Росія – дивне утворення. На початок Першої світової війни (1914–1918) – це величезна колоніальна імперія, що охоплювала одну шосту земної поверхні, з внутрішніми колоніями (визначення поняття «внутрішні колонії» див.: Майкл Гехтер – «Внутрішній колоніалізм Британських островів», 1975):Середньою Азією, Паміром, Україною, Фінляндією, Польщею, Прибалтикою, Білоруссю, Бессарабією, Сибіром і Далеким Сходом, Північним Кавказом, Закавказзям; слабка, нерозвинута, з переважною більшістю неосвіченого населення, багатонаціональна країна, у якій жорстоко придушувались будь-які спроби інших народів, особливо українців, євреїв, білорусів, до самоідентифікації, культурного і соціального розвитку. Зовнішні колонії – Аляску, Маньчжурію (Квантунську область з містом і військово-морською базою Порт-Артур), частину Кореї, Китайської Східної залізниці і Сахаліну Російська імперія відповідно втратила у 1867 та 1905 рр. Після Першої світової війни Російська імперія трансформувалась в Радянську імперію – СССР з тією ж метрополією; вона втратила Польщу і Фінляндію, але завдяки військовій агресії зберегла інші внутрішні колонії, більша частина яких здобула незалежність щойно після розвалу Радянського Союзу 1991 року, утворивши на своїх територіях незалежні держави (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Туркменістан).
Історія Росії (Московії) розпочинається з другої половини ХІІІ-го ст., коли син Олександра Невського Данило отримав біля 1276 року від старшого брата великого князя Дмитра в уділ Москву, яка до цього перебувала у складі Володимиро-Суздальського князівства.
Москва – давнє мордовське поселення, викликає здивування, що до цього часу серед вчених немає одностайної думки щодо етимологічного походження цього топоніму. Зокрема, Михайло Ломоносов вважав, що назва Москва походить від імені онука Ноя, шостого сина Яфета – Мосоха (Мазоха), засновника міфічної країни «Мосхінії» («Москінії»), частину народностей якої складали північно-східні слов’яни (Ломоносов відносив легендарну Трою теж до слов’янських держав (див.: Ломоносов М.В. – «Древняя российская история от начала российского народа до кончины Великого князя Ярослава І, или до 1054 года». – М., 1996).
Інші дослідники вважають Мосоха (Мазоха) не онуком Ноя, а хозарським купцем, який заснував на місці теперішньої Москви торговельну факторію «Мосха» і спорудив там синагогу. Знавці давньомордовської мови ерзя вважають, що Москва походить від «Москов» і перекладають топонім, як «вовча яма». Знавці давньофінської мови тлумачать «Москов», як «каламутна вода». Вчені-тюркознавці пишуть, що Москва походить від слова «моско», в перекладі – «вагітна ведмедиця», а назва Москви-ріки (Моско-су) перекладається як «вода вагітної ведмедиці». За версією відомого москвознавця Забєліна назва столиці Росії походить від слова «мосткі». Така от темна пляма, чи яма, чи дірка залишається в етимологічних дослідженнях походження назви Росії, яка спочатку і називалась Московією.
В середині ХІІ-го ст. Москву загарбав суздальський князь Юрій Довгорукий (90 рр. ХІ ст. – 1157), який з 1155 року після запеклої боротьби з Із’яславом Мстиславовичем і захоплення Києва набув титулу – великий князь київський). Князь Данило Олександрович приєднав до московського уділу Коломну, Можайське та ще ряд суміжних територій, 1303 року він отримав від князя Івана Дмитровича у спадщину Переславль-Залеський. Данила Олександровича історичною наукою визнано засновником Московського князівства і родоначальником московських князів, але великим князем він так і не став (помер 1303 р). Великим князем пізніше стане Іван І Данилович на прізвисько «Калита»; титул великого князя він отримав завдяки придушенню повстання у Твері та прихильності золотоординського хана, який своїм військом надавав Іванові Калиті суттєву допомогу у зміцненні князівства.
У 60-і роки ХІV‑го ст. велике княжіння укріпилось в процесі боротьби Дмитра Івановича Донського із суздальсько-нижньогородським князем; Дмитро Іванович передав вотчину своєму синові Василю І вже без згоди золотоординського хана.
Територія Московського великого князівства в кінці ХІV‑го – на початку ХY‑го ст. ст. послідовно розширювалась, 1392 року до нього було приєднано Нижній Новгород. У другій чверті ХY‑го століття всередині князівства між галицьким князем Юрієм Дмитровичем, сином Дмитра Івановича Донського, який заповідав Юрію велике князівство після смерті Василя І, та сином Василя І – Василем ІІ Васильовичем, тобто між дядьком і небожем, точилась жорстока міжусобна війна. Кілька разів великокнязівський престол переходив до галицьких князів, яких підтримували Новгород і Твер, активну участь у боротьбі брали сини Юрія Дмитровича – Василь Косий та Дмитро Шем’яка. Війна закінчилась перемогою Василя ІІ Васильовича Темного (1425–62). 1446 р. його осліпив син Юрія Дмитровича Дмитро Шем’яка, звідси прізвисько «Темний».
Василь Темний ліквідував майже усі дрібні уділи всередині Московського князівства, зміцнив великокнязівську владу, в результаті кількох походів посилилась залежність від Москви Суздальсько-Нижньогородського князівства, Новгорода Великого, Пскова і В’ятки. Його старший син Іван ІІІ Васильович (1440–1505) завершив створення територіального ядра Московської централізованої держави: до Московського князівства були приєднані Ярославське, Ростовське, Тверське велике князівство, Новгородська республіка, В’ятські і більша частина Рязанських земель. Іван ІІІ Васильович вдруге був одружений на Зої (Софії) Палеолог, небозі останнього візантійського імператора. Одруження Івана ІІІ на Софії Палеолог стало початком оформлення повного титулу московського правителя як великого князя «всея Руси» та намагань Москви стати світовим центром православного християнства (29 травня 1453 року турки захопили Костянтинополь, на початок 60‑х років XV ст. Візантійська імперія припинила своє існування).
Саме в цей період, одночасно і паралельно зі становленням централізованої московської держави, у цьому своєрідному казані, почала створюватись «руська» народність, основу її складали племена в’ятичі, радомичі, сіверяни, а також неслов’янські племена – весь, голядь, меря, мурома, мордва, чудь, угри, лопарі, чухонці, ести, черемиси, остяки (див.: БСЭ, т. 22, с. 220; Анучин Д.Н. – Россия в этнографическом отношении. – Россия // Энциклопедический словарь. – С.-Петербург, 1898. – С. 139). Бантиш-Каменський так писав про різницю між слов’янами Київської Русі і північним слов’янськими племенами: «Славяне кіевскіе были нрава кроткаго и тихаго, образованнее другихъ и бракъ считался у нихъ священною обязанностью; напротивъ того северяне и радимичи сходствовали во всем съ древлянами, от лесной земли своей такъ названными. Они дикостью уподоблялись зверямъ и не ведали брачных союзовъ» (див.: Д.Н. Бантыш-Каменский. – История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – С.-Петербург-Киев-Харьков, Южно-Русское книгоиздательство Ф.А. Иогансона, 1903. – С. 1.). Маючи власні земельні етноніми, жителі Московського князівства і прилеглих територій (князівств) називали себе «руськими» за належністю до «руського» князя і лише тоді, коли зіштовхувались з представниками чужих держав (див.: Василь Балушок. – «Дзеркало тижня» // 23.04. – 06.05.2005). Автор «Ходіння за три моря» тверський купець Афонасій Микитин називав себе – «яз русин», коли хан у Чюнері, дізнавшись, що він не «бесермен» (бусурман), пропонував «за жеребця і тисячу золотих» стати мусульманином, тобто Афонасій Микитин, називаючи себе русином, ідентифікував себе з руською православною вірою (див.: «Хожение за три моря Афонасья Микитина сына». – М.‑Л, 1958).
Коли процес утворення народності завершився (XVI–XVII ст.), прикметник «руський» шляхом його субстантивації став іменником (укр. – «росіянин»), у ХІХ – поч. ХХ ст. ст. «руські» (московіти) прибрали назву «великоросів», з утворенням Російської Соціалістичної Радянської Федеративної Республіки знову почали називатись «руськими» («росіяни» – позаетнічна назва громадянства в сучасній Російській Федерації).
Першим російським царем (1547) став великий московський князь Іван IV Васильович на прізвисько «Лютий» (1533–1584). На цей час завершилось об’єднання прилеглих територій (князівств) у Московське велике князівство, Московія стала царством – централізованою державою. І з цього часу розпочалась її експансіоністська, загарбницька (колонізаторська) політика, першим кроком якої була ліквідація Іваном Лютим Казанського і Астраханського ханств, затим невдала спроба за вихід до Балтійського моря, війни з Тюменським, Сибірським ханствами, які закінчились їх знищенням та приєднанням до Московії Уралу і Західного Сибіру.
1654 року внаслідок перемовин між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Федоровичем був підписаний договір між двома державами, який Московія почала порушувати майже з перших днів його укладення; на кінець ХVІІІ ст. закінчилась остаточна колонізація і закріпачення України Росією. Український народ став найбільш упослідженою етнічною і соціальною спільнотою в колі поневолених Російською імперією народів і народностей: царський уряд послідовно забороняв і знищував українську культуру, мову, літературу, українцям (поряд з білорусами) заборонялось мати українські навчальні і просвітницькі заклади (більшість «інородців» початкові навчальні школи з викладанням рідною мовою мали).
В результаті азовських походів Петра І (1672–1725) 1695–96 рр. Росія вийшла до берегів Азовського моря. 1700 року шведський король Карл ХІІ, спираючись на політичну і економічну могутність своєї держави та маючи в розпорядженні першокласну для того часу армію і флот, розпочав війну проти Данії, Польщі, Московії (Північна війна 1700–21 рр.). На початку війни Карл ХІІ примусив капітулювати Данію (1700), розгромив московську армію під Нарвою (1700) і, завдавши поразки польсько-саксонським військам, вступив на територію Польщі й Саксонії. Він змусив Августа ІІ Фрідріха укласти Альтранштедський мир, за умовами якого останній зрікся престолу на користь Станіслава Лещинського. Дізнавшись про намір Петра І ліквідувати політичну автономію України, гетьман Іван Мазепа через С. Лещинського вступив у таємні переговори з Карлом ХІІ про умови участі України в антимосковській коаліції. Влітку 1708 року 50‑тисячна армія Карла ХІІ розпочала бойові дії з московськими військами у Білорусі, 21 вересня шведські полки на чолі з Карлом ХІІ, за попередньою домовленістю з гетьманом, вступили на територію Лівобережної України. 28 березня 1709 року шведський король уклав з гетьманом Іваном Мазепою та кошовим отаманом Костем Гордієнком шведсько-український союзний договір, за умовами якого Карл ХІІ визнавав Україну незалежною державою і зобов’язався надати українському урядові допомогу у боротьбі проти московських військ на території України.