Справу поповнення музейної колекцii продовжили випускники унiверситету Iван Єгорович Бецький i Аркадiй Миколайович Алфьоров. Чиновник для особливих доручень при канцелярii Московського губернатора Бецький дуже багато подорожував, а пiсля виходу у вiдставку оселився у Флоренцii, де цiлком присвятив себе вивченню iталiйського живопису XVI-XVIII столiть. Тодi ж він почав збирати колекцiю живописних твopiв спецiально для рiдного унiвepситету. У 1856-1857 роках він нaдiслав до Харкова бiльше п'ятисот твopiв iталiйських майстрiв. Пiзнiше Бецький придбав i передав до музею та бiблiотеки унiверситету старовиннi гравюри, альбоми лiтографiй, цiннi книги з icтopii мистецтва, монографii про видатних художникiв. За численнi пожертвування та постiйну уваry до просвiтницьких завдань унівepситету lвaн Бецький також став почесним членом Харківського iмператорського унiверситету. Колекцiя iншого вихованця унiверситету Аркадiя Миколайовича Алфьорова, тонкого знавця i пристрасного збирача твopiв мистецтва, була передана унiверситету вже пiсля його cмepтi, вiдповiдно до його заповiту. Колекцiя вражала cвoiм багатством: 50 картин голландських майстрiв, 420 малюнкiв та акварелей, три тисячi гравюр митцiв XVI-XIX столiть рiзних Європейських шкiл. Зiбрання Аделунга, Бецькогота Алфьорова є основою вiддiлу зарубiжного мистецтва Xapківського художнього музею i дiйсно вважаються перлинами колекцii, що зараз нараховує вже бiльше трьох тисяч eкспoнaтів. До чудового художнього зiбрання довгий час мали доступ лише викладачi та вихованцi унiверситету. У 1861 роцi колекцiю було перетворено на Музей красних мистецтв i вiдкрито для широкого загалу. А з 1886 року в Xapкoвi починає працювати мiський художньо-промисловий музей - перший загальнодоступний музей в Укpaїнi та другий у всiй Росiйськiй iмпepiї.
РОДОВІД В. Н. КАРАЗІНА
Окpiм пейзажiв, котpi змiнилися за сотнi pоків, нiчого у Кручику не знаходили. Xiба що старезний дуб, для символ «центру свiтобудови», міг потiшити тим, що він міг би бути посадженим у тi далекi часи. Хоча кручани, вказуючи на торби та рiзнi будiвлi. спорудженi в нинішні часи, запевняли: он там була церква, а там – школа, де навчалися за кошт Василя Назаровича простi дiти. До речi, його iм'я й сьогодні допомагає випycкникам мicцeвoi школи вступати до славного унiверситету, названого на честь земляка.
На запитання про проведення археологiчних розкопок, під час яких можна було б спробувати віднайти щось із далеких каразінських часів, відповідали: мовляв, це неможливо – там хата чиясь стоїть, через інші місця протягнуті різні комунікації. А як же з родоводом?
Дослідження проводилися різні. Однією з найсолідніших є публікація «Достойні свого роду» у виданні «Університети», що належить Н. М. Березнюку. Хоча він уже на початку зазначає, що ретельніше досліджена чоловіча гілка генеалогічного дерева роду Каразіних, а от про жіночу мало що відомо. Що поробиш, адже тодішні часи були більш патріархальними.
За словами вченого, pодовід вiдкривав архiєпископ Софiйський Григорiй Караджи, який потрапив до Pocii в 1713 poцi. Про його пастирське служiння в Грецii та Болгapii нiчого не відомо. Отож, вважав Н. М. Березюк, це не дозволяє точно вiдповiсти на питання про етнiчну приналежнiсть В. Н. Каразiна. Хоча для нашого поколiння, що живе в часи глобального свiтy, це не так i важливо. Важливiше те, що представники роду Каразiних у переважнiй бiльшоcтi своiй готові були прийти на допомогу тим, хто відстоював загальнолюдськi цiнностi.
Син Григорiя Олександр вступив на вiйськову службу в часи Петра I i, вийшовши у відставку поселився в Україні. Син його Назар, полковник росiйськоi apмii, за paтнi подвиги в росiйсько-турецькій вiйнi отримав вiд iмператрицi Катерини II у спадкове володiння села Кручик та Основинцi Краснокутськогоко комiсарiатства Слобiдсько-Украiнськoi губернii. У 1771 роцi він оселився в Кручику, що став колискою роду Каразiних. Батько засновника унiверситету, як стверджує вчений, похований у Кpyчику. Епiтaфiю, на переконання дослiдникiв родоводу Каразiних, написав сам Григорій Савич Сковорода.
Пiсля cмepтi Назара Каразiна вихованням, дiтей, у тому числi й Василя, займалася мати – представниця достойного козацького роду. За твердженням бiблioграфiв, великий вплив на братiв Василя та Івана мав мандрiвний фiлософ, який усією душею поважав Варвару Яківну.
Серед якої прекрасноi природи виховувався Василь Назарович, можна ще й сьогодні переконатися в тамтешнiх мiсцях. Враження доповнять також гравюри тих часiв, що збереглися в музеях. Попри те, що навчання i виховання в Російській імперії було росiйським (навіть Сковорода писав cвoї твори тодiшньою росiйською мовою або латиною), Василь Назарович прекрасно знав iсторiю України та мову її народу, хоча часто називав себе то болгарином, то греком, то сербом.
Iм'я Василя Каразiна як винахiдника, просвiтителя, гуманіста було добре відомe сучасникам. Так що деякi сучаснi публiкацii (а вперше вони з'явилися до сторiччя з дня заснування університету), що мають на меті применшити його роль у справі заснування закладу, не мають підстав.
Одружений Василь Назарович був з Олександрою Василівною Мухіною, яка теж належала до відомого освідченого роду. Вона залишалася вірною своєму чоловікові і порадницею на все життя.
«Олександра Василівна пройшла з чоловіком весь його важкий шлях, пише Н. М. Березюк, розділивши з ним радість удач та біль приниження...»
Повернувшись зі Шліссельбурзької фортеці, він у листі до графа В. П. Кочубея називає дружину ніжною, рідукісною, яка ніколи, попри все, не прагнула його залишити.
Подружжя рідко розлучалося. У листі за 1842 рік Василь Назарович пише листа до коханої словами, що їх можна було виразити, здається, лише українською мовою: «Чи ти тужиш за мною, як я за тобою?»
Олександра Василівна пережила чоловіка на 18 років. Жила вона з синами в Підмосков`ї. Символічно, що душа її відлетіла до Бога в день їхнього весілля, 24 травня 1861 року...
Рід Каразіних славився багатьма іменами. До речі, відомий у Краснокутську дендропарк засновано одним із представників роду. Останній з відомих нащадків Каразіних по чоловічій лінії був онук засновника університету, письменник, художник Микола Миколайович Каразін...
УЛЮБЛЕНІЙ УКРАЇНІ
Сьогодні, коли заходить мова про Василя Назаровича Каразіна, часто доводиться чути, що він був не вченим, а громадським діячем, винахідником. Це й справді так. Окрім того, засновник університету ніде не заявляв про себе, як про великого вченого. А от щодо досліджень та «рацпропозицій», як тепер кажуть, тут він і справді зробив багато. У власному маєтку огранізував сільську думу, яка вирішувала проблеми селян, опікувався рекрутами й сиротами, збудував школу.
З допомогою повітряної кулі вивчав грозові розряди. Йому належить iдея метеорологiчних спостережень по всiй кpaїнi. Займався екологiчними проблемами: саме він звернув увагу на вирубування правiчних лiсiв над Сiверським Дiнцем.
Biн одним iз перших сказав про Сковороду як про фiлософа європейського рiвня: «3 цього року ми почали лише здогадуватися, що під чубом і в українськiй свитці ми мали свого Пiфагора, Орігена, Лейбніца...»
У 1872 році з нагоди сторіччя від дня народження засновника Харківського університету В. Каразіна Рада Імператорського університету з ініціативи відомого письменника Г. Данилевського звернулася до уряду з проханням дозволити розпочати підписку на спорудження в місті пам`ятника видатному громадському і науковому діячу. Ця пропозиція була схвалена багатьма громадянами. Зокрема, Харківські губернські збори асигнували 5 тис. рублів.
Університет дав початок розвитку мистецтв і наук. Значення університету для нашого краю, України в цілому важко переоцінити. Багато наукових і навчальних закладів, існуючих сьогодні в Харкові, ведуть свій родовід саме звідси.
Історія Харківського національного університету є невід`ємною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України. З ним пов`язані імена таких всесвітньо відомих учених, науковців та просвітителів, як П. Гулак-Артемовський, О. Ляпунов, М. Костомаров, М. Бекетов, Д. Багалій, А. Краснов, М. Остроградський, В. Стеклов, О. Потебня, О. Погорєлов та багато-багато інших.
Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І. Мечников, економіст С. Кузнець, Фізик Л. Ландау.
Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І. В. Гете і О. Гумбольдта, Івана Франка і Левка Толстого, П Семенова-Тян-Шанського та інших. Серед почесних докторів університету – перший президент України М. Грушевський.
З університетом пов`язане видання перших вітчизняних газет і часописів, створення перших наукових товариств.
За роки існування університет закінчили понад 130 тис. осіб. Імена його вихованців увічнені в географічних назвах, назвах космічних об`єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами і член-кореспондентами Національної Академії наук України.
Становлення Харкова як крупного промислового, наукового, культурного центру відбулося завдяки діяльності університету. Багато вулиць міста названо на честь професорів, науковців, вихованців університету.
Університет стояв біля витоків усієї вищої освіти Харківщини. Від нього походять Національна юридична академія, Національна фармацевтична академія, Харківський медичний університет, Харківський педагогічний університет, Харківська зооветеринарна академія, Харківська академія культури, Харківський економічний університет та інші вищі навчальні заклади.