На початку 1860-х років у російській імперії точилася жвава дискусія на тему змісту і форми освіти. Деякі педагоги, як наприклад, В.Водовозов і К.Ушинський, пропонували навчати малих дітей народною мовою, тобто тією, якою розмовляли в родині дитини. На тлі цієї дискусії молоді українські студенти брали участь у так званих недільних школах, що їх організовували для бідних. М.Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і соціального визволення українців. Разом зі своїми друзями він заснував першу таку недільну школу восени 1859 року в Києві на Подолі. У 1862 році уряд заборонив недільні школи, вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення. З другої половини 60-х років М.Драгоманов постійно працює у російській періодиці, його ім’я стає відомим освіченій публіці. Пише він переважно про становище селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддає критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії та федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами, зокрема й українською.
У “Санкт-Петербургских ведомостях” він стає фактично оглядачем слов’янських проблем. Тоді ж з’являються його перші статті, присвячені національній, чи народній школі в Україні. Це спричиняє полеміку з носіями монархічної ідеї – попечителем Київського навчального округу О.Ширинським-Шихматовим, міністром Д.Толстим і навіть тим самим В.Шульгіним – редактором офіціозного “Киевлянина”.
Передумовою цього стала стаття Михайла Драгоманова “Земство и местный элемент в народном образовании”, де він піддав суворій критиці “Книгу для чтения в школах Киевского ученого округа” князя Олександра Ширинського-Шихматова. Ця шкільна читанка містила матеріали російською офіційною мовою, пісні, оповідання. Оскільки діє Валуєвський циркуляр 1863 року, то за словами Драгоманова, “князь не схотів помістити туди навіть невинної статті про Хмельницького, писаної по-російському і тільки з виїмками з українських пісень про Хмельницького... задля того, що нам споминається те, що по словам догадливого князя, пора вже забути, ось як: “рада, козак, гетьман і таке інше” [1; с. 10]. Тож висновок М.Драгоманова такий: правильніше було б, щоб букварі і читанки, як це вимагає педагогіка, починалася з рідної мови, тобто з пісень, статей малоруських, і лише потім відбувався перехід до російської мови. Цей гострий виступ вченого викликав у князя обурення. В той час до Санки-Петербурга прибув Дмитро Каракозов, який належав до революційного центру Іщутінського гуртка, що мав на меті вчинити замах на царя.
4 квітня 1866 року біля воріт Літнього саду він вистрілив у імператора Олександра ІІ, а 6 квітня була опублікована згадана стаття М.Драгоманова. Водночас журналіст М.Катков опублікував свій виступ у “Московских ведомостях”, де намагався довести зв’язок між каракозовським замахом і статтею Драгоманова в такий спосіб: “Чиясь таємна рука подала знак, - і сіли писати статті проти Росії французи Мазад і С.М. де-Жирарден, українство підняло голову в № 93 “СП-в”, а Каракозов зробив замах на царя” [1; с. 11].
Саме цим і скористався князь Шихматов, написавши секретний донос міністрові народної освіти графу Дмитру Толстому, в якому зазначив, що “приват-доцент Драгоманов належить до партії українофілів”. І далі: “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”. Міністр порушив перед вченою радою Київського університету питання про неможливість перебування в стінах Альма-матер молодого приват-доцента Михайла Драгоманова. Однак Шихматов, врешті-решт, зрозумів, що таку багатьма шановану особистість, як Драгоманов, краще залишити в університеті, але під наглядом, який до речі тривав кілька років. Більше того, в 1867 році міністерство відхилило клопотання про відрядження Михайла Драгоманова до Харкова для складання магістерського екзамену.
Для М.Драгоманова донос мав важливе значення, оскільки за його висловом, він почав займатись більш ретельним дослідженням українських питань взагалі.
У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим історії Давнього Риму, держави, яка вперше закріпила правові основи цивілізації. Вивчення історії античності і середньовіччя в Росії в 60-х роках мало за мету прилучити громадян до європейського політичного і культурного досвіду.
1867 року М.Драгоманов склав магістерський іспит, а в 1869 році захистив магістерську дисертацію “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”, де розглянув соціально-політичні і культурні теорії суспільного розвитку, передусім Гегеля і Гердера, популярні в тогочасній європейській науці. У роботі над цією темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законів розвитку людського суспільства, пошуку закономірностей, що керують вчинками видатних особистостей та цілих народів. На відміну від своїх колег-науковців, які захоплювалися позитивізмом, Михайло Драгоманов не обмежується аналізом соціально-економічних чи політичних чинників еволюції людства. Для нього головний критерій розвиненості суспільства – ступінь свободи особистості. Зацікавлення Драгоманова античністю мало свою специфіку, оскільки в цивілізаційному плані саме Римська імперія стала своєрідною точкою відліку у правовому поступі європейський конституційних свобод. У її історії вчений прагнув знайти відповідь, наскільки придатним є цей шлях для України.
З кінця 60-х років ХІХ ст. Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою – підставою для того були практичні потреби. Члени “Київської громади” умовах дії “Валуєвського” циркуляра 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіозних тез про несамостійність української нації та культури, українофобським виступам окремих російських та польських видань протиставити писемні пам’ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів Київської громади. І те, що перша спільна праця М.Драгоманова й В.Антоновича “Історичні пісні малоросійського народу” (в двох томах, 1874-1875 рр.) набула європейського розголосу, здобула Уваровську премію та була відзначена срібною медаллю Петербурзької Академії наук. Ця праця свідчить про глибоко продуману систему аналізу, величезну копітку працю, виконану цілком на громадських засадах.
2.3 Закордонно-еміграційний період життя
Важливим стимулом наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон (1870-1873), де він мав змогу слухати лекції в бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Гейльдерберга, Цюріха, Флоренції. За кордоном вчений пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях. Якщо досвід минулого живить думку Драгоманова – політика, дає йому вагомі аргументи для розуміння сучасних йому політичних ситуацій, то пильна увага до проблем свободи особистості, до взаємин індивіда і держави спонукає його і в історичних дослідженнях повсякчас розкривати логіку історичного процесу, простежувати його звивисту, але безперервну лінію. Зіткнувшись за кордоном із німецьким шовінізмом стосовно слов’янських народів, Драгоманов утверджується на думці про перспективність федералістичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським братством. У своїх численних статтях він підводить читачів до федеративно-демократичних ідей, що були протилежними до принципів державної політики Росії і Німеччини. Поїздка дала йому можливість познайомитися з представниками передової європейської науки, глибоко дослідити особливості європейського соціального устрою, програм політичних партій, національної політики. Ознайомившись з ідеями західного соціалізму (зокрема марксизму), який Драгоманов сприйняв досить критично, і тепер він міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом.
Після повернення до Києва 1873 року Драгоманов стає штатним доцентом кафедри античної історії. Активно занурюється в діяльність “Старої громади”. Під впливом В.Антоновича він захоплюється українознавством, головним чином фольклористикою. В 1874 році з “Старої громади” утворилося українське наукове товариство “Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства”. Вона починає ретельно вивчати історію України, її етнографію, мову, економіку. Драгоманов стає одним з найактивніших діячів Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Два роки він фактично редагує газету “Киевский телеграф”, бере участь у роботі Київського археологічного з’їзду. Але наклепи галицьких видань, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти Д.Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (коли навіть слово соціологія на його лекції було сприйняте як соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення.
1875 р. М.Драгоманов став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з університету, потрапивши під негласний нагляд поліції. З метою уникнення його арешту керівництво “Старої громади” відрядило вченого за кордон для організації видання журналу “Громада”.
Восени 1875 року Драгоманов переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де оселився у м. Клороне біля Женеви. Перебуваючи в Женеві, восени 1876 року разом з однодумцями, серед яких були А.Лехоцький, С.Подолинський, Ф.Вовк, а згодом М.Павлик, Драгоманов працює над налагодженням друкарні та відтворенням журналу “Громада”, який почав виходити 1880 року. “Женевський гурток” Драгоманова стає зародком українського соціалістичного руху за кордоном. Поруч із художніми творами (“Лихі люди” і “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса мирного, “Марія” Т.Шевченко та ін.) у журналі вперше публікується знаменитий лист В.Бєлінського до М.Гоголя (1880 р.), листи І.Тургенєва і К.Каваліна до О.Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки. Це був перший сучасний український політичний часопис.