Смекни!
smekni.com

Галицько-Волинське князівство (стр. 2 из 3)

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1199), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок i спустошешення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об’єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з’являється інший сильний князь і не опановує ситуацію.

Галицько-волинські Романовичі. Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагомiшi, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об’єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на пiвднi, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на пiвночi. У 1173 р. після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши разпорошенi й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. він зміг повернутися в Галичину та об’єднати її з Волинню, створивши на полiтичнiй карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним i талановитим князем.


У внутрiшнiй полiтицi Роман зосередив увагу на змiцненнi княжої влади, тобто обслабленнi бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів’ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як i в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олiгархiєю виступали міщани та дрiбнi бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнiшнiй полiтицi. В 1203 р., об’єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернiгiвського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об’єднання всіх колишніх київських земель, що складають територію сучасної України. Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизився до здійснення цієї мети, сучасні українські історики відводять йому у своїх дослідженнях особливе місце.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на пiвнiч у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх i без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територiалъне об’єднання, яке він створив, протрималося всього шість років — занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» i «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, яке врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із Їхньою вольовою матір’ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоревичів, синів героя «Слова о полку Iгоревiм». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олiгархiєю, Ігоревичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пiзнiше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Потім бояри вчинили нечуване — 1213 р. Вони обрали із свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так i у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич i частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ i послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння свого батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий Поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й дiяльнiшого князя Данила. У внутрiшнiй полiтицi Данило, як i його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремiсникiв та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до ХХ ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів вiд сваволі бояр до селах призначалися спеціальні урядники, формувалися вiйськовi загони із селян.

Найсерйознішою зовнiшньополiтичною проблемою князя Данила були монголо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч i не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Однак успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з’явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної мiри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай — Батиєвої столиці на Волзі — була вдалою. Його добре прийняли i, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий так оцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на вiдмiну вiд пiвнiчно-схiдних князівств, розташованих у близькому сусiдствi з монголо-татарами й більш залежних вiд їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду. Їхній головний обов’язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.

Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Іннокентiя IV з проханням допомогти зібрати слов’ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької iсторiї, а саме — питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля.

Проте основною турботою князя Данила була органiзацiя хрестового походу та іншої допомоги із Заходу. Все це, попри запевнення папи, йому так i не вдалося здійснити. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сходi. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх украплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними вiд милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які він так старанно зводив.

Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення того великого впливу, що його справляв Данило Галицький на західних сусiдiв. Великим авторитетом Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князiвствi. Тому литовський князь Міндаугас (Мiндовг), країна якого щойно починала підноситися, був змушений піти на територiальнi поступки Данилові в Мазовiї. До того ж на знак доброї волі Мiндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином i донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який інший галицький правитель, Данило брав участь у політичному житті Центральної Європи. Використовуючи шлюб як засіб досягнення зовнiшньополiтичних цілей, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою i зробив спробу, хоч i невдалу, посадити його на австрійський герцогський трон.