Смекни!
smekni.com

Зародження людської цивілізації на Україні (стр. 2 из 3)

Варто підкреслити, що на відміну від скіфського суспільства, у сарматів велику роль відігравали жінки, що було проявом матріархальних пережитків. Столиця сарматів – місто Танаїс, розташована на р. Дон, була і важливим торговельним центром.

З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами. Одне із сарматських племен – алани, утворили союз, який досягав до Аральського моря. Вони жили переважно між Дніпром та Міусом. Розбиті гунами, алани поділилися на окремі групи, одна з яких оселилася в Криму. Багато аланів мешкало між Сіверським Дінцем та Доном, де залишилися їхні могильники. В Донецькій області сарматське поховання розкопано на окраїні села Черевського Тельмановського району. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Однак слід відзначити, що у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування озброєння середньовічного лицарства.

3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Розглядати цю проблему треба з того, що у VIII-VI ст. до н.е. в рамках «Великої грецької колонізації» у Північному Причорномор’ї виникли грецькі поселення. Першим грецьким поселенням на півдні України було містечко Борисфеніда, засноване у VII ст. до н.е. на острові Березань. За ним у Буго-Дністровському лимані з’явилося місто Ольвія(з грецької мови – «щаслива»). Згодом виникли Тіра, Ніконій, Херсонес,Феодосія та ін. На сході Криму в 480 р. до н.е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Тірітака та ін.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Теоса та ін. Слід зазначити, що основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Варто підкреслити, що елліни-колоністи привезли з собою на нові землі і свій суспільно-політичний устрій. Грецька колонія складалася із центру – поліса та сільськогосподарських округів, розташованих навколо міста (хори). Поліси були рабовласницькими, демократичними (або аристократичними) республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічний традицій Персії виникає Боспорське царство.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Розвивалися ремесла: металургія, ткацтво, виготовлення кераміки, ювелірних виробів та ін. Важливе значення мала торгівля з Грецією та місцевими племенами. V – ІІІ ст.ст. до н.е. були часом найбільшої самостійності та розквіту грецьких колоній. Скіфська знать поріднювалася з греками, іноді приймала грецьку віру. Антична цивілізація помітно вплинула на економічний, культурний і політичний розвиток Скіфії, прискорила створення її державності.

Студенти повинні знати, що сучасні дослідники поділяють майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор’ї на два періоди:

І. Грецький період (друга половина VII – середина І ст. до н.е.). Характерними рисами цієї доби були: виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій; започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі між Елладою і варварським світом; відносно мирне співіснування з місцевим населенням.

ІІ. Римський період (середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). Війни понтійського царя Мітрідата VІ Євпатора проти Риму стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор’я. Розпочалася прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були: нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація на Римську імперію; входження частини міст до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав.

У другій половині III ст. навали кочовиків, зокрема готів, фактично знищили сільські округи – основну економічну базу грецьких колоній. Майже усі античні держави остаточно припинили своє існування у 70-х рр. IV ст. під ударами гунів. Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантії.

Треба підкреслити, що тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї мала важливі наслідки. Велике значення для процесу державотворення сусідніх народів мав демократичний полісний устрій. Місцеве населення познайомилося з прогресивними технологіями землеробства і ремесла, було залучено до товарно-грошових відносин. Виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я, різнобічні контакти племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

На завершення слід відзначити, що у своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії – Візантії.


4. Етногенез і розвиток східних слов’ян

Розглядати цю проблему треба з того, що у вітчизняній історичній науці однією з центральних є проблема походження слов’ян (етногенез). Слід проаналізувати основні кілька концепцій слов’янського етногенезу.

Перша з них – дунайськабула висунута ще Нестором-літописцем, за якою слов’яни прийшли із-за Дунаю. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю...». Дунайська концепція протягом XIII – XY ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії були також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу середньовіччя з’явилася ще одна концепція слов’янського етногензу – скіфо-сарматська або азіатська, яка була викладена на сторінках Баварської хроніки (XI ст.). Проте ці гіпотези не мали серйозного наукового обгрунтування.

На початку XIXст. вчені помітно розширили базу своїх досліджень. Поступово було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старожитності» (1902 р.) започаткувала вісло-дністровську концепцію походження слов’ян. Відповідно до цієї концепції ще у IIтис. до н.е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких був широкий ареал між Віслою і Дністром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь.

Ще однією концепцією слов’янського етногензу стала вісло-одерська, яка була обгрунтована польським вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40-х роках XXст. Ця концепція пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує прабатьківщину слов’ян природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

У 50-60 роках виникла дніпро-одерська концепція, яка органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила прабатьківщину слов’ян між Дніпром і Одрою. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак та ін. суттєво розвинули цю теорію. На їх думку, становлення слов’янського етногенезу досить тривалий процес, який пройшов кілька етапів. На початковому етапі до рубежу III – IIст. до н.е. цей процес відбувався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н.е. –I ст. н.е.) центр слов’янського етногенезу пермістився на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І–ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн». Саме «Гетика» і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської спільності. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди – басейн Вісли, анти – Подніпров'я, і слов'яни, або склавіни – Подунав'я. Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

Візантійські автори відзначали, що слов'янські племена, зокрема, анти, «живуть при демократії – не підлягають одній людині, про все міркують спільно. Живуть вони в убогих хатинах. Вони високі на зріст і надзвичайно сильні».

Отже, слід зазначити, що слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену десь на початку I тис. н.е. Час Великого переселення народів (ІІ–VІІ ст.) був дуже динамічним. З V ст. слов’яни могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р., походи антів і склавінів разом з іншими варварськими народами на Константинополь стали регулярними. На початку VІІ ст. слов’янами було захоплено Далмацію та Істрію, наприкінці VІІ ст. слов’яни оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Східні слов'яни у VІ–ІХ ст. займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки й від Ладоги до Чорного моря.