Наявність дбайливого відношення до землі сприяла підйому агрикультури на античному світі. З іншого боку, держава наглядала за обробкою громадянами їх землі. У Римі, якщо ділянка не оброблялася протягом двох років, держава могла передати її іншому громадянинові без всякої компенсації.
Таким чином, двоєдиний характер античної форми власності на землю був рухомою рівновагою між інтересами цивільного колективу і окремого його члена. У одних державах, подібно до Спарти, могла домінувати колективна (державна) власність на землю. У інших, подібно до Афін, - приватна. У третіх, як в Римі, був сильний і той, і інший принцип. Володіючи всією повнотою влади і контролю за своїми членами і ресурсами на своїй території, античний цивільний колектив виступав як суверен. Тому невід'ємним атрибутом античного політичного життя було народне зібрання. У Афінах воно називалося екклесія, в Спарті – апелла, в Римі – коміції. У різних цивільних общинах повноваження народного зібрання були різні, і воно по-різному співвідносилося з іншими органами управління – радою полісу, посадовими особами. Це співвідношення визначало характер політичного устрою. У разі верховенства народного зібрання встановлювалася демократія. При верховенстві ради (геруссія в Спарті, сенат в Римі) – аристократія (влада кращих) або олігархія (влада небагато). Верховенство посадових осіб зазвичай виражалося у формі монархії у вигляді царської влади (монархія, заснована на згоді) або тиранія (монархія, заснована на насильстві) [42; c.312].
Але у будь-якому випадку номінальним верховним авторитетом володіли збори як носій цивільного суверенітету. Вони здійснювали його або самі, як при демократії, або передовіряли іншим органам, задовольняючись лише формальним схваленням їх рішень, як це було в Спарті. Спартіати висловлювали свою думку гучністю крику: якщо ж вони не задовольняли посадових осіб, збори просто розпускали до наступного разу. Але без схвалення зборів рішення не вважалося дійсним. З цієї причини багато вчених вважають, що в полісному ладі була закладена тенденція до демократії, хоча вона і не скрізь реалізовувалася. На практиці ж справа йшла складніше. Грецькі мислителі (Платон, Аристотель, Полібій і ін.) найбільш оптимальною політичною формою вважали змішаний лад, заснований на компромісі між народною масою (демократія) і кращими людьми (аристократія), інтереси яких виражав одноосібний правитель (монархія). Аристотель називав таку форму – політія. Полібій вважав, що найбільш наближеним до такого роду соціально-політичного ідеалом був республіканський лад римлян, в якому демократичний елемент воплотився в коміціях, аристократичний, – в сенаті, а монархічний – в консульському магістраті [1; c.53].
Такий погляд був обумовлений історичним розвитком античної цивільної общини. Рівність громадян, політичною формою якої була демократія, прийшла на зміну архаїчному суспільству, в якому панувала родова аристократія. У свою чергу, суспільний лад класичної епохи античного громадянства, який доводився в Греції на V в. до н.е., а в Римі на II-I ст. до н.е., було змінений суспільством, в якому у влади встали крупні приватні власники (олігархи). Тому рівність громадян в античності була пануючим соціальним принципом, а реально в античному громадянстві завжди існували аристократи і багачі, які грали чималу роль в політичному житті. Навіть такі захисники інтересів простого народу (демосу і плебсу), як Перикл в Афінах або брати Гракхи в Римі, були аристократами за походженням. Краще виховання, освіта, наявність коштів, дозвілля і збереження архаїчних корпоративних інститутів (патронат-клієнтелла в Римі, гетерії в Греції) дозволяли представникам аристократії домінувати в політичному житті при будь-якій формі політичного ладу. Не випадково, не дивлячись на найбільш розроблену практику народних зібрань в Римі, представлених трьома видами коміцій, – куріатними, центуріатними і трибутними, римська республіка фактично управлялася нобілями-аристократами [52; c.165].
Такому положенню сприяв двоєдиний характер античної форми власності. На практиці цивільний колектив міг давати великий простір розвитку приватної власності і ініціативи. Вони створювали не тільки сприятливі умови для розвитку економіки, але і кращі передумови для демократії. Громадяни – індивідуальні власники були зацікавленіші в участі в суспільному управлінні. Там же, де акцент робився на контролі суспільства за власністю (як, наприклад, в Спарті, де приватна власність була взагалі скасована), потенції економічного розвитку скорочувалися. Одночасне суспільство набувало застійної, архаїчної зовнішності, а в політичному житті панувала традиційна аристократія, яка здійснювала контроль за суспільними ресурсами. Громадяни, не володіючи економічною самостійністю, не були зацікавлені і в особистій участі в управлінні.
Особливістю античного політичного ладу була невідокремленість державного апарату управління від суспільства. Не існувало особливого класу управлінців, фахівців-адміністраторів. Найважливіші функції управління виконували самі громадяни, зазвичай на виборній основі. Це мало свої плюси і мінуси. Лише порівняно нечисленний колектив міг дозволити собі обходитися такою організацією управління, що в принципі заперечувало необхідність спеціалізації в цій справі. Але це створювало уявлення про суспільне життя як загальну турботу, загальну справу (римське слово «республіка» буквально означає загальну справу), породжувало ідеологію злитої згуртованості громадян з колективом. Проте, оскільки виборні посади (магістрати) не оплачувалися, реальну участь в управлінні могли дозволити собі досить заможні люди. Це підвищувало роль аристократії, представники якої через свій історичний статус суспільної еліти були підготовленіші до того, щоб вести за собою маси [50; c.287].
Повноцінна участь в політичному житті всіх громадян, тобто демократія, була порівняльно дорогою установою. Тому далеко не всі поліси могли дозволити собі повний її розвиток, відволікаючи громадян-селян від господарських турбот. Лише унікальна ситуація в Афінах, яка висунула їх в результаті перемоги над ксерксом і політики Фемістокла на роль політичного лідера всієї Еллади, дозволила їм використовувати на свої внутрішні потреби гроші своїх союзників. Перенесення в 454р. до н.е. казни Делосського морського союзу до Афін був таким же закономірним, наскільки і корисним для афінян явищем. За рахунок союзників Перикл ввів роздачу грошей на відвідини театру (теорікон), набував хліба для громадян, відбудовував Акрополь, даючи можливість городянам запрацювати на будівництві, оплачував виконання посад. Пізніше в Афінах навіть була введена оплата відвідин народних зібрань. Іншими словами, демократія для афінських громадян мала і оборотну сторону у вигляді їх колективного тиранії або диктатури над сотнями полісів, які були афінськими союзниками і неодноразово прагнули порвати з ними [3; c.79].
Так само і розвиток політичної активності римських громадян на коміціях і зібраннях оплачувався експлуатацією ними їх італійських союзників і повністю позбавлених яких би то не було політичних прав жителів провінцій за межами Італії, а так само за рахунок грабежу завойовуваних народів.
Проте майже всі форми управління в античних державах забезпечували своїм громадянам набагато більшу свободу участі в політичному житті (і в приватних справах), чим суспільні системи інших стародавніх держав. Особливо це очевидно для полісів, в яких встановлювалися демократичні режими. Під демократією зазвичай розуміють такий суспільний лад, при якому, з одного боку, панує воля більшості громадян і кожен громадянин має свою частку в управлінні, а з іншого, кожен громадянин в значній мірі вільний жити на свій розсуд. Аристотель в «Політиці» писав, що «…демократія зазвичай визначається двома ознаками: зосередженням верховної влади в руках більшості і свободою... А однією з умов свободи є по черзі бути керованим і правити...» [6; c.47].
Розвиток в античності колективних форм управління, особливо при демократії, створював сприятливі умови для ораторського мистецтва. Антична культура була культурою усного слова. Видатні оратори Греції і Риму (Ісократ, Демосфен, Демад, Катон, Гортенцій, Цицерон, Цезар) були в той же час і крупними політичними діячами. Вибір на суспільні посади був пов'язаний з боротьбою претендентів і голосуванням. Кандидати (у Римі так називалися претенденти посад, будучи носіями біленої тоги – кандіди) були зобов'язані шукати прихильності народу і уміти його завоювати. Для цієї мети було недостатньо перед виборами привітно потискувати руки рядовим виборцям, називаючи їх по імені за допомогою раба-номенклатора.
У античній Греції людське суспільство вперше стало об'єктом професійного вивчення: зумівши поглянути на себе з боку, людина опинилася здатною виділити себе зі світу природи і протиставити себе їй. Управління античними суспільствами здійснювалося за допомогою виборних органів. Античні магістрати були тимчасовими, переважно річними. Посадових осіб відправляли посади зазвичай не поодинці, а по двоє, троє і більш, тобто колегіально. Участь в управлінні розглядалася як служіння суспільству. «Слуги народу» повинні були бути гідними людьми, здатними виконувати покладені на них повноваження. Афінські громадяни обговорювали поведінку кожного кандидата: чи шанує він батьків, чи ніс військову службу, чи виконував фінансові обов'язки по відношенню до держави і т.п. Вважалося похвальним, щоб кандидат давав звіт перед виборами про все своє життя. Поширений був і віковий ценз на участь в управлінні. У Римі існував певний порядок заняття посад – «сходи магістратів». На нижчу посаду квестора можна було претендувати тільки після 27 років, а консулом можна було стати після 40-42 років. У управлінні повинні були брати участь зрілі люди. Спартанці знаходили повні політичні права після 30 років [4; c.206].