Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках „професійних” видань, не кажучи вже про періодику, з’являються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику”. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры…”.[10] Хоча варто згадати роботу російського вченого Александра Богуна, який в 2004 році випустив свою книжку – „Между Гитлером и Сталиным”, в якій висловив думку про абсолютну закономірність дій ОУН і дав оцінку появи українського націоналізму як такого, що виражав прагнення українського народу.
На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа – польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:
- Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;
- Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;
- Стереотип українця – різуна-гайдамака, єдина мета якого – винищення поляків;
- Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;
- Намагання нав’язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття за свою діяльність.[11]
Найбільш вагомим, з точки зору польських дослідників, питанням в галузі українсько-польських відносин цього періоду є положення та історичне обгрунтування існування української спільноти в землях Польської імперії задовго до приходу самих поляків, що безпосередньо пов’язане з подіями „пацифікації” та подальшої військової боротьби.
Підсумовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тому, що тільки у порівнянні з нею може бути оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, це завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається “золота середина”.
В період переосмислення завдань і методів українського націоналістичного руху у 60-70ті роки в Україні під проводом дисидентства, проблеми руху під проводом ОУН також знайшли відображення. Цим часом не спостерігається надто енергійного захоплення теорією і практикою збройної боротьби, але політико-ідеологічний стан в Радянському Союзі сам по собі був відмінним каталізатором політичного інакодумства. У більшості воно не набуло форми конкретних робіт, мала форму усних дискусій, звернень, проте проблема досвіду збройної боротьби вимагала від “шістдесятників” зайняти певну позицію. Ю.Зайцев виділяє дві течії за цим відношенням:
- Група, уособленням і провідним діячем якої був О.Мороз, продовжувала ідеологію Д.Донцова і вважала себе наступницею ОУН в Україні, незважаючи на те, що в самій ОУН в 1940-1943рр. панували більш радикальні ідеї Ю.Міхновського;
- Група, найяскравішим представником якої є І.Дзюба, обминала взагалі період збройної боротьби ОУН і зверталась до початку 20-х років у своєму прагненні поєднати націонал комунізм з інтегральним націоналізмом і знайти нові шляхи співпраці з радянською владою.[12]
На відміну від цих двох великих напрямків, можна згадати про третю, найрадикальнішу частину представників національного руху – Український Національний Фронт - яка єдина займала чітко визначену позицію щодо ОУН. За словами Д.Квєцька, провідника цієї групи, УНФ продовжує справу ОУН.
Виходячи з того, що було сказано вище, підсумуємо: абсолютно антинаціоналістичні ідеї в рядах радянських та незалежних російських істориків, а також представників польської історичної думки, повністю відкидають ідеологічні аспекти існування ОУН, та дисидентські часи в історії України дали хвилю романтичних дослідників, які найчастіше ставали “між двома вогнями”, тобто напрямками в історичних оцінках. Не маючи можливостей до масштабної друкарської та пропагандистської діяльності значно більший внесок було зроблено до найголовнішої проблеми, яка сьогодні є вирішальною – зміни світогляду людей. Те, що незначні за своєю кількістю дисиденти змогли поширити діяльність на неформальному, побутовому рівні чи не стало основою для другого вибуху національно-визвольного руху, і тільки завдяки політиці радянського керівництва романтичну революцію було придушено на початку існування.
Порівняно до націоналістичної школи, що була описана першою, українські дисиденти фактично зробили незалежну оцінку того, що відбувалося всередині їх країни, враховуючи всі можливі чинники, навідмінно від радянсько-російської та польської думки.
3. ІСТОРІОГРАФІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДУМКИ
Наприкінці 90-х років ХХ століття в Україні спостерігається помітне зростання інтересу до проблем національного у житті суспільства. Об’єктивними умовами для створення узагальнень в цій галузі можна назвати:
- Існування історичної науки в Україні протягом семи років в умовах незалежності – тобто протягом часу, достатнього для підготування якісно нових кадрів в історичній науці;
- Фактична відсутність загальновизначеного ідеологічного курсу при наявності окремих кон’юнктурних моментів;
- Можливість неупередженого, безпосереднього співставлення наукового, доробку різних шкіл, у тому числі і закордонних;
- Прихід до історичної науки в Україні генерації молодих професіоналів, що були виховані в нових умовах;
- Поява в науковому обігу великої кількості нових документів, що до того були таємними, або знаходились за межами країни.[13]
Проте, слід визначити і коло проблем, які перешкоджають повному визначенню щодо історичних оцінок названого явища, більшість з яких мають політичне походження, хоча взагалі український націоналізм деякі дослідники не відносять до історії, натомість називаючи це соціологією. А в сучасних умовах було б краще вжити термін “політика”, оскільки проблеми “радянського” минулого зараз є предметом політичних спекуляцій. То ж маємо проблеми:
- Ідеологізація історичної науки протягом багатьох років та всеосяжна брехня, що була зведена до найвищих щаблів державної політики в країнах, що брали участь у конфліктах в Україні. Має такі наслідки;
- Велика кількість свідомих неправдивих свідчень з усіх сторін, підроблених документів та ін. Викривлень, що переслідували певні ідеологічні цілі;
- Тривале збереження ідейних конструкцій та підходів в багатьох дослідників старшого віку;
- Відсутність етичності та культури наукового спілкування, неспроможність адекватно сприйняти полеміку, піти на компроміси задля визначення істини, що призводить до замкненості історичних шкіл;
- Цілеспрямована діяльність уряду СРСР по знищенню чи приховуванню історичних джерел, які не відповідали офіційному ідеологічному курсу, призвела до втрати багатьох джерел, певна їх кількість й досі зберігається у таємних фондах архівів;
- Проблема політичної замкненості країн в період “холодної війни” , через що було втрачено час за відсутністю наукових дискусій та обміну концепціями;
- Практична відсутність неупереджених дослідників-професіоналів, що викликана полярним ставленням до подій в Україні.[14]
Велику кількість робіт, присвячених проблемі націоналістичного руху в Україні, можна поділити на певні групи, або навіть школи, оскільки кожен з підходів, що домінували в цих групах, існує достатньо тривалий час і має власну структуру, тобто періодичні видання, наукові заклади, кадри, на яких саме і базується. Ці групи можна класифікувати за критеріями політичної спрямованості дослідників, їх територіальної приналежності та часу існування.
Умовно поділяється на три етапи:
- Перший (1989-1993), пов’язаний з політичним перетворенням в СРСР і зміною ідеології;
- Другий (1994-2004), головною рисою якого була зміна поколінь дослідників;
- Третій, (від 2005) остаточний розкол історіографічної думки, що до ОУН та її діяльності.[15]
На першому етапі кількість власних досліджень була обмежена, рівно як і кількість джерел та літератури з проблем руху. Серед тих, хто публікує матеріали, помітним є запозичення концепцій націоналістичної емігрантської школи, які на протязі сорока років не мали розвитку, що для новітньої історії річ неприпустима. З іншого боку існує процес симбіозу радянських ідей і національного фактичного матеріалу, що особливо помітно у текстах М.Коваля, друкованих у різні роки. Взагалі то в цей час практично відсутні передумови для вивчення проблеми, з огляду на збереження багатьох залишків тоталітаризму, що також помітно при зовнішньому аналізі текстів.
Однак не будемо забувати і про позитивний бік – з цього часу починається співіснування різних підходів до проблеми.
Початок другого етапу пов’язують з так званим “поколінням дев’яностих” – тобто молодих, амбіційних, освічених людей, котрі вже не мають якихось ідеологічних обмежень, вирізняються більш гнучким підходом до будь яких питань і, особливо, провокативністю своїх думок. Проте не тільки молодь займає в цей час вершину історичної полеміки, серед зрілих, досвідчених дослідників виділяється І.Білас, який зважено і прискіпливо підходить до постановки самої проблеми. Характерними рисами цього етапу є: