Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини (стр. 2 из 5)

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців все ще знаходилася на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертається звідти ж, оточила Січ, захопила її і зрівняла із землею. Калнишевський і старшина, не дивлячись на свою проросійську орієнтацію, були арештовані і заслані на Соловки. Великий загін запорожців з 5 тис. осіб знайшов притулок на турецькій території, недалеко від гирла Дунаю. Близько половини запорізьких земель були поділені між російськими вельможами, інші передані німецьким і сербським колоністам.

Після невдалої кампанії 1686 р. Російська імперія протягом майже цілого сторіччя намагалася завоювати Крим. Під час війни 1734—1739 рр. російські і українські війська прорвалися на півострів, але епідемії і брак продовольства примусили їх відступити. Проте в 1774 р. вони повернулися до Криму, захопили весь півострів і примусили турецького султана в Кючук-Кайнарджійському договорі відректися від свого сюзеренітету над кримським ханством.

Важко переоцінити значення цієї події для історії України та і всієї Східної Європи. Кримське ханство було останнім в Європі бастіоном тюркських кочівників, і ще зовсім недавно, в 1769 р., десятки тисяч татар вчинили свій останній спустошливий набіг на Україну. Тепер з набігами було покінчено — рівно як і зі всією тисячолітньою загрозою Великого степу. Переставши бути смертельно небезпечною для осілих жителів, степ відтепер і назавжди підкорився селянському плугу.

Навіть могутня Річ Посполита, чиє населення в описувану епоху складало 11 млн., а територія тягнулася на 733 тис. кв. км, не була захищена від російської експансії. «Золоті вільності» довели цю країну до шляхетського беззаконня, і вона стала практично некерованою.

Нарешті, агресивні сусіди — Росія, Пруссія і Австрія — вирішили відкрито скористатися її плачевним станом. В результаті трьох розділів—1772, 1773 і 1795 років — польсько-литовська держава зникла. Левова частка колишньої Речі Посполитої дісталася Росії; 18 % території і 32 % населення відійшли до Австрії і відповідно 20 і 23 % — до Пруссії.

На Україні всі ці радикальні зміни в Східній Європі позначилися найбезпосереднішим чином: у 1772 р. українці Галичини і Буковини потрапили під владу Австрії, а Правобережна Україна в 1795 р. ввійшла до складу Російської імперії. Історія України відтепер вступала в нову фазу.

Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв'язки і військові кампанії, але і постійно втручалися у внутрішні справи, проте гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — все це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Таким чином, значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування справді важке переоцінити — аж до початку XX в., коли питання про самовизначення української нації буде поставлено ребром.

3. Українське національне відродження в першій половині ХІХ століття

Чимало новоявлених дворян чи то своєю талановитістю, чи то життєвою спритністю досягли найвищих урядових посад. Представники знатних українських шляхетських родин Безбородьків, Кочубеїв, Трощинських та інших вірою і правдою служили Російській імперії на посадах міністрів та закордоном України. Такі "дворяни" виявляли себе особливо непримиренними великодержавними колонізаторами. Великий український землевласник, приналежний до безпосереднього царського оточення, Віктор Кочубей хизувався навіть відверто, цинічно: "Хоч і народився я хохлом я більший росіянин, ніж хто інший". Відрікаючись від мови, звичаїв, культурних традицій своїх батьків, дідів і прадідів, чимало новоспечених українських дворян поповнювали лави столичного чиновництва.

В самій Україні створився мовний бар'єр, що відокремив верхні соціальні шари суспільства від нижніх. Українське панство навіть у домашньому побуті все більше переходило на вживання російської мови, а українську почало називати мовою "мужичою", бо нею розмовляли, мовляв, селянські маси. Насамперед русифіковувалися губернські і повітові міста. Численні адміністративно-управлінські установи заповнювалися багатьма чиновниками, які понаїздили на "тепленькі посади" з надто обдертих царськими властями російських губерній. Тут вони почували себе як повновладні господарі у завойованій країні. А чиновники – українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо забували багаті віковічні надбання української духовної культури.

Разом з тим у панських освічених колах були й патріотично настроєні люди, котрим не подобалася колонізаторсько-русифікаторська політика царизму в Україні і котрі зберігали в пам'яті своїй культурницькі й державницькі традиції українського народу з його національно-політичним ідеалом (хоч цей ідеал хитався між державною самостійністю і автономністю в рамках сусідніх держав – Росії або Польщі чи навіть у федеративній спілці з якоюсь з них).

Справедливо вважалося, що освічена людина може краще постояти не тільки за свої права як громадянина суспільства й держави, а й успішно обстоювати загальнолюдські ідеали , культурна проблема постала на передньому краї життя освіченої громадськості Лівобережжя та Слобожанщини після ліквідації там козацької автономії. Наприкінці XVIIIстоліття цей регіон став колискою загальноукраїнського національно-культурницького відродження.

У Санкт-Петербурзі було видано книгу "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка, сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями" На підготовку до друку цієї праці з довжелезною назвою і невеликим обсягом (114 с.) автор, родом з Сумщини, Олексій Павловський віддав майже тридцять років свого життя. Як і багато його сучасників, учений-мовознавець, турбувався за долю української мови, а тому й поставив собі за мету своєю книгою оживити це "исчезающее наречие", переконати "зросійщених", що воно є самостійною мовою українців, які, звичайно, споріднені з іншими слов'янами.

Видана у початковий період формування нової української літературної мови художніми творами І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки-Основ’яненки, книга О.Павловського заклала основи наукового опису української мови, помітно вплинула на відродження української національної культури. Отже, український народ одержав першу наукову граматику своєї рідної мови, що могла прислужитися і як самовчитель: адже саме в ній автор розповів про граматичну будову української мови, дав відомості про особливості фразеології і віршування рідною мовою, навіть подав у додатку зразки розмовно-діалектного та літературного мовлень. "Граматику" О.Павловського прорецензував у петербурзькому журналі "Сын отечества" Микола Цертелєв, грузинський князь за походженням, неабиякий знавець української народної творчості. У передмові до виданої ним 1819 р. у Петербурзі збірки під назвою "Опыт собрания старинньїх малороссийских песен" він зазначив, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, бо в ній відбиті старовинні звичаї і чиста моральність, "якою завжди відзначались українці". Цю думку беззастережно підтримав і Микола Гоголь – добрий знавець українського фольклору, сам українець за походженням, котрий своїм блискучим талантом збагатив російську літературу.

Власне, так підійшов до збирання та вивчення українських пісень і дум на історичні теми й вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, росіянин за походженням. У 30-х роках XIXст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка. Отже, вчений усвідомлював свою місію збуджувати українську національну свідомість. Хоча лише в наш час ця праця дістала належну наукову оцінку як зібрання історичних пісень та дум, що висвітлюють народні уявлення про події і явища національно-визвольного руху і суспільної боротьби на Україні.

Цій же справі прислужилася і його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности", опублікована 1834 р. Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літературі й науці. Срезревський категорично заявив, що у нього немає ні найменшого сумніву в тому, що "язык украинский... єсть язык, а не наречие", і що в українських народних піснях та думах виявився передусім поетичний геній народу, а творчість Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського і Квітки-Основ'яненка зміцнює переконання, що українська мова має і "надежды на славу литературную".