Тема Голокосту знайшла відображення і в дисертаційних дослідженнях А. Подольського, Ф. Левітаса, Ф. Винокурової [28].
На другому етапі, який розпочався з 1997 р., у роботах істориків з піднятої проблеми все активніше виявляється прагнення до узагальнення. Зокрема, дослідження регіоналістичного характеру відрізняються більш широким охопленням регіонів. Серед таких робіт на безумовну увагу заслуговують дослідження С. Орлянського про події на Запоріжжі, Л. Сушона про події на території Трансністрії. Заслуговують на увагу роботи М.В. Коваля, який одним із перших істориків в незалежній Україні зробив спробу вписати трагічні події Голокосту в загальний контекст подій Другої світової і Великої Вітчизняної війн на території України.
В більшості згаданих робіт авторами висловлюється думка про те, що події Катастрофи мали трагічний характер у межах усієї України, але у кожного регіону є свої специфічні регіональні особливості, які потребують окремого дослідження для більш глибокого і всебічного розуміння масштабів та наслідків цього явища.
Очевидним є те, що регіональна специфіка Катастрофи в різних областях України поки що вивчена недостатньо, особливо це стосується південноукраїнських земель. Дослідження даного питання є вимогою часу, зважаючи на те, що сучасною історичною наукою, в основному, опрацьовані методологічні підходи та накопичений досвід роботи з фактичними та джерельними матеріалами.
Джерельну базу даного дослідження складають неопубліковані та опубліковані джерела: архівні документи, наукова та художня література, довідкові та періодичні видання, спогади, статистичні дані, що дозволяють дослідити картину трагічних подій в регіоні. В роботі використано матеріали архівних 4 архівосховищ України та 1 архівосховищ Росії, копії документів яких знаходять в Хмельницькому благодійному фонді Хесед-Бешт [1],[2],[3],[4],[5],[6].
Основу джерельної бази історії Поділля складають документи архівів. Значний інтерес для висвітлення проблеми становлять фонди Центрального державного архіву громадських об’єднань України "Центральний Комітет Комуністичної партії України. Документи організаційно-інструкторського відділу і особливого сектору ЦК КП(б)У про підпільно-партизанський рух в Україні періоду Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.", Документи періоду Великої Вітчизняної війни". В цих документах міститься важлива інформація щодо становища єврейського населення на окупованих землях, повідомлення про масове знищення мирного населення, у тому числі і євреїв.
Отже, чимале наукове значення складають документи, які зафіксували наслідки трагічних подій "по живих слідах", безпосередньо після звільнення земель Поділля від нацистської окупації. Першими фіксували ситуацію на територіях ще в процесі їх звільнення політвідділи військових частин після входження цих частин до певного населеного пункту. Фрагменти даних документів опубліковані в різних збірках документів та матеріалів.
Доповненням є численні видання документів німецького командування, органів та представників окупаційної влади, представлених в спеціальних збірниках. Інформативністю виділяється комплекс документів та матеріалів про нацистські звірства на окупованих землях, що підготував Єврейський Антифашистський Комітет, які склали "Чорну книгу" [34, c.179].
Складовою джерельної бази дослідження є періодичні видання.
Таким чином, використання широкого комплексу джерел літератури створило достатнє підґрунтя для реалізації поставлених у дослідженні завдань.
РОЗДІЛ II. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
2.1 Поділля напередодні Великої Вітчизняної війни
Територія сучасного Поділля напередодні Другої світової війни входила до складу Польщі та СРСР. Територія Поділля включає в себе сучасні Вінницьку, Хмельницьку, частину Тернопільської, Черкаської, Одеської та Житомирської областей.
Фактично долю України вирішували керівники Німеччини та СРСР, які на міжнародній арені напередодні війни виступали як союзники. У секретних угодах між Москвою та Берліном передбачався новий переділ Європи і було зрозуміло, що жодна із сторін не зупиниться на досягнутому, прагнучи нових завоювань. Західна Україна, потрапивши згідно із таємними протоколами радянсько-німецьких угод 1939 р. у сферу інтересів СРСР, була того ж року приєднана до Радянської України. До цієї території входили й західні землі Поділля [18, с. 268].
У кількох місцях мали місце сутички із німецькими військами, які порушували визначену раніше лінію окупації Польщі.
Вступ частин Червоної армії на територію Тернопільщини відзначався певною неузгодженістю. Із доповідної записки заступника народного комісара внутрішніх справ СРСР комісара держбезпеки 3 рангу Меркулова і наркома внутрішніх справ УРСР народного комісара держбезпеки 3 ранга Сєрова від 19 вересня 1939 р. видно, що оперативні частини НКВС на території Західного Поділля змушені були збирати велику кількість зброї та боєприпасів.
Після вдалого завершення чергового поділу Польщі тепер вся територія Поділля опинилася під радянською владою. Показово, що новообрані вже за радянської влади Народні Збори постановили просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потім включити до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 14 листопада 1939 р. Західна Україна була офіційно прийнята до складу Української РСР [25, c. 268].
Оцінка цієї події у вітчизняній історіографії позитивна, оскільки вона стала реальним кроком на шляху соборності українських земель. Ставлення ж населення України було неоднозначним. Мешканці східної частини України безумовно підтримували возз’єднання українських земель.
Українці, що жили на приєднаних землях спочатку досить схвально ставилися до входження до складу Радянської України. Однак, сподівання на покращення свого життя через деякий час змінилися розчаруванням у політиці радянської влади, передусім економічній.
Радянські урядовці, що отримали завдання сприяти встановленню радянської влади на території західноукраїнських земель, поводили себе не як на власній території, яка була возз’єднана з іншою частиною України, а як завойованій території, більшість мешканців якої "...не розуміла переваг радянської системи". Так, місцеве населення звикло до можливості без особливих проблем придбати товари першої необхідності. Їх відсутність в установах радянської торгівлі, взагалі товарний голод призводили до поширення контра-бандного ввезення необхідних речей із-за кордону.
Утвердження радянських порядків проводилося жорсткими адміністративно-командними методами, відбувався процес уніфікації державного ладу, управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами, Західна Україна була втягнута у підготовку до нової великомасштабної війни проти капіталістичних країн. На цю територію стали перекидати великі контингенти Червоної Армії, почалося будівництво військових споруд.
Свідомість багатьох мешканців Західної України, і в тому числі Західного Поділля, не була готова до сприйняття радянської моделі економіки, до безоплатної праці на новобудовах військового призначення, до насильницької колективізації.
Будівництво нових промислових підприємств безумовно позитивно відбилося на загальному економічному розвитку цієї території. Однак, у період їх спорудження це не завжди викликало бажаний ентузіазм місцевих жителів через радянську систему централізованого перерозподілу матеріаль-них благ, коли вони не бачили швидкого поліпшення свого повсякденного життя. Крім того, не слід забувати, що після початку Другої світової війни перевага надавалася військовим галузям промисловості, тому рівень життя людей в усіх районах СРСР залишався порівняно низьким.
Рівень же життя мешканців Західної Поділля після приєднання значно понизився, люди вже не могли вільно вести господарство в умовах ринку. Руйнувалися усталені традиції і звичаї. Особливо постраждали у матеріальному плані ті, хто мав різноманітні приватні підприємства. Нерідко конфісковувалися навіть дрібні підприємства, невеличкі крамниці та майстерні. Нова влада забирала у колишніх власників навіть будинки. Причому, багато радянських місцевих керівників прагнули збагатитися за рахунок жителів Західної України.
Московське керівництво нехтувало місцевими кадрами та фахівцями. На керівні посади призначалися особи, що прибували зі східних областей і не були готові до роботи в новій місцевості. Все це призводило до численних конфліктів. Почалися активні пошуки "ворогів народу".
З точки зору вищих радянських посадовців для населення Західного Поділля як і всієї Західної України були характерними наступні риси. По-перше, люди, які проживали на цій території звикли до панування ринкових відносин у економіці. По-друге, наявність великої кількості селян, що призвичаїлися займатися господарством одноосібно і не мали бажання працювати у колгоспах. Дрібновласницька ідеологія, що панувала тут, була однією з головних перепон на шляху до втілення у життя радянської моделі соціалізму з її великими колективними господарствами і націоналізацією землі.
По-третє, майже поголівна релігійність. Релігійних діячів сприймали як посередників між богом та людьми. Причому, релігійні настрої панували не лише серед селян, а й серед робітників та інтелігенції. До того ж, на західних землях України, які тривалий час були складовою Польської держави, спостерігалася ворожнеча між українцями та поляками.