регистрация / вход

Шикана як особливий вид зловживання правом

Історія впровадження, поняття та форми шикани як способу нейтралізації всіх можливих проявів соціально-негідних засобів реалізації цивільних прав. Зміст статті про захист цивільних прав та інтересів судом. Розгляд правової природи самозахисту прав.

ШИКАНА ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ


Пункт 3 ст. 13 Цивільного кодексу встановлює заборону на дії особи, що вчинюються із наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Дії особи слід вважати шиканою у тих випадках, коли вони здійснюються із прямим умислом та з єдиною метою – спричинити шкоду іншій особі. Подібними діями є, наприклад, зміна власником земельної ділянки русла потоку для того, щоб відвести його із сусідньої ділянки, розташованої нижче за течією.

Уперше заборону таких дій було введено у Німеччині. Німецьке Цивільне Уложення, прийняте у 1986 р., містить ст. 226, яка проголошує: "Не допускається реалізація права виключно із наміром спричинення шкоди іншому".

Деякий час після прийняття Цивільного Уложення судова практика застосування ст. 226 йшла по шляху її буквального тлумачення. Для визнання дії (бездіяльності) шиканою недостатньо було умисного спричинення шкоди іншій особі. Вимагалося також, щоб єдиною метою особи, яка здійснює своє право, було спричинення шкоди.

Однак із часом, внаслідок того, що випадки шикани "із єдиною метою" у реальній дійсності зустрічаються досить рідко, а також через складність доведення виключності умислу, направленого на спричинення шкоди, практика застосування ст. 226 відійшла від буквального її тлумачення. Тобто, дія (бездіяльність) могла бути визнаною шиканою і за наявності інших інтересів, окрім мети спричинити шкоду. Вирішення питання про те, яке співвідношення між "законними" інтересами та метою спричинення шкоди робить можливим визнання діяння шиканою у цьому випадку залишалося на розсуд суду.

У статтях 12 та 13 ЦКУ містяться, по-перше, правові норми, які закріплюють гарантії реалізації суб’єктивних цивільних прав, а по-друге, норми, які обмежують можливість неналежного використання даної свободи.

Актуальним та складним питанням сучасної судової практики є питання про те, чи може шикана стати підставою для визнання правочину недійсним. Така ситуація має місце, наприклад, із правочинами, укладеними боржником до порушення процедури банкрутства. Маються на увазі угоди по продажу активів боржником, що передує початку процедур його банкрутства, за заниженою вартістю будь-якій заінтересованій особі. Єдиною метою дій такого боржника є спричинення шкоди кредиторам. Ніякого майнового інтересу для себе він не задовольняє.

Наслідки здійснення подібних дій не передбачаються ні Цивільним кодексом України, ні законодавством про банкрутство, яке встановлює відповідальність за здійснення подібних правочинів лише після початку процедури банкрутства. Очевидно, що для вказаної ситуації застосуванню підлягає п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, на підставі якої такі правочини можуть бути визнані недійсними. Звичайно, все залежить від волі та внутрішнього переконання суду. Практика свідчить, що суди з великим небажанням застосовують указаний пункт.

Необхідно відзначити, що на практиці є можливими ситуації, коли процедура банкрутства використовується із метою ущемлення інтересів боржника, а не кредитора. Наприклад, коли метою подачі заяви про визнання боржника банкрутом є спричинення йому шкоди, а не реальне задоволення потреб заявника. Не секрет, що сама по собі подача заяви про банкрутство значною мірою негативно відобразиться на діловій репутації боржника. В умовах сьогодення важко уявити судове рішення, яким суд стягнув би з недобросовісного кредитора суму збитків, завданих боржникові внаслідок безпідставної подачі заяви про банкрутство, застосувавши при цьому п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України.

Ще однією формою шикани є використання цивільних прав із метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим положенням на ринку. На перший погляд, подібні дії здійснюються для досягнення інших цілей, аніж спричинення шкоди своєму контрагентові. До даних цілей відноситься: приваблення споживачів, збільшення доходу тощо. Відповідальність за вказані дії встановлюється у законодавстві про конкуренцію.

На перший погляд, шикана із її направленістю на спричинення шкоди іншим особам не підпадає під ознаки вищенаведеної конкуренції. Однак це є не так. Досить часто мета конкретної дії господарюючого суб’єкта полягає саме у спричиненні шкоди контрагенту: збитків або шкоди його діловій репутації. У свою чергу досягнення даної мети є для цієї особи засобом задоволення і своїх інтересів: залучення покупців, збільшення об’єму продаж тощо.

Однак для того, щоб охарактеризувати подібні дії особи, направлені на спричинення шкоди контрагенту, як шикану, необхідно також, щоб недобросовісний господарюючий суб’єкт використовував для цього належне йому право. Таким чином, під ознаки шикани не потрапляє, наприклад, розповсюдження неправдивої інформації про конкурента із метою спричинення йому шкоди. Але шиканою може бути некоректне порівняння господарюючим суб’єктом товарів, що виробляються або реалізуються ним, із товарами інших господарюючих суб’єктів. Мається на увазі ситуація, коли розповсюджується інформація, що відповідає дійсності, але містить негативні оцінки конкурента. Ознаки шикани у такому випадку є очевидними: особа реалізує своє право на розповсюдження інформації, але з наміром спричинити шкоду контрагенту.

Ще однією сферою, де зустрічається шикана, є сфера застосування норм корпоративного права. Цивільне законодавство (Цивільний кодекс України та інші нормативно-правові акти) регулює створення та діяльність юридичних осіб різноманітних організаційно-правових форм. Права, що надають указані акти господарюючим суб’єктам, досить часто використовуються не за прямим призначенням, а із метою ущемлення інтересів третіх осіб. У деяких випадках право на реорганізацію юридичної особи (перетворення ТОВ на ЗАТ) використовується із єдиною метою – позбавити учасника, що виходить із ТОВ, його законного права на отримання частини майна. Подібні дії безсумнівно є шиканою. У цивільному та господарському законодавстві немає спеціальних норм, які б забороняли вищевказані дії.

Підводячи підсумки викладеному, можна констатувати, що законодавство встановлює деякі межі здійснення цивільних прав, однак даний перелік не може вичерпати всі можливі прояви соціально-негідних способів, засобів та цілей реалізації цивільних прав – він може поповнюватись у зв’язку із розвитком ринкових відносин та появою нових цивільно-правових відносин.

Однією із головних причин кризи, у якій наразі знаходиться українське суспільство, є непритягнення до відповідальності осіб, що діють недобросовісно, нерозумно, а також тих, хто зловживає суб’єктивними цивільними правами.

Закріплена у ст. 13 Цивільного кодексу України заборона на здійснення суб’єктивних цивільних прав із єдиною метою – спричинити шкоду іншим учасникам суспільних відносин, а також зловживання правом в інших формах, не здатна повною мірою вирішити проблему зловживання правом у підприємницькій діяльності. Це пов’язується із відсутністю будь-якого законодавчого роз’яснення, що саме слід розуміти під "іншими формами зловживання правом".

Необхідно відмітити також, що як іноземний, так й українській законодавець не дають чіткого розкриття поняття "зловживання правом" у формулюваннях закону. Зміст даного поняття визначається тісно пов’язаними між собою судовою практикою (яка є досить багатою за кордоном і тільки починає формуватися у сучасній Україні) та правовою доктриною. Окрім того, подібні дії мають підлягати також оцінці із позицій добрих нравів, розумності та справедливості. Очевидно, протягом найближчого часу в Україні буде узагальнюватися судова практика із метою застосування норм про заборону зловживання правом, що, у свою чергу, слугуватиме матеріалом для подальшого розвитку вітчизняної теорії зловживання правом.

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п'ятої статті 13 цього Кодексу.

1. Можливість широкого застосування судової форми захисту ґрунтується, насамперед, на положеннях ст. ст. 55, 124 Конституції України, рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення положень ч. 1 та ч. 2 ст. 55 Конституції України та постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9. Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тобто в силу положень цивільного законодавства предметом судового розгляду та вирішення можуть бути будь-які правовідносини, включаючи ті правовідносини, підстави виникнення, зміни та припинення яких передбачені правовими нормами, так і не передбачені ними, але в силу загальнодозвільного принципу регулювання приватноправових відносин породжують правові наслідки.

2. Конституція України у ст. 55 гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції України). Тобто будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При чому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану. Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільним законодавством передбачаються і конкретні спеціальні норми, які передбачають можливість звернення до суду особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оскарженими. Наприклад, захист свого права інтелектуальної власності (ст. 432 ЦК України). Відповідно до ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Законодавством про судоустрій України гарантується всім суб'єктам правовідносин захист їхніх прав свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України "Про судоустрій України").

3. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України). Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції України).

Систему ж судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України "Про судоустрій України"). Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди (ст. 22 Закону України "Про судоустрій України"). Відповідно до ст. 24, 254 ЦПК України, загальним територіальним судами підвідомчі: справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів, провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, та справи окремого провадження. Судам підвідомчі й Інші справи, віднесені законом до їхньої компетенції. Так, до відповідно до положень ЦК у порядку окремого провадження повинні розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним обсягом дієздатності до настання повноліття (у порядку емансипації), надання особі психіатричної допомоги, у тому числі у примусовому порядку (Закон України "Про психіатричну допомогу") та ін. Відповідно до ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їхньої компетенції. Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають із трудових і сімейних відносин (ст. 1 Положення про третейський суд, прийнятий як додаток № 2 до ЦПК України). Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних Із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК України). У даному випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж"). Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Наприклад, для захисту права власності чи іншого речового права може використовуватися позов про визнання права власності, негаторний (від італ. negatore – той, що відмовляє – позов власника про усунення порушень його права власності, які не поєднані з позбавленням володіння) чи віндикаційний (від лат. vindicatio – захищаю, вимагаю - витребування власником судовим порядком майна з чужого незаконного володіння) позови. Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами правовідносин, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов'язку. Слід визнати, що такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, але й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження громадянина (фізичної особи) у дієздатності чи визнання недієздатним; про визнання громадянина (фізичної особи) безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина (фізичної особи) померлим; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та інші). У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред'явлення позову про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, але й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов'язку. Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечуваного правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному цивільним законодавством. Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту полягає у припиненні триваючого цивільного правопорушення, яке продовжує тривати і впливати на суб'єктивні права, свободи та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 ЦПК України, позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії, включаючи і дії протиправного характеру. Прикладом може бути заборона використовувати товарний знак до розгляду справи по суті, розповсюдження твору літератури, науки, мистецтва. Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли визнання факту порушення суб'єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку укладення нікчемного правочину, адже для визнання останнього недійсним немає потреби звертатися до юрисдикційного органу для визнання його таким. Такий правочин є недійсним, тобто таким, що не породжує правових наслідків, незалежно від звернення до суду. Примусове виконання обов'язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов'язання. Цей спосіб полягає у зобов'язанні вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.). У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема у примусовому порядку. Виконання рішення загального територіального чи господарського суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", що встановлює безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду, в тому числі передбачені кримінальним законодавством. Зміна правовідношення — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку. Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов'язків або неправомірне використання кредитором (носієм) свого суб'єктивного права. У судовій практиці такі позови називають перетворювальними, або конститутивними. До них слід віднести, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, найму (оренди), купівлі-продажу, дарування та ін. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, як правило, має місце у випадку наявності складу цивільного правопорушення, який включає в себе протиправну поведінку заподіювача, наявність негативних наслідків (шкоди), причинний зв'язок між протиправною поведінкою і наслідками та вина заподіювача (див. додатково коментар до ст. 22 ЦК). Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий у разі порушення, невизнання чи оскарження його суб'єктивного права (див. коментар до ст. 23 ЦК). Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оскарженого права чи законного інтересу. І хоча наведений спосіб судового захисту цивільного права не є виключною прерогативою суду, судовий контроль за законністю актів та дій у сфері управління є більш ефективним у порівнянні із адміністративним, оскільки суд незалежний і підпорядковується виключно закону, судовий розгляд дає можливість більш повно і відкрито виявити дійсні обставини справи і прийняти законне та обґрунтоване рішення по справі (див. додатково коментар до ст. 21 ЦК). Коментована стаття не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Так до способів захисту слід віднести позов про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 226 ЦК. Такими способами слід також визначити такі норми, як те, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України). До "інших способів" захисту цивільного права чи інтересу також можна віднести судову діяльність, яка має характер попереднього судового контролю. Тобто, коли для вчинення тої чи іншої дії, яка може спричинити правові наслідки і зачепити права та законні інтереси уповноваженої особи, необхідно попередньо звернутися до суду. Так, відповідно до положень Конституції України, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41), ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47). Передбачається, що суд при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи може відмовити уповноваженій особі у захисті, не застосовуючи жоден із перерахованих способів, у випадку зловживання своїми правами, а саме посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форм зловживання правом (див. коментар до ст. 13 ЦК). Більш того, суд встановивши такі обставини, відмовляючи у правовому захисті і наявності зустрічного позову про припинення зловживання правом, повинен зобов'язати уповноважену особу припинити ці дії.

Правова природа самозахисту прав

Термін "самозахист" не позначає спосіб чи об'єкт захисту, а наголошує на особливостях суб'єкта захисту. Самостійна ж діяльність управненої особи щодо захисту, як і діяльність інших суб'єктів захисту, має свої особливості та здійснюється у певному порядку і певними способами, що дозволяє виділити чотири форми здійснення захисту: судову, адміністративну, нотаріальну й особисту, якою і є самозахист.

Досить широкий розкид думок з цього питання обумовлений перш за все тим, що в основі розмежування і класифікації форм захисту дослідники застосовують неоднакові критерії. Так, О.А. Красавчиков вважає, що форми захисту слід розмежовувати з урахуванням специфіки об'єкту і характеру права, що захищається [36, с. 95 - 97].

А.П. Сергєєв, розуміючи під формою захисту комплекс внутрішньо злагоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав і що охороняються законом інтересів, відзначає дві основні її форми: юрисдикційну і неюрисдикційну. Рамками юрисдикційної форми захисту охоплюється захист в судовому (загальний порядок) і в адміністративному порядку (спеціальний порядок). Самостійна діяльність громадянина або організації по захисту цивільних прав без звернення до державних або інших компетентних органів кваліфікується як неюрисдикційна. Разом з тим він висловлюється проти кваліфікації самозахисту як одного із способів захисту цивільних прав. На його думку, самозахист цивільних прав - це форма, а не спосіб захисту [13, с. 268 - 270]. Таку точку зору слід вважати досить обґрунтованою.

Не випадково до цієї позиції близька точка зору Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга, що доводять існування в чинному законодавстві трьох форм захисту: судової, адміністративної і самозахисту. У зв'язку з чим вони запропонували п. 2 ст. 11 ЦК РФ висловити в наступній редакції: "Захист цивільних прав в адміністративній формі або у формі самозахисту здійснюється у випадках, передбачених законом. Дії по самозахисту цивільних прав, а також рішення, прийняті в адміністративному порядку, можуть бути оскаржені до суду". Вказані автори також запропонували виключити з тексту ст. 12 ЦК РФ "Способи захисту цивільних прав" слова "самозахисту права", оскільки, на їх думку, "самозахист є формою, а не способом захисту порушених цивільних прав" [32, с. 37].

На наш погляд, Г.А. Свердлику і Е.Л. Страунінгу вдалося довести, що самозахист дійсно повинен бути визнаний як форма захисту цивільних прав і інтересів. Враховуючи, що ЦК допускає захист порушених цивільних прав самостійно управненою особою, яка, захищаючи що належить їй право, встановлює фактичні обставини, застосовує норми матеріального права, визначає спосіб захисту від посягання і ухвалює конкретне рішення, яке сама і утілює, цілком логічно представити самозахист як форму захисту цивільних прав [32, с. 37].

Таким чином, самозахисту поряд з судовим, адміністративним захистом є формою захисту цивільних прав і інтересів. Проте з рештою висновків Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга в частині внесення змін в чинне законодавство погодитися не можна. Вважаючи, що в ЦК слід разом вказати на адміністративний порядок захисту і на самозахист, вони фактично зрівняли обидві ці форми, оскільки запропонували такий захист здійснювати у випадках, передбачених законом. Разом з тим адміністративна форма захисту ґрунтується на авторитеті держави, влади, на державному примушенні. Для самозахисту це, природно, невластиво. Крім того, якщо адміністративний захист можливий у випадках, передбачених законом, то самозахист згідно ЦК передбачається загальним правилом. Ніяких обмежень із цього приводу немає. Якщо законодавець сприйме запропоновані поправки, то можливості самозахисту будуть істотно обмежені. Самозахист допускатиметься у випадках, передбачених законом.

Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг пропонують також виключити з ЦК вказівку на самозахист як спосіб захисту цивільних прав. З нашої точки зору, слід змінити лише формулювання, оскільки, мабуть, має місце невдала редакція норми права. Крім того, феномен самозахисту не можна зводити тільки до форми захисту. Річ у тому, що зміст статті про самозахист більш об'ємний (і складніший), ніж його представляють деякі дослідники: "Допускається самозахист цивільних прав. Способи самозахисту повинні бути відповідні порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення". Є необхідність ще раз відзначити словосполучення "способи самозахисту". Звідси витікає, що самозахисту властиві свої, особливі способи захисту цивільних прав і інтересів. Наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність і т.д. До речі, Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг то і інше відносять до способів самозахисту прав [32, с. 179]. Отже, навіть на їх думку, самозахист - це не тільки форма, але і спосіб. З тією лише різницею, що в ЦК є зразковий перелік способів захисту, проте переліку способів самозахисту в законі немає. І цю прогалину слід би усунути. Звичайно, це будуть різні способи. Тому зразковий їх перелік необхідно привести окремо в статті ЦК про самозахист відповідним чином змінивши редакцію вказаної норми. А.П. Сергеєв визнає, що перелік найпоширеніших способів самозахисту з'явиться корисною мірою, оскільки потерпілі орієнтуються на можливий інструментарій засобів захисту своїх порушених прав, що полегшує їх вибір [13, с. 271].

Слід уточнити, що спосіб захисту - це поняття, яке змістовно характеризує результат застосування заходів захисту (відновлення порушених прав, припинення порушення). Захід же захисту - це дія чи сукупність дій (необхідна оборона, зміна умов договору) або утримання від певної дії (призупинення виконання зобов'язання, невиконання злочинного наказу), спрямовані на захист. Засіб захисту - це інструментарій, що використовується під час самозахисту (зброя, повідомлення про відмову від договору) [7, с.7].

На цій підставі пропонується абз.2 ч.1 ст.19 ЦК викласти у такій редакції: "Самозахистом є протидія, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства", адже законодавство передбачає заборони не щодо засобів захисту, а стосовно вчинення з ними певних дій (носіння, зберігання зброї тощо), а у ч.2 ст.19 ЦК термін "способи" замінити на "заходи", оскільки відповідний порушенню спосіб самозахисту може бути реалізований неправомірними діями.

Отже, під самозахистом слід розуміти здійснення самостійно управненою особою дій фактичного та/або юридичного характеру, направлених на усунення порушень права. У ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12 [14, с. 342].

Згідно ЦК України (п.2 ст. 19) способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Таким чином, умовою самозахисту є факт порушення права. Немає порушення - неможливий і самозахист.

Введення до ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Необхідна оборона і крайня необхідність - це два самостійні способи самозахисту, передбачені спеціальними нормами. Особливість їх в тому, що вони можуть бути застосовані ще до порушення. В усякому разі, ЦК пов'язує самозахист з вже порушеним правом, а не з правом, яке ще тільки може бути порушене в майбутньому. Про це ж свідчить і термінологія, що використовується законодавцем. В статтях ЦК мовиться саме про захист, а не про охорону. Отже, йдеться про самозахист, а не про самоохорону, коли можливо використовування певних прийомів і заходів, направлених на забезпечення яких-небудь прав в майбутньому.

Самозахист - це особливий (приватний) випадок захисту, специфіка якого виявляється в тому, що управнена особа безпосередньо своїми діями може захистити порушене право. Навіть якщо третя особа оборонятиме потерпілого від нападу, то про самозахист можна говорити відносно прав і інтересів обороняється. Що стосується потерпілого, то це не реалізація ним свого права на самозахист, а його захист. В цьому випадку здійснюється захист іншого суб'єкта. Тому представляється спірним твердження Г.А. Свердлыка і Е.Л. Страунінга, що діяльність у формі патронажу слід також відносити до самозахисту прав підопічного [32, с. 146].

Дійсно, згідно ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Діяльність помічника в даному випадку не можна відносити до самозахисту навіть в широкому значенні цього слова. Це не що інше, як захист інтересів підопічного. Тут не можна говорити про самозахист також і тому що громадянин звертається до компетентного органу - орган опіки і піклування.

Диференціація самозахисту на самозахист у вузькому і в широкому значенні лише утрудняє дослідження суті даного феномена. Виникло питання про кваліфікацію відносин, коли управнена особа закликає третіх осіб до надання їй допомоги при здійсненні самозахисту порушених прав. М. Селезньов в зв'язку з цим навів наступний приклад. Громадянин К. протягом двох років чекав від З. виконання що вступило в законну силу присудження, згідно якому останній був зобов'язаний пересунути огорожу і усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою. Не дочекавшись від З. реалізації присудження, К. звернувся до знайомих і з їх допомогою переніс огорожу [34, с. 40]. Аналізуючи дану справу, Г.А. Свердлик і Э.Л. Страунінг виказали думку, що у разі неможливості самостійного захисту своїх цивільних прав потерпілою стороною, вона може звернутися по допомогу в здійсненні права на самозахист до інших осіб (тобто вдатися до так званої товариської взаємодопомоги) [33, с. 21].

Проте тут виникає питання про можливість кваліфікації подібних дій як самозахист, передбаченої ст. 19 ЦК. Інакше кажучи, чи можна розглядати як самозахист виконання рішення суду потерпілим (кредитором) своїми силами і засобами? Ні, не можна.

Як одне з основних початків цивільного законодавства встановлено правило про неприпустимість довільного втручання кого-небудь в приватні справи. На наш погляд, довільне втручання є межею самозахисту. Для виконання рішення суду існують спеціальні органи. Порядок їх виконання жорстко регламентований законодавством. Виконання рішення суду кредитором всупереч встановленому порядку слідує кваліфікувати як довільне втручання в приватні справи.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий