Як вже зазначалося, за своєю об'єктивною стороною зґвалтування — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні статевого акту, а й у тому, що цей акт вчинюється шляхом застосування фізичного насильства або погроз. Тому виконавцем злочину визнається і той, хто застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з насильником. У Цих випадках субсидіарним (додатковим) виконавцем може бути жінка, яка бере участь, наприклад, у зв'язуванні потерпілої особи. Для того, щоб винний здійснив з нею насильницький статевий акт, або погрожує потерпілій особі заподіяти каліцтво з цією самою метою. Крім того, безпосереднім виконавцем злочину закон визнає жінку, яка досягла 14-річного віку, коли потерпілою особою від злочину є особа чоловічої статі[3].
У частині 2 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 КК. Повторним воно вважається, якщо йому передувало таке саме діяння, вказане у частинах 1—4 ст. 152. Поняття повторності зґвалтування охоплює як фактичну повторність, так і спеціальний рецидив. Тому для визнання зґвалтування повторним не має значення, чи був винний засуджений за раніше вчинений злочин чи усі ці злочини вчинені до засудження. Для повторності не має також значення, чи були закінченими обидва злочини і чи був винний їх співвиконавцем або іншим співучасником. Повторність може мати місце, коли потерпілими (у кожному випадку зґвалтування) є різні особи чи одна й та сама. Але звалтування не може бути визнано повторним, якщо судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена або закінчилися строки давності.
У частині 3 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.
Вчинення зґвалтування групою осіб передбачає: а) вчинення злочину кількома виконавцями (двома або більше), які досягли 14-ти років і б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи. При цьому попередня змова між учасниками зґвалтування не є обов'язковою[4].
Виконавцем зґвалтування визнається як особа, що безпосередньо вчинює статевий акт з потерпілою особою, або що робить замах на такі дії, так і та, яка застосовує до потерпілої фізичне насильство або погрози з метою примусити її вступити в статевий акт з будь-яким з учасників групи. У цьому випадку дії співвиконавців кваліфікуються за ч. 3 ст. 152 без посилання на ст.27.
Групове зґвалтування може мати місце як щодо однієї, так і щодо кількох потерпілих осіб. Причому таким визнається зґвалтування, коли винні, вчинюючи узгоджено і застосовуючи фізичне насильство або погрозу стосовно кількох потерпілих, потім вчинюють статеві акти кожний з однією з них.
Зґвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчиняється щодо потерпілих осіб, які знаходяться у віці від 14 до 18 років. Зґвалтування особи до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 як зґвалтування малолітньої чи малолітнього. Причому для кваліфікації за ч. 3 не має значення настання шлюбного віку або статевої зрілості потерпілої особи. Важливо, що вона не досягла повноліття. Для відповідальності необхідно встановити, що насильник знав або допускав, що здійснює насильницький статевий акт з неповнолітньою особою, або міг це передбачити. Якщо ж винний сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілої, тобто за всіма обставинами справи вважав, що жінка досягла повноліття, дійсне її неповноліття не може бути підставою для застосування ч. 3 ст. 152[5].
У ч. 4 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також звалтування малолітньої чи малолітнього.
Насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, як відомо, вважають статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.
Незважаючи на те, що статеві злочини відносяться до найбільш тяжких злочинів проти особи, протягом багатьох років належної уваги їм у кримінально-правовій літературі не приділялося.
Тільки в останні роки цей вид злочинів став предметом спеціальних досліджень. Однак цілий ряд питань дотепер ще ґрунтовно не досліджений та викликає суперечки.
А.Н. Ігнатов іменує такі злочини – “злочини проти моральності”, або ж “статеві злочини”. Таке трактування зумовлене тим, що зазначені злочини являють собою грубе порушення норм моралі, є крайнім проявом аморального поводження: “Будь-який злочин є аморальним вчинком, але статеві злочини аморальні за своєю сутністю, тому що вони пов’язані з порушенням моральних принципів, якими керується суспільство”.
Через те, що розглядуваний нами злочин порушує статеві інтереси потерпілого, їх доцільніше називати “статевими”, тим більше, що цей термін достатньо закріплений у науці. Спірним є питання про те, які ознаки відносяться до даного злочину. Відповідно, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поєднане з вбивством, обмежується ознаками, включеними в розділ “Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи” КК України.
Я.М. Яковлєв, Л.А. Андрєєва, А.М. Ігнатов, П.П. Осипів, П.С. Рашковська, П.І. Люблінський, та інші вчені, крім перерахованих ознак, відносять також вчинення будь-яких дій сексуального характеру незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які здатні задовольнити потреби чоловіка або жінки[6].
Спільне між всіма статевими злочинами, на їх думку, полягає в тому, що вони зазіхають на існуючий в суспільстві, заснований на свободі та рівності між особами різної статі, уклад статевих стосунків, порушують сталий уклад статевого життя. Вирішальне значення для виконання завдань кримінального законодавства, реалізації його головної суспільної мети є дотримання кримінально-правових принципів.
Принципами кримінального права можуть бути визнані загальні та найбільш важливі положення, які відображають стратегію і тактику кримінально-правової політики держави, загальні методи та засоби її реалізації, закріплені в кримінальному законодавстві.
П.А. Воробей зазначає, що принципами кримінального права можна визнати лише ті загальні положення (засади), які визначають головні завдання кримінального закону, засоби та методи боротьби зі злочинністю, що мають конкретну практичну дію[7].
У сучасній правовій науці необхідність дослідження загальних і спеціальних положень соціальної зумовленості кримінальних законів визнається всіма вченими, але питання чіткого визначення її принципів залишається не вирішеним.
Так, М.Й. Коржанський вважає, що “соціальна обумовленість кримінально-правової охорони визначається в основному соціальною цінністю суспільних відносин, економічними чинниками і ефективністю правової охорони”[8].
Зміцнення законності і правопорядку в період кардинальних трансформацій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя, формування правової держави передбачає здійснення превентивних заходів у боротьбі з правопорушеннями, диктує необхідність забезпечення комплексного випереджального впливу на криміногенні чинники та підвищення ефективності цього впливу.
Диспропорції суспільного розвитку, послаблення традиційних форм соціального контролю призвели до значного збільшення кількості осіб, які потребують кримінологічної профілактики. На жаль, попередження злочинів, яке завжди проголошується головним напрямком боротьби з правопорушеннями як і раніше залишається лише гаслом Ця робота повинна розвиватися насамперед через індивідуалізацію, поглиблення морально-психологічної спрямованості, підвищення професіоналізму кадрів і загальної ефективності.
Несприятливі для суспільства кількісні та якісні зміни у сфері злочинності та в інших правопорушеннях є грунтом для розвитку конформізму, подвійної моралі, соціальної апатії, бездуховності, байдужості і скептицизму. Усе це спотворює суспільну свідомість і призводить до дегуманізації відносин між людьми до розповсюдження агресивності та інших криміногенних явищ.
Падіння моральних устоїв призвело до зниження суспільної активності в сфері протидії злочинності і поширення таких негативних явищ як пияцтво, наркоманія, проституція, що живлять злочинність[9].
Основна особливість структурних і функціональних змін кримінальної політики в демократичному суспільстві має полягати в перетворенні кримінологічного попередження на основний засіб боротьби зі злочинністю. Попередження злочинів має посісти значне місце в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ та інших державних органів і базуватися на принципах моралі і права. Водночас це не означає послаблення уваги до розробки і здійснення заходів каральної політики. Навпаки, ці процеси є взаємопов'язаними і взаємообумовленими: чим більше уваги суспільство приділяє попередженню злочинів, тим більше право воно має суворо питати за порушення законів.
Розкриваючи зміст двох взаємопов'язаних блоків (морального і правового) кримінологічного попередження, слід зауважити, що кожен з них має свої особливості.
Так, моральна профілактика полягає у діях суспільства щодо попередження можливих порушень механізму моральної регуляції соціуму. Моральна профілактика спрямована як проти соціальних відхилень, так і проти тих явищ соціального життя, які детермінують порушення моральних норм демократичного суспільства. Такі види негативної поведінки, як алкоголізм, наркоманія, проституція порушують різні соціальні норми. Більша їх частина являє собою відхилення саме від моральних норм і принципів демократичного суспільства, але вони можуть переростати в правопорушення або навіть у злочини.