Смекни!
smekni.com

Колективізація Західноукраїнських земель (стр. 4 из 6)

Проте чи не основними в 1944–1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації були терор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР. Твердження радянських істориків про добровільний характер колективізації був нічим іншим які міфом. Селяни західних областей України, які зазнали менших матеріальних втрат під час війни ніж селяни східних областей, мали ще що втрачати. Крім того вони добре знали всі вигоди і принади колективізації, якщо не з власного досвіду, то зі слів численних прохачів зі східних областей УРСР та з Росії.

В одному зі звітів того часу зазначалося: «З лютого 1946 р. почався масовий наплив населення з Брянської, Калузької, Орловської, Одеської, Полтавської, Київської, Вінницької та інших областей у західні області УРСР, було знято тільки з товарних поїздів 62 400 осіб, а за дві останні декади червня 97 633 осіб». За офіційними даними «…врожайність зернових культур в колгоспах республіки впала до 5,8 цнт з 1 га, а в радгоспах – до 4,5 цнт… Валовий збір усіх зернових культур у республіці становив у 1946 р. 531 млн. пудів, тобто більш ніж в 3 рази менший проти 1940 р. Із 26 397 існуючих на той час колгоспів 5,5 тис. не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку висіяли». Все це призвело до нового голодомору, про який відкрито заявляли перші секретарі Херсонського, Полтавського та ін. обкомів КП (б) У та ряд голів облвиконкомів, і вже на травень 1947 р. було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію (виснаження через недоїдання)[9].

Якщо раніше причини неврожаю пояснювали лише повоєнною розрухою, спекотним літом, то зараз науковці додають ще кілька не менш вагомих причин – цілеспрямовану політику радянської влади щодо українського селянства та неефективність і нерентабельність колективного господарювання та позаекономічних примусів селян до праці на землі.

На території західних областей УРСР, попри всі заяви керівництва республіки, застосовувалися ті ж методи щодо колективізації, що і в 20–30-х рр. в східних областях. Найбільш поширеним засобом впливу на селян було виселення до Сибіру за звинуваченням в «куркульстві», «співробітництві» з німецькою окупаційною владою, чи у «бандпособництві» – тобто у наданні допомоги ОУН та УПА. Проте й тут можна прослідкувати одну чітку тенденцію: в 1944–1946 рр., коли ОУН та УПА ще мали досить сил для боротьби з каральними органами, найбільше людей вивозили з рівнинних областей – Волинської (28% до всіх вивезених в 1944 р. із західних областей УРСР і 22% в 1945 р.), Львівської (20,3% і 9% відповідно), Рівненської (25,4% і 18, 6%). В той же час у гірських областях, де каральні органи почували себе менш вільно, і де за словами М. Коваля: «…утворилося фактично двовладдя… З дня в день протягом майже десяти років надходили з місць дані про вбивства партійних працівників, вчителів, медпрацівників, господарників, які прибули зі східних областей, про напади на приміщення райвідділів НКВД і НКВС, підпали колгоспних і селянських будівель, зернових пунктів, хлівів з худобою, зриви мобілізації до Червоної Армії, псування колгоспної техніки, телефонного зв’язку…» – людей вивозили в 1944–1946 рр. значно менше. Наприклад з Чернівецької області в 1944 р. було вивезено 1,9% всіх вивезених того року із західних областей, в 1945 р. – 4,6%, в 1946 р. – 3,3%. Кидається в очі і той факт, що в тих областях звідки вивозили найбільшу кількість людей, було створено найбільшу кількість колгоспів, а найбільш активна колективізація, що припадає на 1947–1948 рр., збігається у часі з періодом найбільш масової депортації т.зв. «куркулів» та «бандпособників».

Масова депортація селян була санкціонована державою. Так ще в липні 1929 р. Політбюро ЦК КП (б) У, за аналогічних обставин прийняло рішення про висилку «куркулів у віддалені райони СРСР». 21 лютого 1948 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільсько-господарському виробництві і ведуть антигромадський, паразитарний спосіб життя». Під цими особами, влада мала на увазі селян-одноосібників, які не виявляли бажання вступати в колгоспи і працювати за дарма, не маючи засобів для існування.

Крім депортації каральні органи і міліція влаштовували побиття, а іноді і вбивства селян, які не хотіли писати заяви на вступ до колгоспу. Український історик з діаспори М. Поліковський писав: «Працівники міліції допускали численні грубі порушення радянської законності – незаконні обшуки, арешти, затримання, незаконне застосування зброї, побої громадян, вилучення майна і т.д.». Ці заходи наскільки погіршили ставлення селян до радянської влади, що ОУН та УПА, як противники НКВС та НКДБ, змогли протриматися майже до середини 50-х рр., коли було остаточно завершено колективізацію.

В. Замлинський, та низка інших радянських істориків заявляли про те, що учасники ОУН-УПА є «бандитами», «ворогами радянської влади», які «залякують колгоспників», «саботують створення нових колгоспів». Вони також твердили про «нелюдську жорстокість бандерівців» і т.д. Всі ці твердження потрібно переглянути, можливо й справді в них є доля істини, однак не слід забувати, що жорстокість в 1944–1950 рр. не мала меж і була притаманна обом ворогуючим сторонам. Ще залишається відкритим питання – «Хто був жорстокіший?». Можливо, що радянська влада в цьому випередила навіть гітлерівський режим, адже зараз відомі численні факти вбивств, пограбувань та інших злочинів, які раніше приписувалися українським націоналістам, але насправді були вчинені відділами НКВС і т.зв. «спецбоївками» для звинувачення у злочинних діях членів ОУН та УПА. Звичайно не можна забувати про випадки, коли селяни під тиском радянської влади були змушені вступати до колгоспів, за що й були покарані бандерівцями. Всі ці складні моменти з історії західноукраїнських земель ще треба детально і критично вивчати.

2.2 Завершальний етап та основні наслідки колективізації на території західних областей УРСР

Протягом 1944–1948 рр. були знищені більшість загонів ОУН-УПА, значно зріс тиск каральних органів на селян-одноосібників. Останніх, водночас, радянська влада обклала непосильними податками. Всі ці заходи не лише сприяли масовій колективізації, але й були її головними рушіями. В цілому, вже в кінці 1948 р. більше половини селян Західної України, під тиском дій радянської влади змушена була вступити до колгоспів. По областях було колективізовано від 17% (Станіславська область) до 81% (Чернівецька область) орної землі. В січні 1949 р. керівники облвиконкомів, райкомів КП (б) У західних областей УРСР почали масово звітувати про те, що «…в 1948 р. відбувся корінний поворот трудівників селян області на колгоспний шлях…». Проте більшість цих повідомлень, були свідомою дезінформацією, викликаною бажанням видати бажане за дійсне. До завершення колективізації було ще дуже далеко, але обласні керманичі прагнули переконати керівництво республіки в тому, що вони не даремно займають високі посади. В цілому ж ситуація з колективізацією була значно гіршою. Так, у звіті ЦК КП (б) У на XVI з’їзді КП (б) У від 25 січня 1949 р. зазначалося: «Селяни твердо стали на шлях колективізації. На 1 січня 1949 р. до колгоспів вступило селянських господарств: по Ізмаїльській області – 91%, Волинській – 80%, Дрогобицькій – 79%, Чернівецькій – 81%, Закарпатській – 46%, Тернопільській – 34%, Львівській – 34%, Ровенській – 25%, Станіславській – 17%»[10]. Як бачимо з усіх недавно приєднаних територій лише половинка «твердо стала на шлях колективізації». Слід зазначити, що в Закарпатті в цей час процеси колективізації дещо загальмувалися, що пояснювалося проблемою нестачі радянських кадрів.

Темпи колективізації явно не задовольняли керівництво республіки. Було зроблено висновки на місцях. Так, на 1949–1950 рр. припадає друга за величиною хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32,7% всіх вивезених із західних областей за 1944–1952 рр. В цілому ж за даними І. Винничека було виселено із західних областей УРСР «куркулів та членів їх родин», «бандпособників» і т.д. 203 662 особи[11].

Проте ці цифри далеко не остаточні. Так, на думку О. Субтельного було депортовано лише за 1946–1949 рр. «…біля 500 тис. західних українців…». На наш погляд, справедливими є слова І. Волкова: «Виселення тисяч селян у віддалені райони країни були останньою репресивною акцією, злочином сталінського керівництва щодо села…». В цей же час селянам-одноосібникам заборонили продавати власну продукцію на ринках і базарах, а «…державні закупівельні ціни в 10 і більше разів нижчі від реальних…». На найвищому рівні республіки було вирішено, що «…треба здійснити такі заходи: 1) завершити процес усуспільнення земельного фонду, забезпечити повне використання наявних резервів, шляхом передачі колгоспам і радгоспам… всієї орної землі та ін. угідь, які є в держземфонді; 2) враховуючи сприятливі умови для розширення радгоспного будівництва в західних областях (вільні землі, резерви робочої сили), вивчити питання про можливість організації в західних область нових радгоспів, переважно Міністерства харчової промисловості…».

Перший пункт цього документу, як бачимо, давав дозвіл на те, щоб поміщицькі землі, окремі з яких були роздані селянам чи були оголошені державними, були передані колгоспам. Тобто, держава відбирала у селян свій же подарунок. Що до другого пункту, то виникає питання: «В якій державі, що оголошує себе захисником народу є водночас вільні землі (при відомому галицькому малоземеллі, що змушувало раніше емігрувати сотні тисяч селян) і резерви робочої сили, які треба примушувати працювати?». Якщо б колективне господарювання було справді рентабельним, прибутковим, каральні санкції уряду проти селян були б просто не потрібні, а селяни самі, добровільно йшли працювати в колгоспи, але звісно за хорошу заробітну плату. Проте саме в цьому виникає проблема – селян змушували працювати в колгоспах задарма, а паспортна система перетворювала їх на напіврабів, прикріплюючи їх до села.