регистрация /  вход

Конотопська битва (стр. 6 из 16)

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п’ятеро єпископів.

Культурно-освітній блок угоди передбачав такі прогресивні положення як визнання Києво-Могилянської колегії академією та зрівняння її в правах з Краківським університетом, проголошення доцільності заснування на руських землях ще однієї православної академії. Проголошувалася свобода друку, в тому числі й релігійно-догматичної літератури, дозвіл на відкриття в Україні необхідної кількості друкарень, а також шкіл і колегіумів [11, 18].

Менш привабливими для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану, адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, й селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Щоправда, козацтво зберігало за собою здобуті в роки революції привілеї та права, перетворюючись на своєрідну службово-напівелітарну верству. Несення військової служби на користь нової республіки та короля гарантувало збереження козацького землеволодіння та певних корпоративних прав, а за поданням гетьмана король і вальний сейм повинні були нобілітувати по 100 козаків з кожного полку.

Спеціальна таємна декларація гетьмана Виговського передбачала виведення козацьких полків з теренів Великого князівства Литовського, щоправда, реалізацію цього положення планувалося здійснити вже після завершення війни з російським царем.

Як же оцінювати договір 1658 р.? З точки зору інтересів української православної шляхти та козацької старшини Гадяцька угода 1658 р. стала найбільшою поступкою з боку короля та Речі Посполитої за всю історію українсько-польських взаємин раннього нового часу. Угода гарантувала збереження державно-політичної організації, витвореної в роки Української революції; узаконювала привілейоване становище козацької старшини та відкривала перед нею шляхи входження до повноправної елітарної верстви. Досить привабливими були і здобутки в сфері церковно-культурній. Безумовно слабким її елементом була спроба реанімації в дещо модифікованому вигляді дореволюційних соціально-економічних порядків. Нехтування ж витвореними в ході революції стосунками у сфері поземельних відносин, взаєминами селянин – пан, а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тис. осіб становили смертельну загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.

Для того, аби залучити на свій бік якомога більше прибічників політичного порозуміння з Варшавою, Виговський йде на скликання старшинських рад, на яких широко дебатується питання зміни деяких положень угоди у вигідному для української сторони світлі. Зокрема, пропонувалося насамперед збільшити кількість козацького реєстру до 60, а то й 70 тис. осіб; включити до складу Великого князівства Руського, крім Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, також і Подільське, Волинське та Руське, тобто всі землі, населені українським етносом.

Спроби перегляду положень Гадяцької угоди, але вже на свою користь, чинить у цей час і польська та литовська шляхта. Зокрема, литовську еліту непокоїла перспектива втрати нею свого привілейованого статусу через створення більш потужного у військовому плані Великого князівства Руського. Як польський, так і литовський шляхетський загал лякала можливість широкого долучення козацтва до прав політичного народу Речі Посполитої. І тут, крім станового егоїзму, ще турбувала можливість блокування короля з козаками та проведення реформ, які б зміцнювали королівську владу на шкоду інтересам шляхти.

Різко негативно проти планів ліквідації унії та зрівняння в правах православного духовенства виступила католицька церква Корони Польської, що отримувала підтримку Римської курії.

За таких умов, скликаний для ратифікації Гадяцької угоди в травні 1659 р. вальний сейм вилучив з неї найбільш суперечливі моменти та ті положення, які викликали протести шляхти та католицької церкви. Зокрема, вирішення релігійних проблем відкладалося на майбутнє, спроби розширити територію Великого князівства Руського за рахунок західноукраїнських земель було відкинуто, натомість, винятковий привілей православної шляхти на зайняття державних посад у князівстві було залишено лише для Київського воєводства, а в двох інших – Чернігівському та Брацлавському – посади мали обіймати поперемінно православні та католики. Крім того, обмежувалося право вільної гетьманської елекції – козацтво та українська шляхта мали обирати лише чотирьох претендентів на цю найвищу в князівстві посаду, а призначення мав здійснювати король на власний розсуд.

Аби якимось чином згладити негативну реакцію української старшини на ці малоприємні нововведення, сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Зважаючи ж на стан суспільного бродіння в Україні та подальшого визрівання конфлікту між заможною козацькою старшиною та козацькою біднотою, королівська щедрість, як цілком слушно зауважують В. Смолій та В. Степанков, насправді була для Виговського та його оточення своєрідним троянським конем [39, 54]. Угода з королем і «ляхами», яка й так була не вельми прихильно зустріта широкими козацькими верствами, тепер набрала ще більш одіозного вигляду.

У той час, як політики Речі Посполитої та Українського гетьманату намагалися досягти найбільших вигод для своєї сторони на дипломатичному полі бою, на північно-східних рубежах України справа дійшла до справжніх битв.

Первісний варіант українсько-польської угоди, скріплений у вересні 1658 р. підписами сторін під Гадячем, передбачав гарантії неучасті українських військ у війні Речі Посполитої з Росією, якщо навіть така вибухне в майбутньому. Більше того, зважаючи на формальне збереження чинності російсько-польського перемир’я 1656 р., у відповідності з яким передбачалося укладення між сторонами персональної унії та сходження царя на престол у Варшаві, Виговський у стосунках з Москвою намагався попервах демонструвати свою добру волю та відкритість українсько-польської угоди до приєднання до неї російської сторони.

Щоправда, показна миролюбність українського гетьмана не могла ввести в оману оточення царя. Цими подіями і розпочинається так звана російсько-українська війна 1958–1959 рр. Передумови війни мають декілька рівнів.

Перший рівень пов'язаний з активізацією у цей період зусиль Російської держави і молодого російського суперетносу по пошуку природних, придатних для оборони кордонів та визначенням власного місця у геополітичному просторі на сході Європи. На південному заході природним кордоном Росії у Москві вважали узбережжя Чорного моря, вийти на яке було можливо, лише встановивши попередньо військово-політичний контроль над Україною.

Другий рівень передумов українсько-російської війни 1658–1659 рр. пов'язаний із цивілізаційним протистоянням між Росією і Європою. Росію не влаштовувало те, що землі на її західному кордоні перебували під контролем держав, що були частинами іншої – західної цивілізації. Великі європейські держави, у свою чергу, не бажали допускати на європейську політичну арену сильного конкурента, а тому фактично проводили політику ізоляції Росії. Користуючись порушенням балансу сил на сході Європи, Росія у середині XVII ст. відновила боротьбу з Польщею за гегемонію в цьому регіоні. Україна ж, встановити реальний контроль над якою Москва прагнула під час війни 1658–1659 рр., була країною, володіння якою давало геополітичну перевагу у Східній Європі в цілому [8, 32].

Третій рівень передумов війни пов'язаний із давніми претензіями Москви на роль історичної спадкоємиці Київської Русі та єдиного центру об'єднання всіх «руських», усіх православних і навіть усіх слов'янських земель, які з новою силою ожили при дворі Олексія Михайловича в 50-х рр. XVII ст. Ідеологічно цей зовнішньополітичний курс обгрунтовувався месіанською ідеєю про те, що лише Росія залишилась єдиним центром істинного християнського віровчення й Російська держава має захищати православну віру та православних єдиновірців у всьому світі. Таким чином, війна за реальний контроль над Україною в 1658–1659 рр. була для московської верхівки однією з перших спроб реалізувати на практиці виплекані нею ідеї об'єднання в одній державі всіх православних єдиновірців [8, 32].

Четвертий рівень передумов війни пов'язаний з існуванням на тогочасному європейському континенті двох ворожих соціально-економічних укладів – буржуазного та феодального. Поява і активний ріст в Україні паростків буржуазних відносин у результаті Національної революції 1648 р. викликали серйозне занепокоєння в Росії, де феодальні відносини були панівними. Революційна соціально-економічна та політична альтернатива, яка виникла поряд з російськими кордонами, а з 1654 р. формально існувала і в їх межах, була для Московського царства генетично чужим, неприйнятним явищем, що загрожувало самим підвалинам російської державної системи як шкідливий приклад «вольностей» і «свобод». Тому недопущення розвитку буржуазних тенденцій в Україні та послідовна політика, спрямована на їх згортання та ліквідацію, об'єктивно були важливим завданням російської монархії, реалізацію якого вона планувала розпочати після смерті Б. Хмельницького [8, 32].

Головною причиною зміни курсу Російської держави щодо України влітку 1657 р. було глибоке невдоволення московського уряду тим, що до цього часу не було встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]
перед публикацией все комментарии рассматриваются модератором сайта - спам опубликован не будет

Ваше имя:

Комментарий

Хотите опубликовать свою статью или создать цикл из статей и лекций?
Это очень просто – нужна только регистрация на сайте.