Смекни!
smekni.com

Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни (стр. 3 из 5)

Лише останнім часом в умовах гласності радянські дослідники почали відкрито, без недомовок писати про радянсько-німецький пакт, висловлювати більшою чи меншою-мірою об'єктивні думки. Пакт уже не вважався бездоганним. Зявилися навіть статті, автори яких оцінили його як негативний акт, що завдав Радянському Союзу і всьому світові непоправної шкоди. Нерідко емоції при цьому виступали на передній план і все, що було пов'язане з пактом, фарбувалося чорною фарбою подібно до того, як раніше все змальовувалося рожевим кольором.

Багато істориків і публіцистів порівнюють укладення радянсько-німецького договору про ненапад з підписанням Брестського миру, вказують на схожість між ними в світлі ленінських положень про можливість використання комуністами компромісів з буржуазією та міжімпеаріалістичних суперечностей в інтересах соціалізму. Дійсно, з цієї точки зору схожість між ними є. Обидва укладені у винятково складній для нас міжнародній обстановці і були спрямовані на зміцнення позицій соціалістичної держави в умовах капіталістичного оточення. Однак між цими дипломатичними актами була й істотна різниця.

По-перше, обговорення питання про підписання Брестського миру проходило в партії відкрито, виступали його прихильники і противники, зрештою все вирішувалося демократичним шляхом. Договір про ненапад укладався в період, коли в партії і країні панували адміністративно-командна система керівництва і культ особи. Всі найважливіші питання фактично вирішувалися Сталіним. Ніяких інших думок не висловлювалося. Навіть деякі члени Політбюро ЦК ВКП(б) дізналися про договір вже після його підписання.

По-друге, В.І. Ленін підкреслював, що, йдучи на компроміс з німецьким імперіалізмом і підписавши Брестський мирний договір, «…ніде грані, що підриває або плямує соціалістичну пладу, ми не перейшли…».

В результаті ж підписання договору про ненапад Радянська держава і соціалізм як система зазнали серйозних ідеологічних втрат.

Позитивне значення договору про ненапад тривалий час радянські дослідники вбачали в тому, що нібито завдяки його укладенню СРСР одержав близько двох років для зміцнення своєї обороноздатності. Однак, як свідчать факти, цей час Радянський Союз використав менш ефективно, ніж фашистська Німеччина. За 22 місяці, що минули з дня підписання договору до початку Великої Вітчизняної війни, вона значно більше підвищила свій воєнний потенціал, ніж СРСР. Якщо на початку 1939 р. військово-політичне керівництво рейху оцінювало Червону Армію як противника дуже сильного, збройний конфлікт з яким був небажаним, то вже через 2 роки воно відзначало відносну слабкість Збройних Сил СРСР, особливо їх командного складу.

Оцінюючи тогочасні події з позицій сьогодення, слід зазначити, що підписання договору було вимушеним кроком, наслідком мюнхенської змови і війни за переділ світу, що вже почалася. В той же час ця акція супроводжувалася діями, породженими сталінською деформацією соціалізму, яка знаходила вияв і у зовнішній політиці Радянського Союзу. «Пакт про ненапад СРСР – Німеччина 23 серпня, – зазначав М.С. Горбачов на зустрічі з представниками польської інтелігенції, – якщо твердо стояти на реалістичних позиціях, був неминучим. Хоч питання, чи все було зроблено в наших країнах для того, щоб протистояти загрозі, яка насувалася, вимагає спільного глибокого вивчення».

Радянсько-німецький договір про ненапад мав для СРСР як позитивні, так і негативні наслідки.

Позитивні:

- Радянський Союз уникнув війни на два фронти, оскільки договір породив тріщину в німецько-японських відносинах;

- Відсунувши свої кордони на кілька сотень кілометрів на захід, Радянський Союз поліпшив своє військово-стратегічне становище, що позитивно позначилося на його обороноздатності;

- Договір сприяв поглибленню розколу капіталістичного світу на два ворожих табори, перешкоджав їх об'єднанню проти СРСР;

– Радянському Союзу було повернуто ряд територій, що належали Російській державі і були відторгнуті від Радянської Республіки після першої світової війни в результаті підступів імперіалістичних кіл.

Негативні:

- Договір применшив пильність радянського народу і військово-політичного керівництва СРСР, став однією з причин невдалого для нашої країни початку Великої Вітчизняної війни;

- Було підірвано міжнародний авторитет СРСР, ВКП(б) і Комінтерну як послідовних борців проти фашизму;

- Було порушено багато міжнародних правових та етичних норм.

Отже, радянсько-німецький договір про ненапад мав суперечливий характер, що зумовлювався своєрідністю тогочасної міжнародної обстановки і особливостями бюрократичної системи партійно-державного керівництва в СРСР, яка нехтувала моральні критерії в політиці, в тому числі й зовнішній. Укладаючи договір, Радянський уряд певною мірою підпорядкував інтереси всього людства недалекоглядно зрозумілим національним інтересам СРСР.

3. Україна в політичних планах Гітлера. Напад фашистської Німеччини на СРСР

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі… Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни». «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну.

У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини – ми б мали все».

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія…» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави – нам» 20. Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге – відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Верховне командування розробляло тоді «Керівні настанови з особливих питань, пов’язаних з директивою №21 (план «Барбаросса»)». Особливим питанням була майбутня політика на окупованій радянській території. Настанови Гітлера були, зокрема, такі: «Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також порахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир».

Це не було те, що він замишляв насправді, – навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир. Укладення миру Гітлер відкладав до остаточної перемоги у війні, щоб мати повну змогу перетасувати всю Європу з її колоніями відповідно до своїх імперіалістичних та расистських ідей. Тим більш йому були непотрібні держави з власними урядами на Сході, на території СРСР, де населенню готувалася зовсім інша доля, ніж у Західній Європі. На Сході: «Наше завдання – швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію».

2 квітня 1941 р. А. Розенберґ, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, що його Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам’ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберґ, хоч він був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору на Сході він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці. У розділі «Україна (Окраїнна область)» Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку.