Про розподіл землі в Херсонській губернії можуть дати певне уявлення відомості за 1845 р. З загальної кількості землі в 4 350 972 десятини тут належало:
Поміщикам 3 527032 дес.
Державним селянам 392 752
Колоністам 236 762
Містам 156 146
Євреям-землеробам 38 280
Отже, в руках поміщиків перебувало 81% загальної кількості землі.[8]
Таким чином, відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечно доводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісу перебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснування дрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезними латифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.
Щодо володіння поміщиків кріпосними селянами найбільш повну і узагальнюючу картину дають відомості зібрані під час 10 ревізії.
Згідно цих відомостей на Україні з загального числа поміщиків було 65,09% безземельних, що володіли селянами, 47,85% таких, які мали до 21 душі, 27,02% - від 21 до100 душ, 16,12% - від 100 до 500 душ, 2,51% - від 500 до 1000 душ і 1,41% - понад 1000 душ. Якщо ж взяти володіння їх селянами, то перша група мала 0,17% від загального числа кріпаків, друга – 3,36%, третя – 12,65%, четверта – 33,82%, п‘ята – 16,32% і шоста – 33,68%. Вищенаведені дані стверджують, що основна частина дрібно маєткових поміщиків припадала на губернії Лівобережної України. В губерніях Правобережної України була в наявності значна група крупно маєткових поміщиків. Саме тут на одного поміщика припадала найбільша кількість кріпаків. Взагалі ж кріпосні селяни розподілялись по трьох основних районах України в такому співвідношенні: Правобережна Україна 56,415 від загального числа кріпаків, Лівобережна Україна 31,28% і Південна Україна 12,31%. [9]
В руках поміщиків зосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян.
Вся поміщицька земля розподілялась на дві частини – власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, від способу ведення ним господарства. Від його ж сваволі залежало і місце розташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщики часто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від села частину землі. В Східній Україні господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби, отримували наділ більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі і 4 десятинами сіножатей. Піші господарства – 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. В Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській – 6-9 і 3 десятин. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні – 7,5 і 9,25 %.
Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії. У Східній Галичині 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1 % у гірських карпатських селах – 35-43%, у Закарпатській Україні 80-90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини).[10]
За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім ї та сплати податків необхідно було 5 десятин землі на ревізьку душу. В Західній Україні мінімальний наділ визначався у 10 моргів (93,9 десятини) – для сім ї. Отже, більшість селян України не мала прожиткового мінімуму і змушена була шукати додаткових заробітків.
Основними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками». Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масового характеру. Так, власниця містечка Ворошилівки (Вінницький повіт) Голінська забороняла селянам приступати до збирання хліба на їх наділах не тільки після повного закінчення жнив на ї полі, а й навіть після підготовки її поля для посіву озимих[11].
Охоплені ненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщики вигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайної панщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України.
Чоловіки-кріпаки повинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та інші повинності. А жінки – прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білити поміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», що не зараховувались в дні панщини.
Багато таких видів «даремщини» доводилось відбувати кріпакам Лівобережної України. Зокрема місцеві поміщики змушували дівчат-кріпачок без врахування в дні панщини прясти нитки і вал, ткати і білити полотно.
Одним з найтяжчих видів панщинної праці була праця на поміщицьких промислових підприємствах, число яких особливо швидко почало зростати з другої половини XVIII ст. В більшості маєтків поміщики експлуатували на промислових підприємствах працю селян, які відробляли панщину одночасно і в їх сільському господарстві, а в деяких вони зовсім відривали селян від землеробства і перетворювали в постійних кріпосних робітників з мізерною тижневою, місячною або відрядною винагородою грошима чи продуктами харчування.
Основна маса кріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами, відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени і взимку – на промисловому підприємстві. Побудова поміщиком промислового підприємства справедливо розцінювалась селянами як велике нещастя.[12]
Часто поміщики, влаштувавши промислові підприємства, віддавали їх в оренду купцям, які продовжували експлуатувати робітників-кріпаків. Заробітну плату їх забирав собі поміщик, а орендарі, докладаючи всіх зусиль, щоб за строк оренди більше одержати доходу, витискували останні сили з поневолених селян, що відбували панщину на підприємствах.[13]
Нестерпно пригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійно перебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючи військові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які, займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а й нести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казенних податків і повинностей. Життя селян, перетворених у військових поселенців, було надзвичайно тяжким. Їх зобов’язували носити своєрідну форму одягу. До 45 років вони були зобов’язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочні роботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису не тільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон і навіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстоко карали.
Після реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого – солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючи на те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо «уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні.[14]
Працюючи майже цілий тиждень на поміщика, селяни платили йому ще й різноманітні натуральні і грошові побори. Так, наприклад, в Радомишльському повіті в 1840 р. найпоширенішими натуральними данинами були: кури (в 122 з 135 маєтків, переважно по дві курки з селянського господарства), яйця (в127 маєтках, по 24 штуки), каплуни (в 41 маєтку, по 2 штуки), гриби (в 85 маєтках, по 100 штук), хміль (в 50 маєтках, по 20-40 фунтів), мотки пряжі (в 93 маєтках, по 2-6 штук). Крім цього, натуральні данини бралися горіхами, клюкою, чорницею, калиною, медом тощо. Розмір грошового побору, який платили селяни Радомишльського повіту поміщикам, коливався від 52 копійок до 2 карб. 55 копійок сріблом. Приблизно так ж натуральні та грошові побори були і і решті повітів Київської губернії.[15]
Нечуване насильство і жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт посилили на українських землях антикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Відстоюючи своє право на вільне життя, селяни вели тривалу і вперту боротьбу проти гнобителів. Проте селянські рухи через свою стихійність, роздробленість та непідготовленість були придушені поліцією та військовими. Особливо гострого характеру набув селянський анти поміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі під проводом Устима Кармелюка, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини.[16]