Ой панночка наша шаблюка!
З бусурменом зустрічалась,
Не раз, не два цілувалась.
Як справжній лицар, козак віддавав перевагу шаблі перед усілякою зброєю, особливо кулею, і називав її “чесним оружжям”.
Келепи, чи то пак бойові молотки, чекан, — ручна зброя, що складається з дерев’яного, завдовжки один аршин, руків’я і має на одному кінці залізний молоток з тупим обушком та гострим носом. Як бойова зброя келепи використовувалися в Росії, зокрема козаками Степана Разіна, а також у турків у XVII столітті та в українських козаків. “Сегожъ де, государь, числа(3 вересня 1658 року) въ ночи пришли въ село Крупецъ изъ Глухова черкасы (тобто українські козаки) пъши и его (драгуна Івана Кондратова) били и мучили; бить онъ чеканом по головъ и рука правая отшиблена ”. У народно-козацьких думах також згадується келеп як бойова зброя:
А козак козачий звичай знає—
Келепом по ребрах торкає.
Келеп, або чекан, як бойова зброя був відомий також полякам: приміром, 1620 року шляхтич Пекарський поранив келепом, або чеканом короля Сигізмунда III, коли той входив до костьолу. Але поляки та козаки могли запозичити цю зброю у татар, оскільки келепи безперечно східного походження. Це випливає з того, що вони застосовувалися здавна як холодна зброя у киргізів та туркменів Середньої Азії. Про використання молота як бойової зброї згадує також Тамерлан у XIV столітті в автобіографії. На малюнку керченської вази із зображенням полювання персидського царя Дарія та на срібній столовій вазі, знайденій на березі річки Прут (I століття нашої ери), зображені воїни з бойовими молотками, що скидаються на келепи. Кращі зразки східних келепів зібрані у колекції середньоазіатської зброї колишнього начальника Закаспійської області генерал-лейтенанта Куропаткіна: усі вони добуті під час кокандського та хівинського походів.
Як пояснює військовий історик Зеделлер, козаки використовували келепи, щоб розбивати ворожі панцирі. В. Каховський вважав, що келепи служили у козаків лише як допоміжна зброя і використовувалася рідко, головним чином проти татар, саме тоді, коли супротивники так перемішувалися у рукопашному бою, що було небезпечно стріляти, аби не завдати шкоди своїм.
До всього описаного козацького озброєння треба ще додати залізні якірці, або рогулі (по-російському чесноки), щось схоже на курячу лапу з чотирма залізними кігтями для вгородження в копита ворожих коней; а ще ятагани, ножі, кинджали і дуже рідко панцири та кольчуги.
Порох козаки носили в рогах, лядунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен, судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими королями Сигізмундом I та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом, списом та рогом за поясом. У пізніші часи козаки носили так звані ладунки для готових набоїв і сумку для кременя та куль. Ладунки були різноманітні: кістяні, металеві, шкіряні; у вигляді тикв, сердець, фляжок тощо. Їх чимало збереглося до нашого часу в приватних музеях збирачів козацької старовини.
Крім того, козаки мали шкіряні череси з пряжками, що їх вони носили на грудях, наповнюючи в два або три ряди патронами з кулями та порохом, як патронташі нашого часу. Такі череси нерідко оздоблювалися срібними з черню бляшками і обвішувалися великим, оббитим сріблом рогом для пороху, сталевим кресалом, сап’яновим гаманом для куль або торбинкою із срібним черкеським шнурком чи гайтаном.
Усією описаною зброєю козаки володіли з подиву гідною майстерністю, так що, як свідчить український літописець Григорій Граб’янка, і “найкращий польський гусарин та рейтарин з ними не зрівняється”.
Про те, як громада запорозьких козаків приймала нових козаків, та про їхню назву
До своїх Січей запорозькі козаки ніколи не приймали жінок. Вони боялися, що жінки відволікатимуть їх від їхніх занять та зменшать їхню войовничість. Тому було ухвалено закон, який забороняв жінкам ступати на запорозькі землі. Вони також побоювалися, що, побачивши жінок, вони захочуть вести родинне життя, а це було б для них принизливо.
Закони їхні дещо нагадували статут мальтійських рицарів, а ще більше— вільних лучників, запроваджених Карлом VII у Франції. Вільні лучники були люди, визначені в усіх парафіях королівства, які за першим наказом короля повинні були зібратися у певному місці, щоб іти на війну, і за цю службу їх було звільнено від будь-яких податків.
Щоб поповнювати свої лави замість загиблих на війні, козаки приймали до себе всіх утікачів, так що серед них можна було побачити людей з усіх племен та всіх християнських сповідань. Вони навіть заохочували всіх мандрівників записуватись у козаки. Вони набирали собі людей у Росії, на Волині, на Поділлі та в інших місцях. Вони потаємно викрадали у навколишніх місцевостях хлопчиків, приманюючи їх, перевозили до Січі й виховували у своїх звичаях та згідно зі своїм способом життя.
Оскільки раніше козаки, історію яких ми розповідаємо, мали тільки одне місто з резиденцією свого гетьмана біля порогів, або водоспадів, Дніпра, вони одержали назву “запорожців”, яку додали до слова “козаки”, щоб відрізняти їх від козаків, що мешкають у Малоросії, а також від їхніх сусідів на Дону, або Танаїсі.
“Поріг”— це слово руське, яке означає водоспад або скелю. Дніпро на відстані п’ятдесяти льє від гирла перетинають скелі, які нагромаджуються одна на одну і, з’єднуючись між собою, утворюють посередині річища ніби греблю. Це робить неможливим плавання й відбирає а України засоби для збагачення від продажу в Константинополі привезених туди найрізноманітніших товарів, на які багата, як жодна інша країна. Деякі з цих скель доходять до рівня води, інші здіймаються над водою на шість, вісім чи десять стіп. Ця нерівномірність утворює різноманітні каскади, по яких козаки проходять у своїх човнах, але наражаючись на велику небезпеку. Налічують тринадцять каскадів, і деякі з них мають від дванадцяти до п’ятнадцяти стіп, коли рівень води падає. Треба вміти їх пройти, щоб вас визнали справжнім запорозьким козаком, а потім ще й поплавати по Чорному морю. Тут є схожість з мальтійськими рицарями, які, щоб їх прийняли до ордену, повинні вміти керувати кораблем.
Запорозькі козаки живуть у кошах. Проте ні кількість цих кошів, ані старших над кошами не є постійна, бо, як ми вже зауважили, вони приймають до себе людей усякого роду, які залишаються на місці стільки часу, скільки самі захочуть, а якихось списків, де було б зазначено, скільки є людей, хто виїхав, а хто приїхав, нема, а до того ж чимало людей мешкає у зимових оселях, досить віддалених від Січі. Там вони ловлять рибу та полюють і часто повертаються на Січ лише через два роки. Багато інших вибираються у Польщу або на турецький кордон, щоб красти та грабувати, не питаючись дозволу в своєї старшини. Поміж цих людей багатьох убивають, інші попадають у полон або гинуть якось інакше.
Коли давні і, якщо можна так висловитися, справжні козаки мали коштовності, дорогий одяг та гроші готівкою і коли вони хотіли їхати торгувати у Малоросію чи Польщу, то просили видати їм паспорт, підписаний кошовим і скріплений козацькою печаткою. Часто бувало й так, що вони забирали з собою все своє майно і їхали одружуватися у Малоросію чи у Польщу, де проводили решту своїх днів.
Література
1. Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.
2. Паньків М. Історія України. - Тернопіль, 2000.
3. Семчишин О. П. Тисяча років української культури. – К., 1992.
4. Стебельний О. Історія України. - 1983.
5. Українська культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і Вітчизняної культури. – Львів, 1992.
6. Флоря Б.М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992.
7. Щербак В. Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. – 1993. - № 5.
8. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. – К., 1994.