Найбільш виразні епізоди з життя Івана Богуна (стр. 1 из 12)

План:

Вступ

Розділ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVIIст.

Розділ 2. Іван Богун – один із соратників Б.Хмельницького

Розділ 3. І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

ВСТУП

Останнім часом з'явилося чимало праць-біографій різних діячів епохи Хмельниччини, які заповнюють довгий провал у вивченні козацької старшини того періоду. Особа Івана Богуна в усі часи викликала жвавий інтерес і неоднозначну оцінку. Офіційні джерела засвідчяають, що Іван Богун (р.н.невід. - точна дата не від.11.1664) був кальницьким (вінницьким) полковником (1650-1658), одним з найактивнішим діячів Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі середини XVIIст.

А ким же він був насправді? На жаль, з приводу цього історія залишила багато так званих «білих плям». Так, у відомих нам документальних матеріалах XVIIст. Відсутні більш-менш вірогідні дані про рід, рік та місце народже6ння цього неординарного діяча. Значна роль вітчизняних істориків переконана в шляхетському походженні Івана Богуна. Іван Крип'якевич назвав його серед полковників-шляхтичів Теодоровича, Я.Гоголя (Яновського), Д.Нечая, М.Морозенка (Морозовицького), М.Кричевського. Володимир Головацький наголосив на тому, що Іван Богун народився у сім'ї дрібного українського шляхтича. Одна з останніх дослідниць біографії славнозвісного воєначальника Т.Яковлева переконана в тому, що він був «благородний шляхтич і лицар-козак», який походив із старовинного православного роду Федоровичів. Авторка прийшла до такого висновку на підставі ототожнення постаті Івана Богуна з полковником Іваном Федоровичем, котрий, згідно з джерелами, діяв приблизно в той же період, що й перший. Слідом за В. Ліщинським вона схиляється до думки про можливість того, що шляхтич Федір Богун, який згадується у 20-х роках XVIIст., міг би бути батьком Івана. Однак ні офіційні (урядові) документи, ні козацько-старшинські літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинні зв'язки, навіть не згадують заслуги Ф.Богуна перед Богданом хмельницьким, а цього варто було б очікувати згідно з традицією, як у випадках з родичами Нечаїв, Виговських, Золотаренків, Самойловичів та багатьох інших сімей впливових старшин. Адже Іван Богун, починаючи приблизно з 1651 року став чи не найлегендарнішою постаттю періоду Визвольної війни, поступаючись хіба самому Хмелю.

Мета дослідження цієї праці якщо і не знайти істини, то хоча б підняти з забуття це ім'я, оцінити та й прийняти до розуму і серця всі висновки, зроблені досвідчиними історичними дослідниками, які у всіх своїх працях питалися описати, спираючись на історичні довідки і документи, цю воїстини легендарну людину.

Дослідник молодих років Богуна Б.Флоря переконаний, що найбільш рання звістка про нього датується 1641 роком і що вона пов'язана з «Азовським сидінням», коли донські козаки разом з «низовиками» героїчно обороняли Азов від турецьких військ (1637-1642). Саме тоді султан Османської імперії Ібрагім І послав під це місто близько 240 тис. чол..війська та 200 бойових кораблів. Козаки відбили 24 атаки і примусили ворога з вликими втратами (до 79 тис.чол.) відступити. Одним із загонів, на думку Б.Флорі, що протистояв кримським татарам на Боровському перевозі через Сіверський Донець, керував «атаман Иванец», тобто Богун. Останній діяв там і в наступному, 1672 році. Далі наводяться унікальні свідчення сучасників-«черкашен» Степана (Стеньки), який служив у прикордонному місті Валуйках, та Тимофія Остаф'єва, котрий перебував на російській військовій службі. За їх даними Іван Богун на початку 40-х років служив польському королю й отримував звичайну для реєстровця платню. 20 травня 1643 року джерела зафіксували військову сутичку між російським загоном на чолі з В. Струковим, посланим «для поиску над кримськими татари» з Воронежа на Дон, і кінними «черкесами» в кількості 200 чол. зі «старейшиною» Іваном Богуном та Федьком у районі Козацького перевозу. Після того запорожці перейшли Сіверський Донець, побували на р. Міус, звідти відправились у «Литву». В 1644 – 1645 рр. Богун повернувся на береги Сіверського Донця. Після того брав участь у походах проти татар.

З приводу дати початку полковництва Івана Богуна не маємо поки що жодного офіційного документа. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 році. Проте М.П.Візир у поширеній з кінця 60-х років «Радянської енциклопедії історії України» зазначив: на чолі Кальницького (з 1953р. – Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648-1649), Іван Федоренко (1649-1651), Іван Богун (1651-1658), Іван Сірко (1658-1660). На противагу такому твердженню В.О.Шевчук у коментарях до т.І «Літопису» Самійла Величка наполягає на тому, що «Богун Іван був полковником кальницьким з лютого 1649р., мав ще титул подільского полковника». Причому він слідом за літописцем розрізняє Богуна і Федоренка. А Т.Яковлева, посилаючись на працю Кушевича і свідчення львівських домініканців, фактично дійшла такого висновку: «Івана Богуна-Федоренко»[1] призначено полковником до наступу військ Богдана Хмельницького на Львів». Тоді стає незрозумілим таке. Чому в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року»[2] Іван Богун виступає як козак Чигиринського полку, а Іван Федоренко – як кальницький полковник. С.Величко називає прізвища таких полковників за часів гетьманства Богдана Хмельницького: Богун, Антон, Остап, Кривоніс, Полкожух, Тиша, Головацький, Немирич, Федоренко та ін.

Немає чіткості із цього питання й у тогочасних джерелах. Часом вони, навпаки, ще більше заплутують дослідників. Зокрема, в них Богуна названо полковником «брацлавським» (тотожні: «брацлавський», «бреславський», «бряславський»), «кальницьким», «вінницьким», «подільським», «паволоцьким», «чернігівським» і навіть «брянським». В одному з документів 1650 р., який був підготований царськими сановниками Васильєвим та Яковлєвим, він визначається одночасно (на одному аркуші) як полковник кальницький, і як чернігівський. Хоча точно відомо, що тоді ранг чернігівського полковника займав Мартин Небаба.

Все це дало привід для дискусій: чи був полковник Іван Богун один чи їх існувало два або навіть три.

Спробуємо ж на підставі першоджерел і напрацювань істориків «відновити» принаймні найбільш виразні епізоди з життя одного із соратників Богдана Хмельницького того періоду – Івана Богуна.

РОЗДІЛ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVII ст.

У 1569 р. на сеймі в Любліні було вирішено питання про об'єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Виникла федерація двох держав. Одним із наслідків Люблінської унії є перехід у ведення польського короля українських земель, розділених в адміністративному відношенні на десять воєводств на чолі із старостами з польсько-українських магнатів, у владі яких виявилася Україна. Річ Посполита була феодальною дворянською республікою, заснованою на експлуатації і пригнобленні селян.

Населення України, включене до складу Річи Посполитої, налічувало до 4 млн. людей, велику частину якої складали селяни, що займалися землеробством, скотарством, рибальством (і рибництвом) і бджільництвом. Земля знаходилася в руках феодалів-магнатів і шляхти (дворян). Селяни були кріпаками і працювали на поміщика по 4–6 днів в тиждень. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

У XVII ст. на Україні були багато міст, в яких розвивалося ремісниче виробництво і торгівля. Багаті міщани займалися торгівлею, лихварством і мали земельні володіння. Більшість міського населення складала біднота («халупникі убогі», «коморникі», «бродячі» і ін.). Населення міст піддавалося феодальній експлуатації у формі податків, поборів (за проїзд через міст, помел зерна, продаж продукції ремісничого виробництва і ін.) і натуральних повинностей.

У 1596 р. політична Люблінськая унія була доповнена церковною унією, що мала на меті місцеву православну церкву підпорядкувати католицькій церкві (римському папі). Унаслідок введення церковної унії національний і економічний гніт доповнився релігійними переслідуваннями. Польські магнати і шляхта зневажливо відносилися до культури широких народних мас України, що сприяло загостренню основних протиріч — класових, національних, релігійних.

Багаті степи Придніпров'я залучали до себе маси пригноблюваного люду, що біг від феодального гніту. У степах вони промишляли полюванням, рибальством, бджільництвом. Ці степові промисли називалися козакуванням. У турецьких народів козаком називали людину, що промишляла війною. Жителі українських степів називаються козаками лише з кінця XV століття. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці.

Той, хто хотів жити в Придніпров'ї, повинен був уміти постояти за себе. Козак не розлучався із зброєю, добре єю володів і був сміливий. Для спільного промислу козаки об'єднувалися в товариства (гурти), що об'єднувало їх в бою. Це були войовничі, волелюбні люди.

Прагнучи звільнитися від влади прикордонних старост, вільне козацтво глибше вирушало в привільні степи, де створювало свої козацькі гнізда. Для захисту від татар козаки будували городки і засіки, або сiчi. На початку XVI ст виникла Запорізька Січ, яка незабаром стала козачим центром. Запоріжжя (побережжя нижче за Дніпровські пороги) було важкодоступне для польських і литовських властей унаслідок своєї віддаленості, а плавнями, трясовиною і очеретом було захищено з моря від турецьких галер. У 1552 р. на острові Хортиця був побудований замок, в якому розмістився козацький гарнізон.