Повстання 1768 р. в Україні (стр. 13 из 17)

«Минулого червня 27 дня їхав він до Орелі сам і з ним двоє компаньйонів. Як минули Мігейський острів, то на тому боці річки Буг бачили гайдамацьку ватагу десь із 30 чоловік, які з Голти ханської всіх людей виганяли в село ханське Гедерим і худобу забирали. Як він, полковник, до берега Бугу наблизився, то з того боку до берега прискакали верхи семеро озброєних і запитали: хто іде? Було сказано, що полковник бугогардівський, причому полковник запитав в одного, хто такий, а той відповів: я, мовляв, Залізняк. Після цього полковник сказав, що, як чувати, Залізняк в Умані. На що він одказав, що його великоросійські команди вже з Умані вигнали, причому Залізняк полковника запитав: чи давно був у Січі й чи скоро поїдеш? Той відповів, що, повернувшись із Орла, поїде. То сказав Залізняк: коли поїдеш, поклонися пану кошовому, що ми будемо на тому боці Бугу і в Січі в гостях. А як він, полковник, став говорити: «Аби ви приїхали до Січі, то більше не їздили б», то Залізняк сказав: «Приїдемо ми так, що ви й інші тамтешні ні в Січі, ні деінде не втримаєтесь». Після цього зараз роз'їхалися».

Що ж це означає? Або Залізняк точно уникнув кари, цілком заслуженої, або якийсь ватажок назвався Залізняком, щоб і свою старшину, і «москалів у шори брати».

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Так закінчилася ця жахлива трагедія, в якій, на сором Запорожжю, брали участь до 300 його козаків, нехай простих і грубих сіромах, але вони так заплямували славу низового війська, що досі і в Росії, і в Польщі впевнені, що вся уманська різня була справою обдуманою й сповнялася через Запорожжя. Більшість із них убита або страчена в Києві, решта втекла в свої степи і тут спіймана роз'їзними командами й покарана в Січі. їхні показання є джерелом свідчень про цей предмет, котрий досі лише поляками був описаний.

Та міра тяжких випробувань для «славного Запорожжя» ще не вичерпалась. Всередині самого Коша запорожці "миром не насолоджувалися. Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням^ Ми наведемо тільки два сумних і різких приклади, аби довести, яким хитким був добробут цього застарілого ордену.

26 грудня 1768 року, тобто на другий день свята Різдва Христового, коли кошовий Петро Калнишевський на загальній військовій раді, побажавши старшині й усьому війську щасливого свята, повідомив їм монарші повеління з нагоди загрози Росії війни з Туреччиною і за звичаєм запитав: «А що, братчики, будемо робити?» — натовп озброєних козаків, здебільшого сіроми, перепинив його промову, розігнав збори й опісля з сокирами та шаблями кинувся на оселі старшин, пограбував або зруйнував їх. Тоді ввірвався до пушкарні, тобто військової в'язниці й, звільнивши звідти ув'язнених і вже засуджених Кошем (за гайдамацтво у Польщі) злочинців, озброїв їх і хотів підбурити все військо. Але до того ієромонах Володимир, начальник Січових церков, та курінні отамани, старі й заслужені козаки куренів своїх не допустили. У сум'ятті кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, й головні старшини втекли Дніпром із Січі й сховалися в Кодаку під захистом гармат і вірного товариства Кущівського куреня, а тим часом послали гінця до графа Румянцева з донесенням про таку сумну подію. Славетний генерал і суворий охоронець порядку у величезному довіреному йому краї граф Румянцев негайно відправив у Січ осавула генеральної артилерії (малоросійської) Кологривого для оголошення війську свого наказу в якому вимагав безумовної покори Кошу, осуду й видачі призвідців бунту, повернення до колишнього порядку. Разом з тим він дозволяв винуватцям викласти свої скарги на старшину, якщо вони були нею скривджені. За це обіцяв якщо не прощення імператриці, то хоч пом'якшення заслуженої кари винуватцям. Ці погрози й старання курінних отаманів знищили зло в самому його зародку.

Другий приклад ми знайшли від 1769 року, коли після першої кампанії військо повернулося в Січ на зимівлю. 7 грудня того року в Корсунському курені, коли все товариство сіло за спільний стіл і за, звичаєм стало міркувати, кому наступного року від цього куреня йти за всемилостивим жалуванням, козак Микита Дорошенко назвав свого отамана Петра Островуха й колишнього отамана Мусія Скапу зрадниками, а коли Скапа за отамана заступився, то Дорошенко і ще п'ятеро козаків встали з-за столу й почали його лаяти й докоряти золотою медаллю, котру він носив на знак того, що був депутатом у комісії для складання Нового Уложення. Не вдовольнившись цим, як тільки обід закінчився і курінний отаман вийшов, ці козаки, схопивши Мусія Сжапу, били його, мучили й, мабуть, умертвили б, якби один із товаришів козак Михайло Кабан не кинувся на лежачого і не закрив його собою. Довідавшись про це, кошовий звелів команді своїй взяти їх під варту, що, незважаючи на опір куреня, було виконано. Оскільки час був воєнний, то Кіш, прагнучи зразково покарати винних, передав їх до Новосіченського ретраншементу і попрохав російського коменданта судити їх при запорозьких депутатах. Минуло ще два місяці, і військо Запорозьке куренями виступило в похід. А 4 березня 1770 року до судді Миколи Тимофійовича Косапа, який правив у Коші, прийшли депутати від Корсунського куреня з вимогою випустити із в'язниці винних їхніх товаришів, інакше вони ні комонно (кінно) в похід, ні човнами по Дніпру не підуть. Суддя відмовив і підтвердив необхідність слухатися Коша, але вони, хоч із Січі виступили, але стояли партіями на річці Базавлук й оголосили, що вони собі іншого отамана обрати хочуть. Тоді кошовий, перебуваючи в поході і не маючи змоги повернутися в Кіш, попрохав головнокомандувача графа П.І. Паніна допомогти йому відправити цих засуджених до виключення із війська й подальшого заслання на Сиберію. З волі графа регулярні війська, які були поблизу Січі, взяли винних і відправили до Більовської фортеці, а звідти на каторжну роботу. Так зовні заспокоїлася ця справа, але невдоволення зачаїлося у війську і в березні 1770 року чимало козаків Щербинівського куреня змовилися кошового Петра Калнишевського й старшину убити, російський гарнізон з ретраншементу вигнати й, обравши кошовим Пилипа Федорова,- вже геть немічного, підкоритися Туреччині. На щастя, змовників було вельми не багато і, будучи напідпитку, вони розповіли про це одному священику, який доповів про все Кошу, і так усе було перепинено завчасно.

Проте всі ці окремі пригоди, суперечки й злочинні наміри припинилися у зв'язку із загальнонародним і національним лихом — вторгненням татар у край запорозький і розв'язаною через те війною із Туреччиною; а це поглинуло всезагальну увагу [435-444, 1].


РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ ПОВСТАННЯ

Велике антифеодальне і національно-визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина, становить одну з найвидатніших подій в історії України. Коліївщина була кульмінаційним моментом в боротьбі, що не стихала протягом майже всього XVIII ст. і була спрямована проти феодально-кріпосницької системи, визиску та національного гноблення. В умовах Речі Посполитої, до складу якої входило у XVIII ст. українське Правобережжя, до національного гноблення долучалися і релігійні переслідування, отже, не дивно, що вся боротьба мала виразне релігійне забарвлення.

Серед різних аспектів дослідження Коліївщини особливо мало вивчене питання про зв'язки українських повстанців з експлуатованим населенням інших країн. Питання це дуже важливе і цікаве, оскільки йдеться про зародження і розвиток класової солідарності трудящих, усвідомлення спільності їхніх інтересів та завдань.

Зародження елементів класової солідарності мало місце задовго до Коліївщини і навіть до визвольної війни 1648—1654 рр. Вперше ці елементи виразно виявилися під час селянсько-козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. їх дальший розвиток залежав від ступеня розвитку класової боротьби, її організованості та масштабів і, насамперед, від усвідомлення трудящими масами причин їхнього тяжкого становища. На жаль, ми ще дуже мало знаємо про все це і, зокрема, стосовно до Коліївщини. Ми ще не маємо точного, наукового визначення причин відносно слабкої організованості повстанців 1768 р. А проте нас не може не цікавити питання, чому це повстання, відбувшись майже через сто років після визвольної війни середини XVII ст., значно поступалося їй своєю організованістю і дисципліною. Без сумніву, цей факт наклав свій карб і на процес усвідомлення трудящими України спільності інтересів з трудящими інших країн.

Щоб відповісти на це питання, необхідно всебічно вивчити умови життя народних мас, соціально-економічні, політичні і юридичні обставини формування світогляду пригноблених. Цілком зрозуміло, що в невеликій доповіді дати таку розгорнуту картину складного процесу визрівання елементів класової свідомості і, зокрема, усвідомлення спільності інтересів покріпаченого селянства України та суміжних з нею Польщі, Білорусії, Литви і Росії неможливо. Отже, спробуємо спертися на деякі вже відомі в радянській історіографії дослідження про становище народних мас на Україні XVIII ст. і характер класової боротьби пригноблених. В дослідженнях повстання на Правобережній Україні 1768 р. зрідка, але, на наш погляд, справедливо називається селянською війною. Ця назва вживається не часто, і зміст її не розкривається.

У марксистській історіографії існує класичний зразок дослідження селянської війни як певного етапу в розвитку класової боротьби. Ми маємо на увазі працю Ф. Енгельса про селянську війну в Німеччині 1525 р. Весь виклад в ній доводить, що селянська війна — явище історичне, яке виникає на певному щаблі розвитку суспільства; вона на відміну від попередніх локальних повстань виникає на всій або більшості території країни і втягує до лав повстанців відповідну кількість населення. Такі масштаби повстань робляться можливими лише в період формування в країні економічних зв'язків, обумовлених розвитком продуктивних сил. Брак всебічного дослідження соціально-економічної історії України XVIII ст. є причиною того, що термін «селянська війна» вживається стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних висновків. Над дослідниками тяжіє ще традиція недиференційованого підходу до антифеодальних повстань, що відбувалися протягом століть. У кращому випадку в описах істориків говориться про кількісну різницю, про повстання більші і менші. Якісні відмінності не зазначаються, внаслідок чого численні повстання мають вигляд близнят. У їх характеристиках монотонно повторюються положення про стихійність, слабку організацію, локальність і безперспективність селянської боротьби. Під цю своєрідну зрівнялівку потрапила і Коліївщина, хоч подекуди, як уже зазначалось, її називають, на відміну від інших повстань, селянською війною. Брак належного обгрунтування такої назви, а в зв'язку з цим і певних висновків щодо досягнутого рівня класової боротьби, має пряме відношення до теми даної доповіді. Адже саме з переростанням локальних антифеодальних повстань у селянські війни вперше виникає потреба в об'єднанні спільних зусиль братів по класу, пригнобленого селянства різних країн, насамперед сусідніх, найближчих територіально (звичайно, при наявності спільних соціально-економічних умов існування).