Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.
З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло нове соціальне явище — так звана східна українська діаспора.
Міграційні процеси між новими незалежними державами набули нової якості. Зокрема, суттєво змінилися причини й мотиви міграції, кількісна наповненість і спрямованість міграційних потоків, віковий і професійний склад груп мігрантів тощо. На міграційні процеси значно більший вплив, ніж раніше, справляють етнічні й соціально-психологічні чинники.
Новоутворені держави, що стали на шлях демократичного розвитку, мали б бути, відповідно до міжнародних норм і стандартів, відкритими для іммігрантів. Тим більше у випадках, коли йдеться про повернення людей на свою історичну батьківщину або в місцевості свого попереднього традиційного проживання.
Протягом перших років існування незалежної України значна кількість українців із країн Балтії (Литви, Латвії, Естонії) та СНД виявила бажання повернутися на свою історичну батьківщину. Наприклад, широкомасштабне соціологічне дослідження 1992 р. засвідчило, що такі наміри мали близько 2 млн. українців у Російській Федерації.
Політика української держави щодо етнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажають повернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії поза квотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовну адаптацію переселенців тощо.
Процес репатріації охопив передусім ті категорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовий характер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю. Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття, викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічному розвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991 р. Закону України "Про громадянство", який у першій своїй версії передбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992 -1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, які виникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис. чоловік.
Міграційні процеси в перші два та в наступні роки незалежності мають суттєві відмінності. 1992 р. був роком найбільш масового припливу в Україну населення з нових незалежних держав, зокрема етнічних українців, які становили близько половини (46%) усіх прибулих. Позитивне сальдо міграції з цими державами по групі українців досягло 168,3 тис. чоловік. Наступного року кількість тих, хто прибув, була майже вдвічі меншою, а кількість вибулих зросла. У підсумку позитивне сальдо міграції по українцях у 1933 р. становило лише 68,6 тис. чоловік.
Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість зарубіжних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в’їздом до неї. З 1994 р. по групі українців спостерігається негативне сальдо міграції з державами СНД і Балтії, причому воно має тенденцію до зростання: від 11,3 тис. чоловік у 1994 р. до 17,0 тис. чоловік у 1996.
На відміну від міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами "старого" зарубіжжя однозначно має характер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період "перебудови" з лібералізацією громадського життя взагалі та режиму кордонів зокрема. Найбільшими вони були в 1990 р., коли в цьому напрямі виїхало 95 тис. осіб. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічний характер. Основною країною призначення був Ізраїль. У1989 р. сюди прямував 91% емігрантів з України, у 1990 — 92%. Абсолютну більшість емігрантів становили особи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїзду назвали родинні обставини.
Після проголошення незалежності еміграція спочатку зменшилася до 44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до 58,7 тис. у 1994 й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис, у 1996 р. — 53,0 тис. чоловік.
Одночасно зменшилася питома вага виїзду в Ізраїль, яка становила в 1994 — 1996 рр. приблизно третину всього виїзду. Потік емігрантів в інші країни, передусім США та Німеччину, навпаки, зростав. У 1992 -1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.
Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн "старого" зарубіжжя стало поступове заміщення етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 - 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців — з 26,0 до 30,0%, росіян — з 16,0 до 20,0%.
У середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).
Серед тих, хто вибув у цей період до країн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно 53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).
Усього впродовж 1987 -1996 рр. у країни так званого "старого" зарубіжжя емігрувало майже півмільйона жителів України, з них близько 260 тис. чоловік виїхало протягом 1992 -1996 рр. Найбільше емігрантів попрямувало в Ізраїль — 290,4 тис, США — 100,7 тис. і Німеччину — 49,8 тис. До інших країн за цей час виїхало 56,5 тис. чоловік.
Якщо кількісно еміграція в країни "старого" зарубіжжя за останні п'ять років зросла ненабагато, то її напрями й, структура змінилася суттєвим чином. Більш як удвічі зменшилася частка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів, які виїжджають до США — в 4 рази, до Німеччини — в 7 разів, до інших країн — більш як у 3 рази.
На початку 1990-х рр. у десятки разів зросла чисельність українців, які виїжджають за кордон для тимчасового працевлаштування або в торговельних справах (так звана човникова міграція). Якщо в 1987 р. органами ВВІР Міністерства внутрішніх справ України було видано 85 тис. дозволів на виїзд за кордон в особистих справах, то в 1991 р. — 2 млн. 327 тис.
Тимчасові поїздки за кордон здійснюються в основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існує налагоджене транспортне сполучення. 3 1993 р. статистика тимчасових виїздів не ведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв та результатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян України через кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок. Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чи в торговельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійне проживання.
Різні національні й міжнародні, урядові й неурядові організації вживають певних заходів для приведення стихійного процесу еміграції з України в певне, бодай частково організоване, русло. Це робиться для полегшення становища самих емігрантів, які, потрапляючи в країні прибуття в зовсім незнайому ситуацію та не знаючи в своїй більшості законів, мови і традицій місцевого населення, часто-густо стають заручниками підпільних торговців робочою силою, що всіляко ошукують їх.
Наприклад, зважаючи на добру славу, якою користуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни стали видавати громадянам України візи терміном на один рік із правом працевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведення наявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візами до Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв'язку зі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці, приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафто- й газовидобутку тощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі та невисокий рівень етнічної самоідентифікаціі представників четвертої хвилі не сприяють її інтеграції в суспільне життя "старої" еміграції. Організації української діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванні новоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевої мови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можуть лише частково посприяти розв'язанню низки складних проблем, з якими відразу ж зіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантів четвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цих новітніх емігрантів питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячук роз'яснює новітнім емігрантам "якщо ви не вступите до якоїсь організації й не почнете в ній працювати, — може, своїм способом, — ви розминетеся в морі американськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи".
2. Типологія основних діаспорних поселень українців
Вчені, політики і публіцисти всю українську діаспору поділяють на західну (країни Північної і Південної Америки, Європи, Австралія. Нова Зеландія, Близький і Далекий схід) та східну (держави колишнього СРСР).