До розвитку галицького війська найбільш причинився король Данило. Він виховався в суворій школі життя, дитячі роки пробув у чужих землях, цілу молодість забрала йому боротьба з боярами, пізніше мусів боронити свої землі від татар. У своїх важких переживаннях навчився терпеливості, обачносте, витривалосте. Ніколи не знеохочувався, все наново починав ту саму справу, — чи тоді, як добував кілька разів Галич від бояр, чи як відбудовував городи знищені татарами. Своє військо підніс на високий рівень розвитку. На зразок заходу почав будувати муровані укріплення, від татар перейняв воєнні машини, зброю й спосіб облоги городів. Перетворив народне ополчення і з селян творив сильні відділи піхоти. Сам визначався великою відвагою, ховав погорду для смерті. До війська промовляв: »Чого ж це ви поналякувалися? Чи ж ви не знаєте, що немає війни без утрат і трупів? Чи ж ви не знаєте, що на ворогів ідете, не на жіноту? Коли ж мужа уб’ють на війні, чи це хиба таке чудо? Інші й дома умирають без слави, а ці зі славою полягли. Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю свою на ворогів!« Це був тип полководця тих часів. Сам особисто ішов у бій, і не тільки гарячим словом умів підтримати військо, але власним прикладом показував, як вести бій і ворога перемагати.
Духом Данила жила ціла його родина. Брат Василько, ховався в його тіні, але теж був великий лицар, уславився в боях з поляками, уграми, литовцями. Данилів син Лев із дитини їздив у походи і вже юнаком із копям виїхав був на стрічу угорському воєводі, славному Филі. І так само в лицарських традиціях Лев виховував свого сина Юрія.
При князях і в їх заступництві воєнне діло вели воєводи, що теж немало зробили для розвитку давнього війська. В часах Ігоря і Святослава це були варяги Свенельд, Ікмор, Вуєфаст. За Володи мира вели військо перші вожді слов’янського роду, Добриня й Путята. За Ярослава на Царгород водили нашу флоту Вишата й Іван Творимирич. За далеко завело б, як би перелічувати всіх визнач них воєвод пізнішого часу, як Ратибор, Воротислав, Уліб, Ла зар, Славно... Данило теж мав цілий штаб досвідних старшин, яким віддавав провід у різних походах. Найвизначніші були — тисяцький Дем’ян, дворецький Андрій і печатник Курило.
Лицарство
У безнастанних війнах, походах та боях витворилась еліта українського війська, найкращий його вицвіт — лицарство. Воно творилося під рукою визначних князів-завойовників, найкращих представників находило в княжій дружині, а й широкі маси війська перебирали його звичаї. Лицарство мало свій неписаний кодекс приписів, форм і звичаїв, що зобов’язували кожного воїна ніхто не міг їх легковажити під карою сорому й ганьби.
На першому місці лицаря зобов’язувала хоробрість. Відважних усе цінили якнайбільше. Хто легковажив небезпеку, важився на всяке трудне діло, йшов сміливо на ворога, за тим у слід ішла слава, була пошана в усіх. Самі князі давали тут приклад війську, бо йшли на чолі полків у бій і самі не вагалися особисто стрічати ворога. І у промовах до війська все били на першу прикмету воїна, на хоробрість і відвагу, учили його відваги й погорди для небезпек та смерті. Святослав перед боєм з греками, кличе до свого війська: »Від предків ми дістали у спадщині мужність, — пригадайте собі яка непоборна до цього часу була наша сила і міцно бийтеся за своє спасіння! То не наш це звичай утікачами вертатися додому, але або жити й перемагати, або славно вмерти, доказавши великого діла, як годиться сміливим мужам!« А Данило про мовляє до війська: »Хоч би й самі татари стали перед вами, нехай страх не має приступу до серць ваших!... Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю на ворога!« Лицар повинен боротися до загину. Святославові вояки на промову князя відгукнулися всі разом: »Де твоя голова ляже, там і наші голови покладемо!« А галицькі бояри кажуть молодому Ярославові Осмомислові: »Хочемо за батька твого честь і за тебе головами нашими понакладати«.
До обов’язків лицаря належить і вірність своєму князеві. Коли молодий Данило мусів податися на тиняння, за ним пішли всі »великі« бояри його батька Романа, пішли, не вагаючись, хоч і за лишали свої уряди, землі й усі достатки. Коли ж знову Данило йшов добувати Галич, питався свого війська: »Чи ви будете мені вірні, щоб я йшов на ворогів моїх?« — військо відгукнуло: »Вірні ми Богові й тобі, нашому володареві, йди з божою поміччю!« Вірний лицар не залишає князя ніколи в небезпеці й недолі, а йде разом із ним скрізь і боронить свого полководця. »Не погубимо чести князя свого!«, кличуть галичани. »Хто не піде з нами, того порубаємо самі!« — погрожує військо тим, що вагаються йти до бою.
Сторінки літописів подають цілу низку імен славних лицарів, що були на устах усіх. Князь Володимир Глібович »був муж добрий, і сміливий, і кріпкий у бою, мужністю кріпким уславився, і всяких чеснот був повен, — дуже за ним Україна плакала« (1187 р.). Всеволод, брат Ігоря Святославича, »з усіх Ольговичів найкраще вдався на вроду і зріст, всі чесноти й прикмети мужа«. »Слово о полку Ігоревім« виславляє його понад усіх: »Яр-Туре Всеволоде, стоїш на передньому становищі, кидаєш на військо стрілами, гремиш об шоломи мечами сталевими! Куди Тур поскочить, своїм золотим шоломом посвічуючи, там лежать погані голови половецькі, пору бані каленими шаблями шоломи аварські — з твоїх рук, Яр-Туре Всеволоде! Яка ж бо рана дорога, браття, — забув він про честь життя, про город Чернігів, про батьківський золотий стіл, і свою милу дружину, гарну Глібівну, про звичаї й обичаї!«
Літописці записують раз-у-раз із пошаною імена бояр і »про стих мужів«, що визначалися в боях і полягли геройською смертю. Так читаємо, що в бою з поляками на Сухій Дорозі в Холмщині 1219 р. поліг Клим Христинич. Того ж самого року в бою над річ кою Щирцем упав дяк Василь Молза. Під Галичем визначився Янець, що »хоч молодий був, показав мужність свою«. У нещасливій битві у Воротах на Холмщині 1266 р. понакладало головами багато бояр і простих людей: »Тут убили й обох синів тисяцького, Лаврентія й Андрія, не мало бо показали мужності, й не відбіг брат від брата, і тут вони найшли переможний кінець«.
А якими ж гордими словами славить у »Славі о полку« Буй-Тур Всеволод своїх вояків з курської волості: »А мої куряни славні вояки під шоломами колихані, кінцем копя годовані дороги їм відомі, яруги знані, в них луки натягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені; скачуть як ті сірі вовки в полі, шукаючи для себе чести, а для князя свого слави!« Чи ж треба ще кращої похвали для тих. »простих«, »чорних« людей, що поруч із князями й боярами клали свої буйні голови за Україну?
Воїни, що полягли в бою, військо хоронило особливо святочно. У давніх, поганських часах на місці похоронів сипали могилу.. Такі могили мали всі перші князі-завойовники: Аскольд на Угорськім у Києві, Дір біля церкви св. Ірини, Олег десь під Києвом, Ігор не далеко Коростеня, де його вбили деревляни, Олег Святославич під Овручем. На цих могилах відбувалися тризни, поганські поминки. І народ пам’ятав ці княжі гробниці довгі століття. Пізніше почали ховати вбитих князів по церквах. Літописи подають описи таких похоронів. У бою з половцями під Києвом 26 травня 1093 р. утопився в річці Стугні молодий князь Ростислав Всеволодович. Тіло його »забрали, принесли до Києва, і плакала по ньому мати його, і всі люди жаліли його дуже задля молодості його і зі бралися єпископи, попи й чорноризці та, співаючи звичайні пісні, поклали його в церкві св. Софії«.
Полеглих князів усе привозили хоронити в їх власних столицях, або в городах, де вони народили ся. Тіло Ярополка Ізяславича, що поліг у Галичині 1086 р., пере везли були спершу до Володимира, потім аж до Києва й похоронили в церкві, яку він сам вибудував. Роман Мстиелавич, творець галицько-володимирської держави, поліг у бою з поляками під Завихостом над Вислою. Але вірні бояри не шкодували труду, перевезли княже тіло до Галича, до княжих гробниць у кафедрі на Крилосі.
Військо шанувало також місця, де в бою склали свої голови звичайні, рядові вояки. На побоєвищі на Сухій Дорозі, де поліг Клим Христинич, по ставили були хрест, »і досі стоїть він на Сухій Дорозі«, згадує літописець. Пошанувати пам'ять полеглих — це був обов’язок живих. Тимто з жалем літописи згадують тих лицарів, що їм не судилося знайти захисту в могилі, — Святослава Хороброго, що над його тілом знущався печенізький ватажок, або молодого Романа Святославича, що поліг у степу »і кости його досі, лежать там — сина Святослава, внука Яро слава«...
Для лицарських звичаїв того часу прикметна була пошана й для коней, що лишалися в бою. Літописець подає зворушливе оповідання про смерть коня, що був власністю князя Андрія Юрієвича, Мономахового внука. В бою над Стиром 1149 р. князь загнався був далеко між ворогів та мало не поліг на місці; його коня влучили два копя, третє вдарило в сідло. Та кінь пустився навскоки і »хоч ранений вельми, виніс пана свого, і минувся«. Князь Андрій, »побиваючись за комонством його, повелів його похоронити«. Єдиний раз у давній літописній мові читаємо це незвичайне слово »комонство«, від старого »комонь« — кінь, утворене так, як »воєводство« від »воєвода«, або »панство« від »пан«. Літописець немов хотів цим словом звеличати заслуги коня, вірного товариша воїна - лицаря.
Військо й держава
Війна була щоденним явищем у давній Україні. Коли перегортаємо карти літописів князівських часів, з трудом лише віднаходимо один-другий рік миру; щорічно,-а то й кілька разів на рік ішли воєнні походи й криві бої. На південній межі не вгавала ніколи боротьба зі степовиками. Половецькі напади непокоїли й Київщину й Переяславщину й Чернігійщину, а кочовики запускалися деколи аж на пограниччя Волині й Галичини. Північні землі знову несли на собі тягар оборони від войовничих литовських племен, що забігали часом аж під Володимир. На заході раз-у-раз поновлювалася боротьба! з поляками, з-за Карпат безнастанно погрожували мадяри. Коли кінчалася війна на одному кінці широкої української землі, вже на іншій окраїні збиралися воєнні хмари.