Реферат на тему:
Початки українського козацького війська
Доба козаччини
З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організувалися з почину держави й мали характер державного війська; Козаччина повстала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народнім військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба переживань, охота погуляти у степах, добути собі здобич і як скоро добути, так скоро її протратити. »Доки жита, доти бита«, — була приповідка цих добичників. Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові були на найсміливіші і найризиковніші походи, не жалували свого труду й крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.
Та це буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя самоволі та пропасти у нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні проводарі, такі як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний. Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворили козацькі ватаги у правильне, дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв’язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали йому нові завдання. Козаччина почала прислухуватися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою — почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке Військо стало — українським національним військом.
Повстання Богдана Хмельницького ввело козаччину на ще ширшу арену. Запорозьке військо опанувало цілу Наддніпрянщину, завело тут свій військовий лад, перетворило соціальні відносини, добуло признання для козацької влади, — стало творцем нової української держави. Під запорозький прапор перейшли всі живі елементи українського громадянства, кожний уважав за честь належати до »козацької нації«. До війська вливається широкою рікою міщанство й селянство; українська шляхта вміщує свої амбіції в державній службі, в організації країни, в широких політичних та дипломатичних змаганнях. В обороні своїх надбань, в обороні держави, козаччина зводить героїчні бої з польською шляхтою та з царською Москвою. Епопея воєн Хмельницького зробила відомим ім’я України в цілому світі, Полтава виявила, що Україна все змагатиме до волі. У цих війнах безнастанно розвивається й перетворюється саме військо; Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сірко, Мазепа творять усе нові й нові, формації; українська піхота добуває собі признання всіх знавців воєнної справи.
А потім приходить занепад. Українська державність залишається тільки на Лівобережжі і з кожним десятиліттям стає слабша й більш обмежена. В міру того, як вужчають політичні цілі, затіснюється й завмирає військо. Правда, існує ще вироблена, дисциплінована армія, з цілим військовим апаратом, із характеристичним побутом, з добрим воєнним духом, але вона ні не має місця й нагоди виявити свою силу і боєздатність. Завмирає Гетьманщина, та й буйне Запорожжя затрачує мету свого існування. І врешті залишається тільки одне — традиція визвольних змагань, але ж традиція така сильна й така живуча, що покоління за поколіннями живуть нею, вони в ній обновлюються та починають на ній будувати своє нове життя...
Перші козаки. Слово »козак« турецького походження, означає тільки, що відважна, вольна людина, юнак, воїн. На Україні ця назва згадується вперше 1492. р. Козаки спершу не означали українського національного війська. До другої половини XVI. в. козаками називали людей, що ходили в степи, на влови й битися з татарами.
В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом і Дністром були безлюдні, останні оселі ішли недалеко поза Кам’янець, Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного Моря простягалися »дикі поля«, околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів. Багата рослинність і велике багатство тварин притягали до себе людей із пограничних осель, що йшли туди залюбки на влови та на рибальство по »уходах«, тобто в гирлах річок. Ці »уходники« на весну й у літку жили у степу, у шатрах, у землянках чи хатинах з хворосту, полювали на звірину, в’ялила й солили м’ясо й рибу, приладжували шкіри, пасічникували та на зиму верталися до своїх осель перепродувати добуте.
Степові »промисли« давали багато користі, але були дуже небезпечні,, бо у степу кочували зі своїми стадами татари. Не раз вони нападали на уходників, забирали їм їх засоби, ще й побивали та брали в полон. Але уходники приспособлювалися до степових небезпек, уміли найти собі безпечний захист та як що до чого зі зброєю в руках відбивалися від ворога. Не раз і самі йшли на татарські кочовища, розганяли степовиків, захоплювали зі собою їх стада і брали всяку добич. Таких відважних добичників називали козаками та їх походи в степи мали назву козакування.
Перші козаки-уходники були здебільш міщани з пограничних замків та містечок. Вони не мали ніякої вищої військової організації. Зброя їх була проста: луки, списи, сокири, шаблі, а то й рушниці звичайної роботи. Охочі козакувати збиралися в одну ватагу, по кількадесяти і більше людей. Самі вибирали собі старшого або отамана. Старшинами бували найбільш ті, що підучилися були трохи воєнного життя в замках, належали до замкових »рот«, або панських »почотів«. Але старшували й такі, що до війни заправлялися щойно у степу серед татар. Ватаги звичайно промишляли у степах окремо одна від одної, рідко коли лучилися разом до спільного походу. Тим то не могли вони й вести війни на ширшу міру, вдоволялися партизанською або »шарпаниною«, як тоді казали.
Зі сильнішим ворогом до бою не ставали, а шукали слабшого необережного противника. Найрадніше засідали на татарських шляхах або Дніпрових перевозах і там чекали переїжджих татарських купців, послів і інших подорожніх. У дальші сторони, на татарські оселі коло Перекопу, або на турецькі замки над долішнім Дніпром козаки вибиралися зрідка, — хиба як зібралися більші ватаги під проводом досвідних воїнів, що мали зброю й підмогу із пограничних замків. Тим то часто стрічаємо козаків у військах пограничних панів, що ходили на татар, як Дашкевича, Ланцкоронського, Прегвича й інших. Але пани-шляхта ходили в такі походи тільки час-до-часу, а козаки вважали степове добичництво і війну з татарами запостійне заняття.
Початки Січі
Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів, т. зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розливався широко, ділився на багато річищ і рукавів і творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безпечний захист від татар, бо доступ був тяжкий, найти дорогу серед лабіринту річок було нелегко. Деякі острови заросли лісом, можна було найти добре місце оселитися, до того ж було досить звірят та риби. Козаки пробували тут не тільки в літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимівниках. Їх почали звати низовими або запорозькими козаками.
На Запорожжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова »сікти«, »рубати«; запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва — січові козаки, січовики.
Першу Січ чи власне городок на Запорожжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приліг до »козакування« і боротьби з татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав »роту« козаків із пограничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудувати замок і почав і звідтіль воювати з "татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тим то татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького.
Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. — Татари укріплення зруйнували.
Дмитро Вишневецький вів і пізніше на чолі козаків боротьбу з татарами. В 1562 р. він пробував на острові Монастирськім, вище Хортиці, - може й тут закладав укріплення. До боротьби з Кримом старався приєднати й Московщину. В 1563 р. підчас походу на Молдову попав у турецьку неволю й загинув у Царгороді страшною смертю: його завісили на гак на одній вежі над морем.
Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях оспівували його під ім’ям Байда. В історії козацького війська він займає важне місце. Він перший побудував на Запорожжі замок на такий зразок, як бували тоді замки скрізь на Україні. Утримував там сторожу цілий рік, не тільки в літі, як це робили звичайні уходники. Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо.
Від Вишневецького на Запорожжі вже постійно стояла козацька залога. Січ не мала ще означеного місця; козацький кіш, тобто табір, переносився з одного острова на другий, — але всі признавали Січ осередком усього запорозького війська. Серед січових укріплень стояли курінь і для залоги, тут мала захист артилерія, старшина. На Січі збиралося військо на походи.
В запорозькому, війську витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важні справи вирішала військова рада, що в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила більші провини, укладала умови з державами, що бажали наймати козаків на службу, подавала плани воєнних походів. Військові ради відбувалися в міру потреби, часом і щодня; голосування відбувалося окликами — нерідко доходило й до фізичної боротьби між партіями. Більшість погрозами й терором примушувала меншість до послуху.