Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою «множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци».
Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.
Ранні релігії класового суспільства були досить різноманітними, що пов'язано з особливостями розвитку тих чи інших народів. Кожна з релігій була взаємопов'язана із певною етнічною спільністю і становила невід'ємну частину її культури. Всі вони були політеїстичними. І хоча один бог вважався найголовнішим, жодна з цих релігій не являла собою чітко вираженої структурної системи.[7] Таким було й східнослов'янське язичництво кінця І тис. н. е.
За часів правління перших київських князів на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствами витончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. За усіма ознаками язичництво IX—X ст. стало державною релігією Київської Русі.[8]
Перша релігійна реформа була проведена у 980 р. князем Володимиром Святославичем, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога – громовержця Перуна. У "Повісті минулих літ" повідомляється, що київський князь: "поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами".
Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін – брат-близнюк литовсько-словянського Перуна – був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв’язків з християнськими країнами. Старі язичницькі вірування та ідеї, сформовані за часів панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державним структурам. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію.
Внаслідок всебічної оцінки різних релігійних систем вибір верхівки давньоруського суспільства було зупинено на християнстві візантійського зразка за православною обрядовістю як найвигіднішу ідеологічну доктрину.
У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім — народ.(2)
Безсумнівно, князю та його оточенню імпонувала ідея божественної влади візантійських василевсів та богообраності християнської імперії. Крім того, православні ієрархи, за певним винятком, не претендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою. Тобто, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя. Такі взаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруського суспільства на рубежі І—II тис. н. е., тому візантійське православ'я знайшло підтримку соціальної верхівки Київської Русі.
Найважливішим внеском давньоруської церкви у становлення і укріплення ранньофеодальної державної організації було перенесення в Східну Європу пристосування та примирення в нових умовах класичних ідей давньосхідного та візантійського суспільства і держави щодо закономірності панування і покори серед людей, про божественне походження влади, про працю як прокляття, що лежить на людині з часів її вигнання з раю. [9] Християнство сприяло розвиткові духовності (норови, мораль тощо), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав і народів, а також з античною спадщиною.
Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.
Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення —"задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство.
Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних статутів, які визначали її правовий статус. Такими статутами були давньоруські церковні статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
Князь Володимир у своєму статуті заклинає своїх спадкоємців дотримуватися нерушимо постанов, складених їм на підставі правил всесвітніх соборів і законів царів Греції, тобто на підставі грецького Номоканона. Статут визначає повноваження церкви у новій для неї державі.
Церква на Русі відала тоді не одну тільки справу порятунку душ: на неї покладено було багато чисто земних турбот, що близько підходять до завдань держави. Вона є співробітницею й нерідко навіть керівницею мирської державної влади в улаштуванні суспільства й підтримці державного порядку. З одного боку, церкві була надана широка юрисдикція над всіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню святості й недоторканності християнських храмів і символів, справи про віровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, про замахи на жіночу честь, про образи словом. Так церкві надано було влаштовувати і дотримувати порядок сімейний, релігійний і моральний. З іншого боку, під її особливе піклування було поставлено особливе суспільство, що виділилося із християнської пастви й одержало назву церковних або богадільних людей. Зазначене суспільство у всіх справах церковних і нецерковних відала й судила церковна влада. Воно складалося: 1) з духівництва білого й чорного із сімействами першого; 2) з мирян, що служили церкви або задовольняли різним мирським її потребам, якими були, наприклад, лікарі, сповитухи, проскурниці й взагалі нижчі служителі церкви, також задушні люди й прикладні, тобто раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкви на спомин душі, що силилися звичайно на церковних землях у якості напіввільних селян; 3) із людей безпритульних й убогих, призрені церквою, якими були мандрівники, злиденні, сліпі, взагалі нездатні до роботи. Зрозуміло, у відомстві церкви перебували й ті духовні й благодійні установи, у яких знаходили притулок церковні люди: монастирі, лікарні, богадільні. Весь цей різноманітний склад церковного відомства визначений в статуті Володимира лише загальними рисами, часто одними натяками; церковні справи й люди позначені короткими й сухими переліками.
Практичний розвиток основ церковної юрисдикції, що намічені в статуті Володимира, просліджується в церковному статуті його сина Ярослава. Це вже досить великий і стрункий церковний судебник. Він повторює майже ті ж підсудні церкви справи й особи, які зазначені в статуті Володимира, але сухі переліки останнього тут розроблені вже в казуально розчленовані й чітко сформульовані статті зі складною системою покарань і місцями з позначенням самого порядку судочинства. Ця система й цей порядок побудовані на розрізненні й співвідношенні понять гріха й злочину. Гріх відає церква, злочин - держава. Усякий злочин церква вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважає злочином. На комбінації цих основних понять і побудований церковно-судний порядок в статуті Ярослава. Це моральний (нравственній) катехізис, перекладений у дисциплінарно-юридичні приписання. Церкви підсудні гріхи всіх християн і протизаконні діяння людей особливого церковного відомства. На цей подвійний склад церковної юрисдикції й вказує статут, говорячи від імені князя-законодавця: «...помыслих греховные вещи и духовные (т. е. духовно-сословные) отдати церкви». Згідно із цією комбінацією, всі судні справи, що віднесені статутом до відомства церкви, можна звести до трьох розрядів: