Розвиток геральдики України (стр. 1 из 2)

Міністерство освіти і науки України

Кафедра: всесвітньої історії

Реферат

Розвиток геральдики України

студента 2-в. курсу

Науковий керівник:

Черкаси - 2008

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія геральдики України

Розділ 2. Роль герольдів та основні правила геральдики

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: дана тема на сьогодні є досить актуальною тому що геральдика є важливою наукою як в Україні , так і в світі. Проблематикою даної теми займалися такі науковці як: Замлинський В. Арцеховський А.В. Коротков Ю.Н., Бабенко А.Г та багато інших фахівців геральдики.

Мета: розглянути розвиток геральдики в Україні.

Завдання: 1) дослідити історію геральдики України.

2)визначити роль герольдів та основні правила геральдики.

Структура реферату: реферат складається з титульної сторінки, змісту. вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1.Історія геральдики України

Герб - це умовне зображення, що є символом і відмінним знаком держави, своєрідним художньо-графічним паспортом землі, міста, роду чи окремої особи. Старовинні герби українських міст красномовно нагадують про їхнє багате минуле, традиції, котрі пережили віки. Герби відносять до такого типу історичних пам'яток, у яких в символічній формі, з використанням спеціальної знакової системи або стилізованих елементів розкриваються реальні події та явища, що доносять до нас відомості з минулого України. Походження гербів губиться в плині часу. Їх прототипами були зображення різноманітних тотемів і тамг, що в сиву давнину відігравали роль родових символів і знаків.

На теренах України гербоподібні символи зустрічаються уже в останні століття до нашої ери. Пізніше на основі родових знаків сформувалися геральдичні символи Київської держави. Найдавнішою відомою князівською емблемою, з тих що використовувалися в Київській Русі, є зображення у вигляді літери "Ш" на печатці Святослава Ігоревича. Більшість дослідників української символіки вважає за обов'язок відзначити, що термін "тризуб" увів до вжитку ще у XVІІІст. російський історик Карамзін. Деякі дослідники вважають цей знак символом Трійці - триєдиності світу, що згодом, після прийняття християнства, почав набувати християнського трактування. Існують інші пояснення тризуба, тому марно перераховувати десятки і сотні гіпотез, кожна з яких має свої сильні та слабкі сторони.

Археологічні знахідки свідчать, що зображення тризуба у різних видах зустрічаються на дуже багатьох предметах часів Київської Русі. В усіх випадках маємо справу із знаком одного типу, який використовувався на монетах, будівельній цеглі, зброї, металевих та ювелірних виробах, в мініатюрах рукописних книг. Тризуб, котрий поширений на величезній території - від стін Херсонеса (Севастополь) на півдні до Чернігова на півночі - є німим свідком, який немовби розповідає про те, що український народ споконвіку живе на цій території, що кордони його земель зовні виразні і певні, а знак тризуба немов би стоїть на їх сторожі[4].

Розпад Київської Русі на окремі удільні князівства, що був узаконений Любецьким з'їздом князів 1097р., поклав початок формуванню історичних українських земель. Найбільше державне утворення періоду політичної роздробленості - Галицько-Волинське князівство - охопило територію від Карпатських гір на південному заході до річки Случ на північному сході, від Дунаю на півдні до Прип`яті на півночі. Тут почалося формування пізніших земель: Галичини, Волині, Буковини і Поділля. Територія Лівобережжя увійшла до складу двох князівств - Переяславського і Чернігово-Сіверського. Середнє Подніпров`я належало до Київського князівства. Невідомо, чи існували в той час власні символи найдавніших міст України, таких як Київ, Чернігів або Любеч. Цей етап в історії вітчизняної геральдики прийнято називати догеральдичним періодом. Наступний етап становлення і розвитку українських геральдичних символів відносять до так званого ранньогеральдичного періоду, який пов'язаний з перебуванням України у складі Великого князівства Литовського.

Деякий час зберігалися не лише старі звичаї, але й територіальний поділ (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське, Стародубське, Волинське і Подільське князівства) з однією лише різницею - княжі престоли зайняли литовські намісники, які часто приймали православну віру, знали мову місцевого населення[2].

В цей період територія України починає зазнавати різноманітних іноземних впливів, що з точки зору геральдики часто мало визначальний характер на формування символіки того чи іншого регіону. Завдяки поширенню на схід німецьких колоній ремісників і торговців на території українських земель, які перебували в складі Польського королівства, почало використовуватися магдебурзьке право.

Цей юридичний акт, котрий отримав свою назву від німецького міста Магдебург, де він був застосований вперше, мав велике значення для поселення - насамперед, воно отримувало статус міста, право на самоврядування, власний суд, проведення ярмарків і зменшення або повне скасування податків, спорудження укріплень та ряд інших привілеїв, серед яких було надання власного герба і печатки. Герб міста зображувався в кольорі на спеціальному сувої; він також розміщувався на ратуші і міській брамі. Першим з українських міст магдебурзьке право отримали: Санок (1339р.), Львів (1356р.), Кам'янець-Подільський (1374р.), Луцьк (1432р.), Смотрич (1448р.), Київ (1497р.). Після Кревської унії 1385р., яка поклала початок процесу об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства і який завершився утворенням єдиної держави - Речі Посполитої, в литовських та українських феодалів стали з'являтися польські герби. Так звані "надавані" герби отримувалися від короля і часто містили геральдичні символи, не пов'язані з місцевою історією, як-от: зірки, зброю, різного роду хрести. Інколи владою затверджувалися так звані "довільні" герби - ті, що використовувалися з давніх часів. Ці герби характеризуються більшою конкретикою у висвітленні місцевих особливостей - так, поєднання півмісяця і хреста могло означати боротьбу християн з мусульманами, зображення фортечного муру означало наявність у місті своєї влади, фігури святих символізували покровителів міста.

Оскільки на той час більшість міст мали статус приватних, належали тому чи іншому магнатові, герб власника часто ставав гербом міста. Слід відзначити, що польські геральдичні традиції мали вплив не на всій теперішній території України. Частина етнічних українських земель опинилася за межами Речі Посполитої. Вище вже йшлося про Закарпаття і Буковину; Південь належав татарам, а теперішня Східна Україна являла собою так зване Дике Поле - практично незаселену територію, спустошену частими татарськими набігами. Магдебургія ж на території Чернігівщини і Сіверщини, втрачених Литвою внаслідок воєн з Москвою на початку XVІст., почала розповсюджуватися лише з 1618р., коли за умовами Деулінського перемир'я ці землі перейшли до складу Речі Посполитої. В першій чверті XVІІст. магдебурзьке право отримали Стародуб, Новгород-Сіверський, Чернігів та Ніжин. Пізніше його надано Почепу, Погару, Мглину, Полтаві, Лубнам, Миргороду, Борзні, Коропу, Гадячу, Глухову, Пирятину, Кролевцю, Остру, Козельцю[4]. Під час Національної революції середини XVІІст. в Україні був заведений новий адміністративний поділ - полковий. Ряд міст отримав статус полкових та сотенних.

Однак такий статус не був причиною надання герба. В 1667р. сталися суттєві територіальні зміни - за Андрусівським перемир'ям Україну було поділено між Польщею та Росією. Кордон між цими державами проходив по Дніпру. І якщо на Правобережжі збереглися польські геральдичні традиції, то на Лівобережжі все більшого впливу почали набувати традиції російські. Починаючи з 1722р., проблемами геральдики в Росії стала займатись спеціально створена Герольдмейстерська контора.

Цей час відноситься до пізньогеральдичного періоду одержання нових або підтвердження і поновлення (з деякими змінами) старих гербів українських міст у загальноросійському масштабі. Затвердження гербів українських міст пізньогеральдичного періоду розпочалося у другій половині XVІІІст. Незважаючи на спроби уніфікації геральдичних символів і приведення їх до певної єдиної системи, надмірна централізація часто призводила до протилежного - гербом міста міг стати якийсь випадковий символ чи асоціація, пов'язана з назвою.

Однак більшість міст Лівобережжя уникнули цієї долі, оскільки своєчасно дали відповідь на спеціально розіслані Герольдмейстерською конторою запити, в яких містилися питання про історію міста, походження назви і герба, видатні події, що відбувалися в місті, наявність ремесел і розвиток торгівлі. Так, Стародуб, Прилуки, Хорол, Лохвиця, Зіньків, Борзна, Миргород, Погар та ряд інших міст зберегли за собою символи, надані ще польськими королями. У XVІІІст. сталися нові зміни в територіальному устрої України. Закарпаття в складі Угорщини з 1711р. потрапило під владу Австрії. Наприкінці століття, після трьох поділів Польщі, у складі Російської імперії опинилися Київщина, Поділля і Волинь, а Галичина потрапили до складу Австрійської імперії. Внаслідок російсько-турецьких воєн до Росії було приєднано Південь України, а от Австрія поширила свою юрисдикцію на Буковину. Відповідно до територіальної приналежності міняються підходи у вирішенні питань геральдики. Так, затвердження гербів міст, що потрапили до складу Російської імперії, часто носило поверховий характер і містило в собі силу помилок з точки зору геральдичних правил.

В порушення принципу неможливості знаходження в гербі міста герба держави дуже часто за основу брався герб польського періоду, який містився в долішній половині перетятого щита; у горішній же містився імперський орел як символ "приєднання краю до імперії"[2]. Перша половина XІXст. характеризується в Російській імперії відносним занепадом у геральдиці. На применшення значення герба як символа відносної свободи міста вплинула також відміна магдебурзького права у 1831р. Так тривало до 1856р., коли Департамент герольдії очолив Б.Кене. За дуже короткий час ним були розроблені принципи створення гербів і переглянуті всі наявні герби, в тому числі і міст України. Розроблена відповідна система прикрас, за якими можна було визначити статус міста і його адміністративне підпорядкування. Замість зображення імперського герба вводилася вільна частина, в якій містився герб губернії, де знаходилось місто; наявність міської корони символізувала значимість міста: золота з п'ятьма вежками - для гербів міст губернських, а також міст, що мають більш ніж п'ятдесят тисяч жителів (Бердичів, Єлисаветград, Житомир, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв, Одеса, Полтава, Рівне, Таганрог, Харків, Херсон); золота з п'ятьма вежками, увінчана Імператорським орлом - для міст з населенням більше п'ятдесяти тисяч, котрі разом з тим і фортеці (Севастополь); золота з трьома вежками - для губернських міст з населенням менше п'ятдесяти тисяч, котрі разом з тим і фортеці (Кам'янець-Подільський); срібна з трьома вежками - для повітових; червона з трьома вежками - для заштатних, червона з двома вежками - для знаменитих посадів. Олександрівська стрічка з двома золотими колосками прикрашала герби міст, що вирізнялись землеробством і хлібною торгівлею; Олександрівська з двома золотими якорями прикрашала герби приморських міст; з двома виноградними гронами - герби міст, що славились виноробством; з двома срібними кирками - герби міст, жителі яких займаються гірничними промислами. Георгіївська стрічка з двома прапорами, які стоять прямо і прикрашені вензелями того імператора, за часів якого була облога, призначалась для фортець, що вистояли супроти ворога. І хоча переробці підлягали всі герби, частина з них так і не дочекалась змін. Надмірна централізація імперії призвела до повного нівелювання залишків колишнього самоврядування, і в міському положенні 1892р. згадка про герби вже була відсутня. Книга П.П.фон-Вінклера "Гербы городов Росийской империи", видана в 1900р., містить зображення гербів як уніфікованих за системою Кене, так і залишених без змін в силу вищевказаних обставин[1].