Смекни!
smekni.com

Історіософські новації ХІХ ст. (стр. 1 из 2)

План

Теорія історичного процесу в матеріалістичній концепції

Суспільство як предмет історії у філософії позитивізму

Психолого-генетична методологія історії

Література

Теорія історичного процесу в матеріалістичній концепції

Якщорозглядати історіософську концепцію Гегеля в ряді тих теорій, завданням яких було створення цілісних моделей історичного розвитку, визначення закономірностей його руху, то в цьому плані найпослідовнішим його наступником можна вважати К.Маркса (1818-1883 рр.).

Приймаючі діалектику як основний метод дослідження, марксизм, який історично та інтелектуально виріс передусім із Гегеля, не захотів все ж змиритись із протиріччям між конкретністю історії та діалектичною абстрактністю її пояснення у Гегеля. Марксу, який був сучасником великих відкриттів природознавства минулого століття, уявлялось, що подібне протиріччя означає, ніби вся велика гегелівська система стоїть «на голові», тоді як її необхідно поставити «на ноги», тобто пояснити без всяких посилань на світовий дух, а природньо - саму із себе, «знизу». Проте основу історіософської системи Гегеля — ідею поступального закономірного розвитку людської історії — Маркс перейняв без змін. Природньо історичне пояснення історії Марксом (те, що згодом стало називатись матеріалістичним її розумінням) виразилось передусім у тому, що він знайшов діалектичне джерело розвитку суспільства не в розвитку абстрактного духу, а в розвитку виробничих сил суспільства. Виробничі сили в той же час розгортаються не інакше, як в структурі певних виробничих відносин. Сукупність відповідних сил і відносин створює гаку реалію як конкретно-історичний спосіб виробництва. Його іманентні, внутрішні протиріччя — між прогресуючими силами та регресуючими стосовно них відносинами — визначають те, що відбувається в історії. За Марксом, в історії є епохи невідповідності та конфліктів між виробничими силами та відносинами, під час взаємодії яких наступає стабільності,. Вона триває до зародження зазначеної вище невідповідності. Всі ці циклічно повторювані події закріплюються в основних принципах і законах історії, зокрема в таких як: закон випереджуючого розвитку виробничих сил, закон відповідності між виробничими силами та виробничими відносинами, закон детермінації надбудови базисом і т.д.

Оскільки в радянській історіографії та філософії подавався викривлений та догматичний підхід до творчої спадщини К.Маркса та Ф.Енгельса, зупинимось детально на основних парадигмах марксистської історіософії.

Формаційна теорія ніколи не мислилась Марксом як філософська концепція. Це поняття є лише узагальнено-емпіричною констатацією деякого результату історичного розвитку, який виокремлюється Марксом як предмет свого дослідження. Стосовно сучасності, в якій жив Маркс, цей результат видається йому головним, вирішальним, але його ні в якому разі, згідно з Марксом, неможна вважати вичерпним поясненням всього минулого і тим більше майбутнього розвитку. До того ж під цю констатацію підпадає далеко не вся історія, а тільки її певна частина, причому не найбільш обширна у контексті цілого.

У текстах Маркса немає вчення про п’ять суспільно-економічних формацій. Маркс претендував на дослідження однієї суспільно-економічної формації, яка починає складатись в умовах античного суспільства і, проходячи ряд етапів, досягає свого повного розвитку на етапі капіталізму. Немає в працях Маркса і включення до суспільно-економічної формації первісного ладу. Що ж стосується «азіатського способу виробництва», то на етапі підготовки до написання першого тому «Капіталу» Маркс вважав цей спосіб однією із стадій розвитку суспільно-економічної формації. Згодом під впливом праць ряду істориків (Мауера, Бахофена, Моргана, Ковалевського) він змінив своє розуміння цього історичного періоду.

У результаті знайомства із працею Моргана «Стародавнє суспільство» Маркс відкрив іще одну суспільну формацію, яка за часом передує виникненню суспільно-економічної формації, хоча сама і не є економічною за своєю структурою і способом існування . Вона отримала назву «первісна суспільна формація» па відміну від «вторинної суспільної формації» — суспільно-економічної. Крім первісного ладу, він зараховує до «первісної формації» як її заключний етап і «азіатське» (східне) суспільство, відмовившись тим самим від терміну «азіатський спосіб виробництва», тобто від суто економічного пояснення цього типу суспільства.

Маркс зовсім не є апологетом та захисником суспільно-економічної формації та її визначальної ролі в історії. Швидше навпаки - найбільш радикальним в історії думки критиком, аж до визнання того, що поки така формація існує, люди живуть ще в «передісторії», а не в дійсній історії. Визначаюча роль економіки в суспільстві для нього не історичний позитив, а корінний недолік. Не перехід до іншої економічної формації, а необхідність для людей виходу за її межі в якісно інший суспільний стан, визначений вже не економічними, а культурними параметрами, — ось що відстоює Маркс і що характеризує своєрідність його філософсько-історичної думки. Слово «комунізм» в термінології Маркса означає не кінець історії, а , як він зазначає, «дійсний рух, який знищує теперішній стан», — тобто реальний рух історії у напрямку виходу із того стану, яким визначено існування людства в рамках економічної формації. Сам же термін «суспільно-економічна формація» для Маркса був синонімом того, що в тогочасній історіографії (від Бокля до Моргана) визначалось словом «цивілізація», тобто суспільством європейського типу на відміну від традиційних суспільств.

Будучи насамперед істориком економічних відносин, Маркс бачив
своє завдання в тому, щоби простежити не тільки логічно, але й історично
процес перетворення товару в гроші і навпаки. Минуле цікавить його пере
важно з погляду економічного процесу, але він не претендував на всеохоплююче пояснення цим минулого. Свою періодизацію історії Маркс будує згідно логіки розглядуваного ним предмета, що не виключає існування періодизації за іншими критеріями.

Суспільство як предмет історії у філософії позитивізму

Ідеалістична філософія, яка протягом тривалого часу створювала підґрунтя для світогляду, виявилась неспроможною боротися із раціоналізмом, на допомогу якому прийшли природничі науки, вражаючи сучасників своїми відкриттями. В атмосфері господарського, технічного піднесення і політичного розвитку великих держав Заходу точні й природничі науки оволоділи думкою, використовуючи методологічні вказівки позитивістської філософії, сформульовані в 30-х рр. її основоположником О.Контом (1798-1857 рр.). Головна ідея французького мислителя полягала в тому, що істинне знання про дійсність може бути отримане лише дослідним, позитивним шляхом. Для історичної науки поширення позитивізму означало нові основоположні установки, які зближували її з точними науками. Увівши до свого методологічного арсеналу ці методи, історична наука повинна була відшукати «природні закони» історії для створення істинної, універсальної, загальнолюдської історії. Предметом історії проголошувалось суспільство — тобто культурна цілісність народу. Головна категорія філософії історії «розвиток» розумілась як сукупність одиничних елементів і сконструйованих за природничими законами їх змін, що виводились із порівняння численних одиничних процесів. Зрозуміти їх можливо було лише засобами, виробленими природничими (позитивними) науками. Історія повинна була обмежитись описом зовнішньої структури явищ, ігноруючи їх суть.

Філософія історії позитивізму розглядала категорії «загальне» і «одиничне», «універсальне», «розвиток» з позицій, протилежних німецькому історизмові. Історичний інтерес переносився на «загальне»,індивідуальному» ж відводилась другорядна роль. Окремі індивідууми, великі особи в історії розглядались лише як продукт свого середовища. Це призводило до соціологізації історії, заміни індивідуальної історії колективною — «історією без імен», за висловом Конта.

За класифікацією О.Конта, де всі науки розмежовувались на конкретні, описові й абстрактні, або загальні, історія відносилась до наук першого класу. її призначення поставляти матеріал для соціології, тобто для теорії історії і суспільства в цілому. Центральними для розуміння універсально-історичної конструкції засновника позитивізму є категорії «прогрес» і «порядок», взаємозв’язок і зумовленість яких створюють повну гармонію історії. «Порядок, — зазначав О.Конт, — є незмінною умовою прогресу, тоді як прогрес складає безперервний ланцюг порядку».

Оскільки О.Конт постійно стверджував, що його філософія є «теорією факторів», то інтелектові відводилось визначальне місце в соціальній динаміці. її основна ідея була втілена в запропонованому філософом законі «трьох стадій». Конт вважав, що людство у своїй історії пройшло три стадії, на яких суспільний лад повністю залежав від ідеологічних систем: 1-ша — теологічна, фіктивна, що у свою чергу розпадається на три епохи: фетишизм, політеїзм, монотеїзм; 2-га — метафізична стадія розвитку людства, починається у XIV ст. з падіння феодально-католицького світу і характеризується індустріальним розвитком, свободою думки і революційним духом, революція кінця XVIII ст. с її логічним завершенням; 3-тя — наукова, позитивна стадія починається після революції і їй належить майбутнє. Закон «трьох стадій» доповнюється законом про зміну двох форм існування суспільства — соціальної статики і соціальної динаміки. Відповідно, соціальна статика вивчає гармонію суспільного порядку, а соціальна динаміка — форми і мотиви прогресу. Із стану спокою суспільство виводиться розвитком інтелекту і від його руху залежить прогрес, який може прискорюватись другорядними факторами — фізичними, природньо-кліматичними, психологічними тощо.