2.3 Державна влада та самоврядування
Держава, на думку Дністрянського, є вищим типом органічних суспільних зв'язків. Народ як окремий органічний суспільний зв'язок вищий за державу і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних суспільних зв'язків належить лише такий народ (нація), в основі якого лежить національна свідомість, що нівелює всі ін. етнічні та релігійної відмінності й сприяє формуванню національної ідеї. Коли держава підтримує народ у досягненні його мети, вони виступають разом, а в іншому випадку народ веде боротьбу з державою за своє самовизначення. Цим обґрунтовувалося, зокрема, право українського народу на самовизначення на своїй етнічної території.
У питанні відношення між центральною владою держави та самоврядуванням поодиноких адміністративно-політичних одиниць відрізняють три групи.
У новітній державі існує побіч центральної влади самоуправа громад та інших комунальних зв’язків (повітів, провінцій або губерній і т.д.). Тому, щоб пізнати суть конституції, треба поглянути у відношення між центральною владою держави та самоуправою поодиноких адміністративно-політичних одиниць.
Розглядаючи ближче це питання, відрізняють три групи. До першої групи належать ті держави, що зорганізували систему нової супремації центральної державної влади над органами самоуправи, до другої групи – ті держави, що намагались створити гармонію між центральною владою та локальною самоуправою через взаємну допомогу та вирівняння сфери впливів. А до третьої групи належать ті системи, які признали локальним самоуправам по принципу становища, незалежне від центральної влади.
Перша група характеризується повною централізацією цілої влади в державі. Сюди належать французька система та система всіх тих держав, які пішли за Францією. Цей режим опирався на те, що ціла адміністрація концентрувалась в руках Корони та коронних органів, між тим локальній владі було надано деякі фінансові права і поодинокі привілеї. Взагалі у цьому спостерігається характер сильно спеціалізованої одиничної держави. Щойно французька революція перервала цей старий режим. З теорією «прав людини» проведена теорія так званих «основних прав людини», яких громада та інші локальні одиниці домагалися від держави. Головою французької локальної адміністрації є державний урядниковий префект. Він держить всі нитки цієї адміністрації в своїх руках, ціла система називається префектною системою. Цю систему прийняли Італія, Румунія, Греція.
До другої групи відносять англійську та прусську системи. Цілком іншим шляхом, ніж у Франції, розвивалось питання локальної самоуправи в Англії. Тут почином всієї адміністрації є англійський «selfgovernment» (самоуправа), тобто поняття локальної самоуправи, яке виросло якраз на англійському ґрунті. Вона повстала вже в середніх віках на аристократичних станових основах та концентрувалася в так званих графствах і в становищі так званих мирових суддів. Ці останні мали головний вплив на всю внутрішню адміністрацію. Але ця система не могла довго утримуватися. Змагання до утворення спільної німецької Держави мусили її змінити. З хвилею заснування Німецької Держави підпорядковано комунальну самоуправу під спільний державний інтерес. Мета її, одначе, та сама, як в Англії – а саме: гармонія між центральною та локальною владою для спільного загального добра.
До третьої групи належить у першому ряді бельгійська система. Вона основується на самоуправі локальних комун, причому державній владі припадає осібний круг поділу. Бельгійська система виросла на демократично-правовій основі, опираючись на «pouvior municipal» французької конституції. Національний конгрес підніс згадане pouvior municipal до значення четвертої влади в державі побіч законодавчої, виконуючої та судової влади. Державні уряди не мають принципового права втручатися в коло ділення органів самоуправи. Лише тоді, коли є небезпека для публічного добра, можуть державні уряди вимагати затвердження поодиноких адміністративних актів самоуправи через державну владу або можуть їх знести, оскільки опираються законам. Тобто, центральна влада має лише опосередкований вплив на самоуправу і тільки в окремих випадках.
На другому ряді Швейцарська система. Вона відрізняється від бельгійської тим, що остання опирається головним чином на самоуправи міст, між тим коли перша стоїть в основному на самоуправі сільських громад.
В кінці, до третьої групи належить система північних держав Америки. Перші колоністи американських північних держав були дрібні селяни. Вони мешкали тісно побіч себе. Невдовзі настала дуже жива торгівля та живий промисел у всіх селах та поміж ними, так що не було часу, щоб виробилась різниця між аграрним селянством та промисловим міщанством. Тому не було різниця між містом та селом – бо навіть з найменшої оселі могла повстати невдовзі торгівля і промислове місто.
Таким чином бачимо побіч зв’язкової центральної влади цілком окрему систему поодиноких держав, а в їх об’ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун, почавши від громади. Всі вони мають повну самоуправу, і як вони ні в чому не торкаються центральної зв’язкової влади, так центральна влада не порушує ні в чому їхньої самоуправи. Місцеве самоврядування в конституційному проекті вчений ставить на рівень одного з провідних інститутів демократичного конституційного ладу. Обґрунтував його найбільш суттєві, вихідні положення, сформував правову систему (округ, повіт, громада). Вперше визначив роль територіальної громади як природної асоціації громадян (сіл, міст) та нормативно закріпив демократичний порядок формування органів місцевого самоврядування. Законодавче розмежування С.С. Дністрянським компетенції органів місцевого самоврядування (округ, повіт, громада) створило конституційні гарантії, які унеможливили втручання органів держави у сферу повноважень місцевого самоврядування. На конституційному рівні вперше встановлено право держави регламентувати питання місцевого самоврядування у законодавчому порядку та водночас обов’язок держави надавати всебічну підтримку й допомогу місцевому самоврядуванню.
3. Демократія та її майбутнє за С.С. Дністрянським
Демократія(згрец.демос+кратія=народ+влада=влада народу) –форма правліннявдержаві, при якій єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обираних представників (представницька демократія) [10].
Доба французької революції витворила побіч ідеї держави ідею народу, побіч поняття державного авторитету, поняття народного авторитету. В боротьбі проти суверенності держави Ж. Бодена прийнялась теорія суверенності народу Ж.Ж. Руссо. Від доби ренесансу опинились індивідуум і народ в таборі проти середньовічної та абсолютистичної держави. Індивідууми боролись за права людини, народ – за право політичної участі в державній справі. У французькій революції і одиниця і народ отримали перемогу, здобувши les droits de l’homme (за права людини) для індивідуумів, та la souverainete du peuple (народний суверенітет) для народу. Хоча із тієї боротьби вийшла переможена держава, вона не перестала існувати, Ала мусила признати людині певні права особистості і політичні, а також признати участь народу в правлінні державою, ставлячи конституції держави на підставах демократичних з volonte generale (генеральний) на чолі народу. Не без причини говорить творець цієї конституції Ж.Ж. Руссо про volonte generale, яка виразно відрізняє від volonte des tous (воля всіх), бо вже по його концепції народ не є звичайною сумою громадян, але колективом вищого ступеня, що тільки в цьому характері заслуговує на вирішальну роль у державі. Коли ж він говорить про суверенність народу, протиставляючи її суверенності держави, тобто суверенності, він мав на думці те саме засідаюче ставлення народу в державі, яке в минулому прислуговувало монархові чи іншому суверенові. Тому задержав означення «суверенності» в правному становищі народу, хоч ця суверенність, яка на його думку, мала принести народу вже принципово інакше закінчення, ніж раніше суверенність абсолютного володаря. Французька революція внесла принцип «панування», що характеризував середньовічну добу і абсолютизм стародавнього режиму, вона завела принцип народоправства і підпорядкування вимогам загального добра. Річ не в справжній суверенності, тобто в найвищій владі народу, а в авторитеті народу висловлювати свою volonte generale в державі. Це справжнє значення теорії Ж.Ж. Руссо, яку перейняла французька революція. У французькій революції з перемоги індивідуума та народу в державі вийшов як синтез закон, що мав призначення визволити одиницю та народ, в’яжучи державу і всіх в державі народною волею, бо народна воля набула тепер форму закону.
Структура модерної держави свідомо ставиться на основах народної ідеї та народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Народ, як такий, є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений в державі. При цьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільних зв’язків з цінностями, що їх витворює народ. Провідники та інші особи, що стають у керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.
Висновки
1. Дністрянський С.С. ввійшов до історії українського правознавства, як відомий український теоретик конституціоналізму, створивши власну концепцію держави і права.
2. Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, та має багатовікову історію. Але всі нинішні Конституції Європи побудовані на загальних принципах французької Конституції 1791 р. Основою конституційних поглядів Дністрянського було відстоювання свободи людини, права українського народу на самовизначення у межах етнічної території, демократичного республіканського устрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетом держави.