Курсова робота
на тему:
«Франція у другій половині XVIIст.»
План
Вступ.
I. Соціально-економічний розвиток Франції в другій половині XVII ст.
1.1. Феодальний устрій та стан селянства.
1.2. Духовенство і дворянство.
1.3. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.
1.4. Французький абсолютизм і формування французької нації.
II. Час правління Людовіка XIV.
2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.
2.2. Абсолютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.
2.3. Народні повстання.
2.4. Зовнішня політика Франції у другій половині XVII ст.
III. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.
3.1. Становище католицької церкви.
3.2. Література і мистецтво.
Висновок.
Література.
Додатки.
Вступ.
Друга половина XVIIст. стала неоднозначним періодом в історії Франції. Зростаюча її могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінлива політика правлячих кіл – все це припало на цю епоху. А головною постаттю на цьому фоні виступив ,,король-сонце,, Людовік XIV. Його постать майже цілком затмарює цей період. Новатор у певному відношенні, він вміло керував і вів політичні інтриги. Але чи насправді він такий величний, як здається на перший погляд, і чи справді його правління можна назвати ,,Золотим віком Людовіка XIV?,, Все це викликає суперечки істориків ось уже на протязі 3-х століть і це питання залишається актуальним і понині.
Існують різні версії щодо цієї особистості в історії Франції. Однією з них є та, що Людовік XIV став потрібною людиною в певний час, тобто він став гідним наслідником своїх попередників, справжнім ідеологом і носієм абсолютиської влади. Унаслідувавши найбільшу державу, як за площею так і за населенням у Західній Європі, йому залишалося лише одне - вміло правити, що він фактично і робив. А яким, чином це вже інше актуальне питання, на яке потрібно дати відповідь. Негребуючи нічим, він ішов до зміцнення королівської влади. При дворі його обожнювали, дворяни його цінували, а міська біднота та селяни проклинали, вбачаючи в ньому гнобителя і винуватця усіх їхніх нещасть.
Французька держава XVIIст. побудована на принципі абсолютної влади короля, за своєю природою була певною мірою диктатурою дворянства. Головною задачею абсолютисської держави став захист абсолютиського устрою, феодально-економічного базису від усіх антифеодальних сил. А головним захисником абсолютизму за всіма ознаками став сам король.
Отже, не дивлячись ні на що, в цей період є одним з найцікавіших в історії Франції, і справжньому історику потрібно знати його досконало, незалежно від власних переконань і призми інтересів.
Актуальність теми: вивчаючи період другої половини XVII ст. можна прослідкувати зростаючу могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінливу політику правлячих кіл Франції.
Мета і завдання: метою є аналіз діяльності Людовіка XIV у військово-політичній сфері. Для досягнення мети треба виконати такі завдання:
– дослідити передумови виникнення народних повстань.
– визначити чітку структуру і організацію абсолітиської політики Людовіка XIV.
– визначити становище католицької церкви.
Об’єкт: становлення, розвиток і зростання військово-політичної могутності політики Людовіка XIV.
Предмет: діяльність Людовіка XIV.
Практичне значення: вивчати історію французького абсолютизму.
Хронологічні рамки дослідження: відXV до XVIIст.
Розділ1. Соціально-економічний розвиток Франціїв другій половині XVII ст.
1.1. Феодальний устрій та стан селянства.
В Франції XVII в. як і раніше зберігалася феодальна власність на основний засіб виробництва - на землю. Земля в переважній більшості складалася з «фьефів» (феодів), тобто власники формально «отримували» її від вищестоящих сеньйорів: від королів-герцоги і маркізи, від них-графи і барони і т.д., хоча ніяких внесків і служб на користь вищестоящого сеньйора, як у старовину, уже не покладалося.
Економічна сутність цієї системи зводилася до того, що власність на землю складала монополію вузького пануючого прошарку.
Найбільш імениті феодали володіли величезними територіями, деякі цілими областями Франції. Великим земельним власником була церква— прелати і монастирі. Рядове дворянство також володіло значними спадкоємними маєтками.
Звичайно феодал утримував за собою меншу частину оброблюваної землі як своє безпосереднє володіння, а іншу, велику, частину передавав тримачам-селянам-власникам. Приблизно половина всієї землі у Франції — у різних провінціях від 30 до 60% — знаходилася в триманні селян. Основною формою селянського землекористування у Франції XVII-XVIII ст. була цензива. На землі, що залишалася в безпосереднім володінні феодала (домен), французькі сеньйори на відміну від англійських чи східноєвропейських феодальних землевласників, як правило, не вели власного господарства. Відсутність панської запашки, за винятком деяких районів, було характерною рисою аграрного ладу Франції. Свій домен французький сеньйор здавав дрібними ділянками в оренду селянам або з частки врожаю (скіпщина), або за фіксовану орендну плату.
Орендний договір складався на різні терміни, іноді на 1—3 роки, іноді на дев'ять років, тобто на три терміни трипільної сівозміни, іноді на ще більший термін, на все життя орендаря, на життя декількох поколінь. По витіканню установленого терміну ділянка поверталася в розпорядження сеньйора, тоді як цензива, навпроти, відповідно до звичайного права ніколи не могла бути приєднана сеньйором до його безпосереднього домену, і, отже, якщо цензитарий справно вносив платежі, він міг бути упевнений, що оброблювана їм ділянка вічно залишиться в руках його і його нащадків.
Експлуатація дрібних самостійних виробників — селян-цензитариїв і селян-орендарів на термін - була головним джерелом існування длядворянства, духівництва, двору. В Франції XVII в. система феодальних виробничих відносин знаходилася на тій вищій і останній сходинці її розвитку, коли панує грошова форма феодальної ренти. Хоча деякі залишки панщини і натурального оброку ще зберігалися, але переважну частину селянських повинностей складали грошові платежі. Однак поширення товарно-грошових відносин саме по собі ще не вело до капіталізму, хоча і створювало деякі умови для його виникнення.
Селяни були юридично особисто вільними, поземельно залежними власниками. Типовим і переважним явищем була особиста воля селянина. Селянин міг вільно переселятися, укладати будь-як майнові угоди, залишати й одержувати спадщину. Однак за цією юридичною формою ховалася його фактична залежність. Французький тримач-селянин-власник підкорявся сеньориальной юрисдикції, середньовічним сеньориальным монополіям (баналітетам) і ніс окремі повинності особистого характеру. Цензива була не безумовною його власністю, а лише володінням, обумовленим сплатою цензу сеньйору і підпорядкуванням усім правам сеньйорії. Французький орендар був також у сутності феодальним не спадкоємним власником, що сплачував сеньйору феодальну ренту у формі орендної плати.
Орендар теж часто піддавався деяким формам позаекономічного примусу з боку землевласника. Як уже було сказано, основна маса селянських повинностей виражалася у грошах. Не тільки ценз і орендна плата являли собою фіксовану грошову суму, але і панщина, десятина — усі ці стародавні феодальні повинності давно уже фактично тією чи іншою мірою перетворилися в грошові платежі; навіть якщо мова йшла про визначену частину врожаю, то дуже часто вартість її обчислювалася по поточним ринкових цінах і сума вносилася грошима. І все-таки істотною рисою цього аграрного ладу залишалося натуральне господарство: відтворення селянського господарства відбувалося в загальному без допомоги ринку, і для свого споживання селянин порівняно мало купував на ринку. Він продавав, тобто перетворював у гроші, лише ту частину свого продукту, що повинний був віддати у виді повинностей і податей; тому французька промисловість не мала масового покупця в особі селян.
Вузькість внутрішнього ринку у Франції XVII в. являла собою одне з найбільш істотних перешкод для розвитку промисловості. Сама техніка сільського господарства носила вкрай примітивний характер. Саморобна дерев'яна соха, мотика і заступ були головними сільськогосподарськими знаряддями. Селянин вдягався в домоткане грубо пофарбоване сукно, взувався в дерев'яні башмаки (сабо). Житлом його, як правило, служила дерев'яна хатина, напівземлянка без вікон і труби, із глиняною підлогою, солом'яним дахом і жалюгідною обстановкою; разом з людьми за перегородкою в селянському будинку розміщувалася також звичайно худоба і птиця. Лише порівняно нечисленний прошарок заможного селянства жив у кращих умовах. Французьке селянство було помітно диференційоване у майновому відношенні. Сучасники поділяли його на дві основні групи: «орачів», тобто самостійних селян, і «працівників», зайнятих уже не стільки у сільському господарстві, скільки в кустарних промислах.
Група селянських хатин складала село, що мало общинні права на деякі угіддя. Кілька сіл складали церковно-адміністративний осередок — прихід. Економічно ж і в правовому відношенні село було зв'язано з укріпленням чи замком із сільською садибою сеньйора. Сюди селяни несли значну частку своїх платежів.
1.2. Духовенство і дворянство.
Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньориальных поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеям французької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правом короля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищі церковні посади - архієпископів, єпископів, абатів - роздавались французькій знаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану (духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франції найтіснішими родинними зв’язками . Доходи церкви складалися не тільки з того, що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користь церкви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільших феодальних поборів із селянських тримань.