраховуючи на політичне верховенство над Київською державою, виступають з ініціативами "хрещення України-Руси", однак Володимир не поспішає приймати християнську віру ні від римської курії, ні від константинопольського патріархату. Відчуваючи могутність своєї держави, київський князь прагне здійснити цей відповідальний крок на вигідних для його країни умовах. До того ж у правителя Київської Русі, що межувала не тільки з християнськими, а й мусульманськими країнами, існувала проблема вибору. Згідно літописної оповіді про так зване "випробування вір", феодальна верхівка Русі наприкінці X ст. мала певні хитання стосовно прийняття християнства чи ісламу. Мусульманство, як відомо, було відкинуто Володимиром і не тільки через несприйнятливу для русинів обрядність і звичаї, а насамперед через послаблення на міжнародній арені політичних позицій мусульманських країн. За конкретно-історичних умов лише християнство відкривало шлях Русі до засвоєння соціального досвіду сусідніх країн (в першу чергу Візантії) з високим рівнем суспільного розвитку та системою усталених державних інститутів.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства на Русі. Значною мірою сприяють цьому внутрішньополітичні умови в середині самої Візантійської імперії. Як відомо, в 80-х роках Xст. вона різко загострюється: посилюється національно-визвольний рух у Болгарії; вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване головнокомандуючим Вардою Фокою і підтримане населенням Таврики. Відчайдушне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його відправити представницьке посольство до Києва з проханням про військову допомогу (987 р). Умови угоди продиктував візантійцям Володимир: київський князь зобов'язується допомогти Василію II придушити повстання у Малій Азії й Тавриці, а імператор віддає за Володимира свою сестру Ганну та сприяє охрещенню населення Київської держави.