Абсолютно протилежних поглядів в оцінках постаті К.-В.Острозького, солідаризуючись з Пантелеймоном Кулішем, все своє життя притримувався Михайло Грушевський. Історик поділяв думку І.Я.Франка, що історичні відомості про К.-В.Острозького обмежені через невикористану вповні його особисту кореспонденцію, яка зберігається частково в Санкт-Петербурзькій публічній бібліотеці. Через це, зазначає він,"... ми не знаємо мотивів і характеру його діяльності, його особисті і суспільно-національні прикмети не визначені, хоч як визначну ролю відігравав він в очах сучасників, хоч як сильну увагу притягав до себе і пізніших поколінь і новіших істориків. Водночас, симпатизуючи козацтву і гетьманам, Михайло Грушевський досить категорично і однозначно оцінює К.-В.Острозького за його справи і дії: "Незважаючи на всю повагу, надмірне багатство, зв'язки і впливи, якоїсь хоч трохи визначної політичної ролі князь К.-В.Острозький не грав. До справ політичних, адміністрації, публічної діяльності князь відношення взагалі не мав. Він пасивно ставився до козацького руху. На свою державу він дивився як на просте джерело доходів. У своїх справах він не показував енергії, рішучості, ініціативи. Дехто вбачає в ньому людину пусту, безхарактерну, позбавлену ідеалів. Не претендуючи на рішучу оцінку при теперішнім стані наших відомостей, ми мусимо сконстатувати у К.-В.Острозького брак визначної індивідуальності, енергії і витривалості, неохоту виступати різко і гостро". І далі: "Я позволив собі спинитися на характеристиці князя К.-В.Острозького не тільки як тодішнього голови українського народа "начальника в православно" та характерного репрезентанта українського магнатства, а також і тому, що ця характеристика потрібна нам для того, аби оцінити відповідно весь Острозький період в історії духовного життя ХVI ст. Особисті прикмети князя К.-В.Острозького дають нам об'яснення недовговічності, ефемерності сього епізоду, а заразом кажуть шукати в його окружению інших людей, яким завдячав сей епізод світліші свої сторони. Острозька академія, меценатство К.-В.Острозького в справах православної віри і української культури - се властиво й усе, що дало українське магнатство українській народній справі в таку тяжку для неї хвилю... Се магнатство не вселяло майбутнього".
Думки М.Грушевського на "Острозький епізод" розділила І.Н.Полонська-Василенко, хоч спеціально на постаті К.-В.Острозького вона не зупинялася. "Українська шляхта, - писала вона, - яка одна могла захищати українські інтереси, втратила права самоуправління і була зв'язана різними обмеженнями, яких не знала польська шляхта. Під тиском тих обмежень вона тратила своє значення і з ходом років злилася з польською шляхтою. Переважна частина значного боярства потопає в польській стихії, руський характер зберігають лише селяни, духовенство, міщанство".
В українській радянській історичній науці, яка в оцінці історичних явищ і подій пальму першості завжди віддавала народним масам, роль особи в історії або недооцінювалася, або зовсім ігнорувалася, тим більше, коли мова заходила "про класового ворога". В Радянській Україні першим, хто почав вивчати цей період вітчизняної історії був К.Гуслистий. Так, на його думку, в кінці ХV ст. на початку ХVI ст. в Україні встановлюється магнатсько-шляхетська диктатура польських і українських феодалів, гнобителів і утискувачів українського народу. За Люблінську унію 1569 р. К.Острозького на рівні з іншими названо зрадником інтересів України, яка була закабалена панською Польщею. Така постановка питання була обумовлена тим, що історичну рольшляхетської Польщі К.Гуслистий висвітлював за Ф.Енгельсом, який писав в своєму листі до К.Маркса: "Не можна навіть указати жодного моменту, коли б Польща дійсно була представницею прогресу... або зробила щось історично значно".
З оцінками дій К.-В.Острозького і особливо ролі Люблінської унії виступив О.І.Баранович. Він зазначав, що "К.-В.Острозький захисником православної віри, а тим більше руської народності ніколи не був. Він відомий, як один із активних прибічників Люблінської унії. Було ясно всім, що він Речі Посполитої ніколи не зрадить і не піде ні з Турцією, ні з Росією. Унія, - це затія антинародна, її ніхто з селянства і козаків не хотів визнавати. Народу її нав'язали силою". Дещо пізніше, але досить співзвучно О.І.Барановичу. на адресу К.-В.Острозького висловився російський радянський історик І.М.Голеніщев-Кутузов. Він наголошував, що К.-В.Острозький був відданим до кінця своїх днів Польській короні, але в справах віри знаходився під впливом росіянина А. М.Курбського.
Загалом досягення радянської історіографії в дослідженнях "Острозького епізоду" були систематизовані і акумульовані в багатотомній "Історії Української РСР", де з марксистсько-ленінських позицій істориками була визначена його суть в такому писанії: "Столетие, оставившеє вторую половину XVI - пер. пол. ХVІІ в. было временем тяжелых испытаний для украинского народа. После Люблинской унии главенствующую роль на Украине захватили польские магнаты. Социальный й национальный гнет усилился, усилился произвол захватчиков турков и татар. Над народом нависла реальная угроза не только потери национальной самобытности, но й полного физического истребления. Украинские феодалы пошли на сговор с польскими, изменив национальным интересам своего народа. Дальнейшее усиление феодального гнета, закрепощение крестьянства, ухудшение положения основной массы городского населения, насильственное насаждение католичества й церковной унии, дискриминация горожан-украинцев, граничение украинского языка й ущемление украинской культуры во вт. пол. XVI - пер. пол. ХVII в. вызвали резкое обострение классовой борьбы й рост освободительного движения на всех украинских землях". Партійно-офіційна оцінка вказаного сторіччя і не тільки його залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років (В.О.Голобуцький, Й.Греков, В.Королюк, І.Міллер і ін.)
В умовах державної незалежності України і конституційного ствердження її політичних і економічних структур, вимоги до української історичної науки кардинально змінилися. Змінилися підходи, методологія, принципи розуміння історичних явищ, змістилися акценти. З'явилися дослідники, що почали відмовлятися від пріоритетної ролі народних мас в історії, як "локомотива революційного оновлення світу", вони акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов'яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.
Нова когорта сучасних українських істориків-державників, з-поміж яких В.А.Смолій, О.І.Гуржій, В.С.Степанков, Я.Дашкевич і ін. не без підстав відзначають, що після 1471р. традиційна державність на Україні зникає, а на етнічній території українців створюються державні інститути тих країн, до складу яких входили українські землі - Литви і Польщі. На Україні закладаються основи денаціоналізації українського етносу, зникають його характерні риси. Панівні класи поступово відриваються від своїх етнічних коренів і вже не в змозі керувати процесом формування державності", "вони були неспроможні організувати і очолити боротьбу
українців за створення незалежної держави". В унісон висловленим думкам оцінки українській шляхті "пасивна, обережна, непослідовна", а ідеї і справи К.-В.Острозького "Ілюзорні, наївні, безнадійні" звучать і в інших сучасних розвідках".
Принципово протилежної позиції у визначенні історичного значен-' ня і ролі "Острозького епізоду" дотримується Н.М.Яковенко. Вона вважає, що Люблінська унія - акт парламентарний і ніякої колонізації і денаціоналізації українського народу не було. Унія 1569р., на її думку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. Водночас вона присвятила свою розвідку спеціально особі К.-В.Острозького, в якій заявила, що "і досі, попри достатній обсяг джерел, князь К.В.Острозький живе в нашій історіографії швидше як безтілесна сума чеснот, ніж як живий син своєї непростої доби"". В контексті переосмислення ролі Люблінської унії і особисто князя К.-В.Острозького в історії України прозвучали доповіді О.І.Журка "Князь К.-В.Острозький -свіча і слава України", О.Карбовського "Остріг - осередок української культури на Волині", В.В.Павлюка "Руські князі і суспільно-політичне життя на Волині в кінці XVI - поч. XVII ст.", О.В.Байдича "Красилів Острозький", І.Ворончук "Роль князів Острозьких у розбудові волинських міст" і ін. на Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції "Старокостянтинів і край в просторі часу", що була присвячена 470-річчю від дня народження К.-В.Острозького і відбулася в липні 1997р. в м.Старокостянтинові.3''
З осередку визначних українських істориків західної діаспори, хто присвятив К.-В.Острозькому спеціальну працю і видав її ще за життя в Канаді, був славнозвісний І.І.Огієнко. У своїй роботі автор вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки постаті К.-В.Острозького. Зазначивши, що рід Острозьких походить від Київського великого князя Володимира Святого, І.І.Огієнко вбачає в ньому найміцнішого оборонця православної віри і православної церкви від литовців і поляків, католиків і уніатів. "Історія роду князів Острозьких, - стверджує автор, - для нас, українців глибоко, повчальна, вона ясно показує, що католицтво і унія були смертоносні для України, і вкінці таки вбили її, як окрему державу". На думку І.І.Огієнка, це сталося до певної міри тому, що князь К.-В.Острозький політикою цікавився мало, якоїсь особливої своєї лінії не мав. Як воєвода київський, він великої ініціативи ніколи не виявляв, мав великий гріх за Люблінську унію, яка вдарила по Україні. Як людина, він мав лагідний характер, до кожного ставився спокійно, з повною повагою, глибоко інтелігентний".