Події голоду 1932-1933 рр. (стр. 1 из 4)

Вступ

Історія багатостраждального українського народу перенасичена трагічними сторінками минулих століть. Проте є одна з них, яка ніколи з плином часу не буде поглинута мороком небуття. Це події голоду 1932—1933 рр., який смертельним вихором пройшовся по колись благодатних і родючих українських землях і викосив майже все живе на селі. І по сьогоднішній день, коли всі ми живемо в новому столітті і тисячолітті, витоки цієї трагедії так і не осмислені належним чином і не зроблено ні вченими, ні політиками та державними діячами належних висновків.

Адже прикро, але факт, що за роки незалежності населення України за рахунок смертності, матеріальної скрути, хвороб скоротилося майже на п'ять мільйонів осіб. І це ще один доказ того, що до подій 1932—1933 рр. слід повертатися ще і ще раз. Повертатися, щоб такого більше не було в нашій історії. Повертатися і тому, що героїчний, мудрий, надзвичайно терпеливий і багатостраждальний народ заслужив на те, щоб молоде покоління, і не тільки, знали всю правду про ці страшні і трагічні події, які уже протягом багатьох десятиліть так старанно різні політичні сили намагаються викинути з нашої історичної пам'яті. Те, що Світовий конгрес українців, який нещодавно відбувся в Києві і на якому було 450 делегатів із 35 країн, визнав голод 1932— 1933 рр. геноцидом проти українського народу — це тільки частина повернутої історичної правди. І розглядати це визнання можна тільки в контексті сьогодення. Адже, крім катастрофічного зменшення населення ми повинні дати відповідь і на питання — чому ряди 20 млн. українців, які опинилися за кордоном в силу різних політичних причин в далекому минулому, поповнили за останні роки ще на 5-7 мільйонів. І в основному в пошуках заробітків. Як до них там відносяться, краще за все свідчить трагічна доля Сергія Кудрі з селища Володарки, що на Київщині, якого взимку 2001 р. знічев'я, на очах у вагітної дружини, застрелив посеред шляху польський поліцейський. І попри всі намагання влади якось виправдати цей бандитський вчинок, виправданню він не підлягає. Натомість за цей злочин цей поліцейський отримав всього якихось два роки в'язниці. Так само, як за вбивство тварини. І наші державні і політичні діячі, представники інтелігенції України і діаспори все це "проковтнули" і нині роблять вигляд, що такого інциденту не було. А показує він відношення до українців за кордоном, які виїхали туди у пошуках шматка хліба, як виїздили точно так і з тих же самих причин у голодні 1932—1933 та 1946—1947 рр. Тому так тісно і переплітаються події 1932—1933 рр. із сьогоденням і саме тому про це слід говорити ще і ще раз. Бо запобігти повторенню цих трагічних подій ми можемо тільки шляхом відновлення повної історичної правди про це.


Примусова колективізація в Україні

Причини

1. Економічні: недостача зерна в державі в умовах форсованих темпів індустріалізації (хлібна криза 1927-1928 р. і нехватка валюти за хліб, продавана за кордон, могли зірвати форсуванні темпи індустріалізації, тому потрібний був механізм (колгоспи) безперебійного постачання хлібом держави).

2. Політичні:

I. в умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, чим мільйонами розрізнених селянських господарств;

II. по представленнях того часу дрібнотоварний селянський кулак у селі постійно народжував капіталізм (шляхом руйнування одних на збагачення інших), тому керівництво країни намагалося швидше збавить себе від цієї небезпеки і перевести село на соціалістичні рейки;

III. наявність передумов для колективізації (що полегшило підготовку і її здійснення:

· націоналізація землі в 1917 р. позбавило державу від необхідності виплачувати селянам компенсацію за землю при вступі в колгосп;

· успіхи НЕПА, що зумів підняти сільське господарство майже на рівень 1913 р.;

· досвід організації колективних господарств (з 1918 р. – радгоспи, комуни), хота найчастіше і негативний;

· прийняття Леніним через опір села гуманних принципів кооперування селян (добровільність, постійність, облік місцевих умов і ін.).

У підсумку: XV з'їзд партії (1927 р.) висунув курс на кооперацію де-ревни на основі помірних методів. Підготовка до насильницького колективізації (1928 – літо 1929 р.) – проявилася:

· у згортанні НЕПА (з 1928 р.);

· заміні продналогу – насильницьким вилученням хліба;

· забороні приватної торгівлі;

· натиском на куркульство (податок понад 50%, арешт і в'язниця за відмовлення здати хліб і т.д. );

· зняття місцевих партробітників за м'якотілість "у боротьбі з куркульством";

· у відмовленні від прийнятих спочатку принципів кооперації і рішень XV з'їзду партії.

У підсумку: на основі матеріалів комісії А. Яковлева 5 березня 1930 р. ЦК ВКП (б) прийняв Постанову про темпи колективізації, у якому - призначалися "зверху" темпи колективізації; - з'являвся перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу на базі суцільної колективізації.

Етапи здійснення колективізації

1. В роки першої п'ятирічки: за планом Яковлева, Україна повинна була закінчити колективізацію до весни 1932 р., однак:

· с початком колективізації навесні 1930 р. ЦК КП (б) розгорнув змагання серед районів і областей на дострокове її завершення до осені 1930 р.;

· було розкуркулено понад 200 тис. селянські господарства і стільки ж покинуто селянами, що бігли на новобудови в міста;

· 1932-1933 р. - на розореній Україні для нестатків індустріалізації і залякування населення конфіскували майже всі продовольчі запаси селян, змусивши вмерти з голоду від 6 до 8 млн. чоловік;

· до кінця п'ятирічки на Україні було "колективізоване" 70% селянських господарств.

2. В роки 2-й п'ятирічки (1933-1937 р.) завершення колективізації:

· колективізовано понад 90% селянських господарств;

· проведене організаційно-господарське зміцнення колгоспів і радгоспів - створені політвідділи в МТС і радгоспах (які займалися розкуркулюванням, політпропагандою і агітацією, соціалістичними змаганням і т.п. );

· прийнятий новий Статут колгоспів (1935 р.), у якому: земля навічно закріплювалася за колгоспами; підкреслювалося, що особисте господарство займає в селян підлегле положення, перед суспільним;

· регламентувалися оплата праці по трудоднях, розміри пер-садибного господарства (1/4-1/2 гектари) і т.п. ;

· введення обов'язкових для колгоспів постачань державі (з 1933 р.).

Підсумки колективізації

Сільське господарство стало колгоспним, отримані засобу для індустріалізації.

Проголошені принципи: Здійснення колективізації:
· добровільність; · поступовість; · розмаїтість форм кооперації; · поступовий перехід від нижчих форм (збутова, позичкова й ін.) до вищого (виробника-колгоспи) формам кооперації; · облік місцевих умов; · фінансова і матеріальна допомога міста селу. · примусовий вступ селян у колгосп (під погрозою розкуркулювання і т.п. ); · форсування темпів (повідомляли навіть змагання між районами); · застосування однієї форми кооперації-сільгоспартілі (колгоспу) · організація МТС - посилка двадцятип’ятитисячників для боротьби з куркульством, організації колгоспів і виконання планів постачань хліба державі.

Голод 1932-1933 р.:

· у селянстві убили почуття хазяїна, а саме сільське господарство розорили і відкинули на багато років тому;

· репресії торкнулися не тільки куркулів, але і середняків, які противилися вступу в колгоспи.

Подіям 1932—1933 рр. передували не менш сумні і трагічні роки колективізації "по-сталінськи". Адже до кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70 % господарств. Але як колективізовано? І це теж одна з причин майбутнього голоду. Колективізація передбачалася в артільній формі. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Зразковий статут сільгоспартілі "як перехідної форми до колгоспу", масово почали за наказом наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва (Епштейна), протягом трьох місяців усуспільнювати корів, коней, дрібну худобу і птицю. В результаті селяни почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15 млн. голів. Це і була організована більшовицькою владою одна з основних передумов майбутнього голоду. Тобто, це був чистої води геноцид проти власного народу. Про цю передумову голоду в літературі, присвяченій цій трагічній події, майже нічого не говориться.

Крім того, план здавання продовольства колгоспами був такий високий, що на трудодні" майже нічого було видавати, і колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але й тут надвисокі податки змушували селян розпродавати майно, худобу й залишати села. В 1928—1931 рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилася на 352 тисячі. Ця обставина теж далася взнаки в 1932— 1933 рр., під час голоду.

Наступною передумовою майбутнього голоду було так зване "розкуркулення", коли було фактично знищено всі господарства заможних селян. Щоб придушити опір суцільній колективізації, їх оголошували "куркулями" і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків. За січень-березень 1930 р. по країні відбулося 2200 селянських виступів, у яких взяло участь майже 800 тис. осіб. Куркулями вважали тих, хто використовує найману працю, має двох-трьох коней, стільки ж корів, реманент, певну кількість орної землі тощо. Таких, за даними перепису 1926 р., було лише 4 % в країні.

Було визначено три категорії куркулів. Зокрема, до першої категорії були віднесені т.зв. "організатори й учасники антирадянських виступів". Каральні органи тих років очолювали на Україні В.Балицький і С.Реденс. Перший був головою ГПУ УСРР з 1 вересня 1923 по 31 червня 1931 та з лютого 1933 по липень 1934. Також Балицький був наркомом внутрішніх справ УСРР з березня 1924 по листопад 1930 та з 15 липня 1934 по 11 травня 1937 р., коли знову було відновлено НКВД УСРР. Реденс же був головою ГПУ УСРР та повноважним представником ОГПУ СРСР по УСРР з 25 липня 1931 по 20 лютого 1933 р. Тобто, саме у час напередодні і в роки голоду. Саме під їх керівництвом каральні органи і вирішували вказівкою з Москви долю українських селян звичайно, за допомогою місцевих українських партійних керманичів: С.Косіора, Г.Петровського, Л.Кагановича, М.Хатаєвича та інших. На власний розсуд каральні органи складали списки "куркулів", і останні підлягали ув'язненню або смертній карі. Під означення "друга категорія" підпадали ті, хто чинив менший опір. Вони підлягали засланню на Північ, Урал, Сибір і Казахстан. Тих, хто підпадав під означення "третя категорія" відбувалися меншими покаранням. Списки другої та третьої категорій складали з урахуванням думки сільської влади місцевих активістів, що давало останнім можливість зводити особисті рахунки. Спеціальною інструкцією уряду від 4 лютого 1930 р. встановлювався "план" селянських господарств, що підлягали розкуркуленню (3-5% всіх селянських господарств Насправді кількість "розкуркулених" досягла 10-15 %.