Конотопська битва (стр. 15 из 16)

Під час нічного штурму неабияку військову доблесть продемонстрував й український гетьман. Рубаючись у передніх лавах, він декілька разів мало не загинув. Так, одного разу вороже ядро поцілило в коня, на якому він сидів, а іншого – його було поранено в руку.

Загалом же в боях під стінами Конотопа загинуло близько 4 тис. козаків і 6 тис. татар. Загальні втрати армії Трубецького склали від 40 до 55 тис. вбитими і полоненими. При оцінці масштабів конотопської катастрофи для російської сторони хрестоматійним є визнання російського історика С. Соловйова: «цвіт московської кінноти, котра здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня… Ніколи вже після цього цар московський не був у змозі вивести в поле такого значного війська. У жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…»

Головна битва кампанії відбулась 28 червня 1659 р. під Конотопом в районі с. Соснівка. Проведений аналіз джерел дає підстави стверджувати, що у цій битві росіяни втратили вбитими 15–20 тис., козаки – 4 тис., а татари – 6 тис. чоловік. Перемога козацько-татарського війська у цій битві мала в своїй основі три причини. Перша. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою. Друга. Недооцінка воєводами противника і як наслідок – нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома. Третя. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву.

Зазнавши поразки під Конотопом, кн. Трубецький 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватись до боїв на власній території: 5 липня 1659 р. виходить новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькому дається наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Росія переходить в оборонний стан.

Такий розвиток подій дає нам підстави стверджувати, що українсько-російська війна закінчилась розгромом основних сил царського війська, які вторглись на українську територію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершились приблизно 4 липня, а війна в цілому – на початку серпня 1659 р.). Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і російських гарнізонів залишались Київ, Гадяч, Полтава, Черкаська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусії завершилась локальною перемогою російських військ.

Російська держава внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни на початку серпня змушена була тимчасово відмовитись від встановлення повного військово-політичного контролю над територією Війська Запорозького. Накази кн. Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для «приборкання кровопролиття» та «згоди» свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І. Виговського та згідна врахувати позицію української сторони.

Події наступних двох місяців (середина серпня – жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація більшості старшини на Росію (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки гетьманського війська. Таким чином, ми доходимо дещо парадоксального висновку: збройна перемога у війні і політична капітуляція після неї.

Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.

У Конотопіській битві блискучу перемогу здобули українські війська гетьмана І. Виговського, що розгромили багатотисячну армію Росії, яка у сімнадцятому столітті мала назву Московія, Московщина чи просто Московська держава, тож під «московитами», «москвою» слід розуміти «російські війська», «росіяни». Більшість українців і досі мало що знають не лише про саму битву, але й про українсько-російську війну 1658–1659 років. І це не дивно – радянська школа працювала гаразд. Історію цієї війни елементарно замовчували як російські дореволюційні (за винятком С. Соловйова), так і радянські історики, тому годі шукати бодай згадку про війну в радянських підручниках. Лише українські історики в діаспорі розповідали про неї. Нагадування про блискучу перемогу українських військ над росіянами було адто болючим для російської імперської свідомості. Крім того, Конотопська битва самим фактом свого існування в історії руйнувала міф про «дружбу російського та українського народів» та про одностайне прагнення українців до «воссоєдінєнія» з «братами». Ось чому події Конотопської битви цо цих пір є невеліковною «болячкою» та більмом в оці мід двома народами.

Отже, основною причиною українсько-російської війни 1658–1659 рр. була концептуальна несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин: Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала інтегрувати Україну до складу Російської держави, а Україна – навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під крилом Москви, але без реального включення в російський владний простір. Регулярні воєнні дії війни можна розділити на три єтапи: перший – кінець вересня – середина грудня 1658 р., другий – середина грудня 1658 – друга половина березня 1659 р., третій – кінець березня – початок серпня 1659 р.

Для досягнення своїх політичних цілей в Україні царський уряд використовував методи ігнорування законних рішень козацької ради, політичного шантажу, гри на протиріччях між різними соціальними і політичними угрупованнями українського суспільства тощо. Політична перемога Росії у війні означала початок процесу розчинення суспільних і державних інститутів козацької держави в загальноімперських органах управління. Результати війни засвідчили сумний факт відсутності сприятливих зовнішньополітичних умов для подальшого розвитку прогресивних буржуазних перетворень у соціально-економічній сфері України, які відбулись у перші роки Визвольної війни. З часу встановлення царською владою політичного контролю над Україною єдино можливою тенденцією для останньої могла бути лише поступова реставрація феодально-кріпосницьких порядків.

Для України основним наслідком війни була наступна втрата незалежності та початок процесу інтеграції її соціально-економічного простору із європейського світу-економіки в світ-економіку «Московія».

У європейському контексті наслідки війни означали послаблення геополітичних позицій Речі Посполитої та посилення у Східній Європі впливу і ваги Росії, яка в черговий раз активізувала свої зусилля, спрямовані на реалізацію планів щодо об'єднання всіх «руських» та інших православних земель у єдиному величезному православному царстві. Окрім того, європейський світ-економіка втрачав єдину на сході Європи країну з пробуржуазним типом суспільних відносин.

Попри всі подальші події та невикористані можливості в боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, засвідчуючи високі моральний дух і рівень військового мистецтва українського війська. Її досвід ще раз показав, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, а фундаментальна справа створення держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату незалежності й встановлення влади іноземних колонізаторів.


Список використаної літератури

1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 143–153.

2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1993.

3. Аркас М.М. Історія України-Русі. – Одеса: Маяк, 1994. – 392 с.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

5. Будзиновський В. Нашi гетьмани. – Тернопiль, 1990. – С. 23–85.

6. Бульвінський А.Г. Битви ХVII століття. Україна і європейський контекст // Військо України. – 1996. – №1 – 2. – С. 32 – 35.

7. Бульвінський А.Г. Гетьманські вибори середини ХVII ст.: практика й аналіз // Соціологія і вибори: Матеріали круглого столу. – К.: ІСД, 1997. – С. 41 – 43.