Про масштаби репресій свідчить той факт, що з 139 аспірантів Інституту історії АН БРСР, які навчалися в 1934 р., в 1938 р. залишилось працювати 6. Трагічно склалася доля академіків – істориків П. Горина, С. Матулайтіса, Е. Ривліна, С. Сарбента, В. Щербакові та інших.
Після вигнання з Білорусії німецьких окупантів відновилася діяльність наукові центри історичної науки. До них належали Інститут історії Академії наук, кафедри вищих навчальних закладів, Інститут історії партії при ЦК Компартії Білорусії. Продовжувалася практика жорстокого ідеологічного контролю над розвитком історичної науки з боку партійних органів. Концептуально –методологічні положення створювалися в центральному комітеті компартії Білорусії і нав’язувалися авторам наукових праць та підручників. Під безпосереднім контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написані “Тези про основні питання історії БРСР”. В них вперше систематизовано викладено історію білоруського народу від найдавніших часів до 1917 р. Структура І тому “Історії БРСР”, відбір та виклад матеріалу, висновки та оцінки авторів, на думку М. Біча, визначалися марксистсько-ленінською-сталінською методологією, поєднаною з проросійською великодержавною концепцією. Закладені в “Тезах...” оцінки визначали період ХІV-ХVШ ст., коли Білорусія знаходилася під владою Литви та Польщі, як найбільш важкий. Його висвітлення зводилося до постійного прагнення народних мас Білорусії приєднатися до Московської держави. Включення Білорусії до складу Російської імперії, внаслідок поділів Речі Посполитої, однозначно оцінювалося як возз’єднання білоруського народу з братнім російським народом і здійснення його споконвічної мрії. Була відкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х років теза про колоніальне становище Білорусії у складі Російської імперії. Стисло та глухо мовилося про русифікаторську політику царизму. Проводилася думка, що національні, культурні і релігійні проблеми білорусів після возз’єднання в складі імперії були роззані. Білоруський народ лише боровся разом з російськими робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і капіталістів за своє визволення, за демократію і соціалізм під керівництвом партії більшовиків – єдиним керівником визвольної боротьби. Спираючись на ленінську тезу про наявність двох культур в кожній національній культурі, у праці заперечувалось існування загальнонаціонального культурного і політичного руху. Ідеологічні та організаційні центри його Білоруська соціалістична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними. Таку ж оцінку отримали Бунд, есери, меншовики. Об’єктивно, на думку сучасних білоруських дослідників, висвітлена проблематика, пов’язана із соціально-економічним розвитком, демографією, станом освіти та культури. Осібне місце в розвитку білоруської історичної науки займають друга половина 50-х-80-ті роки ХХ ст. Відносна лібералізація радянського режиму у білоруській історіографії, на думку М.Біча, проявилася формально, у вилученні з праць імені та цитат Й. Сталіна. Однак оцінки та дух “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував існувати у більшості праць. Розширилася проблематика досліджень, з’явилась низка праць, присвячених історії Білорусії з найдавніших часів. В. Сєдов в праці “Слов’яни Верхнього Подніпров’я та Подвіння” висунув теорію походження білорусів внаслідок змішування слов’ян з балтами. Процеси формування населення Білорусії з часів кам’яного віку до ІХ ст. (індоєвропейці – ранні балти – слов’яни) розглянув Е. Загорульський у праці “Стародавня історія Білорусії” (1977 р.). В. Алексєєв в монографіях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси історії Північної Білорусії” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси історії Смоленщини та Східної Білорусії (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князівство у раннім середньовіччі було самостійною політичною одиницею з оригінальною культурою.
П. Лисенко у праці “Міста Туровської землі” (1974 р.) висловив думку, що вона склалася наприкінці Х ст. і зберігала своє значення в ХІ ст. На початку ХІІ ст. Туровська земля частково позбавилася політичної самостійності і знаходилася в складі Київської землі. З кінця 1150-х років вона остаточно виокремилася і в Турові встановилася постійна династія князів. Це твердження розходиться з думкою П. Толочка про “відносну” самостійність Туровського князівства з 1160-х років.
Білоруські дослідники раннього середньовіччя висували твердження, що відрізнялися від радянських стереотипів щодо соціально-економічного розвитку східних слов’ян. В. Горемикін у праці “До проблеми історії докапіталістичних суспільств” (1970 р.) доводив, що у давній Русі в ІХ-ХІ ст. існувала рабовласницька формація, а в ХІІ-ХШ ст. її починає змінювати феодалізм. А. П’янков вважав, що у УІ-УШ ст. у східних слов’ян панував рабовласницький лад, а в ІХ-ХІІ ст. встановилися феодальні відносини. Ця думка висловлена в монографії “Походження суспільного та державного ладу стародавньої Русі” (1980 р.) Обидва автори використали білоруські матеріали. А. П’янков стверджував, що в ранньому середньовіччі існував великий “кривицький племінний союз”, в якому окрім кривичів перебували дреговичі, радимичі, в’ятичі та сіверяни. Цей союз складався з трьох етнічних компонентів – слов’ян, балтів, фіно-угорів. Спроба київських князів створити в Х-ХІ ст. централізоване управління державою, на думку А. П’янкова, не могла бути успішною тому, що цьому перешкоджало панування натурального господарства та економічна роздробленість окремих земель.
В 1950-1980-ті роки з проблематики середньовічної історії Білорусії практично було виключено дослідження проблем історії держави та права, церкви та міжконфесійних відносин, шляхти як суспільного стану. Виключення надавалося працям, які мали відверту проросійську та проправославну спрямованість. До них належать такі видання: Я. Мараш “ З історії боротьби народних мас Білорусії проти експансії католицької церкви” (1969 р.), А. Ігнатенко “Боротьба білоруського народу за возз’єднання з Росією (друга половина ХУІІ-ХІШ ст.)” (1974 р.), Л. Абецедарський “Білорусія і Росія: Нариси російсько-білоруських зв’язків другої половини ХУІ-ХУІІ ст.”(1978 р.). У вказаний період більшість білоруських істориків-медиєвістів досліджували економічний розвиток та соціальне-становище міст. Цій проблематиці присвячено праці С. Щербакова, А. Лютого, Я. Карповича, З. Каписького, А. Ігнатенка, А. Грицкевича. Аграрну історію вивчали П. Козловський, В. Мелешко, В. Чапко, З. Коптський, М.Спиридонов, П. Лойко, В. Голубєв та ін. Праці 60-80-х рр.- відзначаються докладною джерельною базою, що дозволило використати статистичний метод досліджень і цим домогтися переконливої аргументації висновків. В монографіях П. Козловського “Магнатське господарство Білорусії в другій половині ХУШ ст.”(1974 р.), “Землеволодіння та землекористування в Білорусії у ХУШ- першій половині ХІХ ст.”(1981 р.) вперше розкрито зв’язок еволюції феодальної ренти із змінами структури селянського наділу. Автор по новому охарактеризував співвідношення натуральної та грошової ренти в Західній Білорусії в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст. Ця оцінка змінила попереднє уявлення про Західну Білорусь як зону цілковитого панування відробіткової ренти. Автор подав суттєві докази свого висновку про зростання товарно-грошових відносин та зародження капіталістичних елементів в середині феодальної економіки в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст.
В книзі М. Романовського “Розвиток мануфактурної промисловості в Білорусії (друга половина ХУШ- перша половина ХІХ ст.” (1966 р.) висвітлено роль мануфактурного виробництва (зокрема вотчинного) як цілого етапу, що впливав на передумови формування капіталістичного устрою в економіці дореформеної Білорусії.
В зв’язку з відзначеннями ювілеїв в 1968 р. було видано колективні монографії “450 років білоруського книгодрукування”, “Франциск Скорина та його час” (1988 р.). Проблемам культурного життя присвячено змістовні праці Я. Неміровського, В. Конона, Г. Галенчанка, С. Падокшина, В. Шматова, Ю. Лабинцева та інших. Кількість праць з історії Білорусії ХІХ – початку ХХ ст., опублікованих в другій половині 50-х – 80-х рр.. ХХ ст., значно збільшилася, особливо з питань соціально-економічного розвитку та історії революційного руху. Джерельна база досліджень розширилася. Тому описовий метод, характерний для 20-40 рр. ХХ ст., все більше сполучався з всебічним статистичним аналізом історичних процесів та явищ – соціальних, економічних, революційних та інших. Це дозволило показувати їх у динаміці, висвітлювати певні тенденції розвитку. Проте, як і раніше, у системі аргументації виключне значення надавалося цитатам з творів К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, які визначалися як методологічні засади кожного дослідження. При цьому ті їх висновки і праці, що були відмінними від офіційних партійних установок та оцінок замовчувалися.
Всі історики притримувалися марксистського формаційного принципу періодизації історії. Кінець ХУШ–перша половина ХІХ ст. характеризувалися як період глибокої та всебічної кризи феодально-кріпосницького ладу і зародження в економіці Білорусі капіталістичних відносин. Цим проблемам присвячені праці декількох вчених.
В. Чапко у монографії “Сільське господарство Білорусії у першій половині ХІХ ст.”(1966 р.) на основі дослідження матеріалів 800 маєтків (поміщицьких та селянських господарств) розкрив дві головні тенденції в розвитку економіки села – кризу кріпосницької системи та зростання ролі капіталістичного виробництва у феодальних маєтках та господарствах державних селян. В монографії “Міста Білорусії в першій половині ХІХ ст.: Економічний розвиток” (1987). В. Чапко подає загальну характеристику міст та містечок, наводить багатий матеріал про стан ремісницького виробництва, розвиток мануфактур, торгівлі, участі міських мешканців у сільськогосподарському виробництві, проаналізовано зміни кількісного, соціального, національного, конфесійного складу населення міст.