В умовах відсутності реальної влади легальна опозиція, представники якої виявляли незвичайну активність у роботі різних комітетів і товариств, створених для вирішення викликаних війною проблем, повела себе нерішуче, про що писав В.Маклаков у відомій притчі, опублікованій в «Російських відомостях» в жовтні 1915 р. Автор порівнював Росію з автомобілем, який веде до неминучої аварії невмілий шофер, що відмовляється випустити з рук руль, знаючи, що всі надто боязкі, щоб його відняти. П.Милюков у своїх «Спогадах» пояснює цю нерішучість, яка межувала із паралічем, страхом бути обійденим зліва революційними рухами, які зуміли підпорядкувати стихію вуличних заворушень. Словом, все це було далеким від духу Виборзької відозви 1906 р.
Однак, якою на історичному віддаленні політичний параліч ліберальної опозиції під час війни не залишає сумнівів, го в той час її активність, особливо на словах, породжувала ілюзії. Священне єднання було недовгим. Вже на другій сесії Державної думи, яка проходила у час війни (1 серпня - 16 вересня 1915 р.), більшість депутатів під керівництвом октябристів і кадетів утворили Прогресивний блок, до якого примкнуло близько половини членів Державної ради і навіть окремі міністри. Цілі блоку, обнародувані 8 вересня, були дуже помірними: «уряд, який користується довірою країни», кінець військово-цивільного двовладдя в тилу, політична амністія, припинення всякої релігійної дискримінації, підготовка закону про автономію Польщі, політика заспокоєння у фінському питанні, перегляд законів 1890 і 1892 рр. про земства і т.д. Микола IIвідповів наказом закрити сесію 16 вересня, не призначивши в порушення Основного закону дати її наступного скликання. Протягом 1916 р. легальна опозиція помножила словесні атаки проти самодержавства, але не зробила ніяких конкретних дій. Коли Дума, нарешті, знову зібралася (13 листопада - 30 грудня 1916 р.), в країні склався такий політичний клімат, що навіть праві націоналістичні депутати почали критикувати «бездарних міністрів». У своїй гучній промові на сесії Думи, текст якої розповсюджувався по країні у списках, Милгоков показав очевидність того, що політика уряду була продиктована «або дурістю, або зрадою». В.Шидловський від імені фракції октябристів звинуватив уряд у тому, що, навмисно викликаючи голод у столиці, воно провокує заколоти ради виправдання укладення сепаратного миру. О.Керенський від імені трудовиків зажадав відставки «усіх міністрів, які зрадили свою країну».
У січні 1917 р. Микола II під тиском громадської думки усунув Штюр-мера, замінивши його ліберальним представником знаті - князем М.Голіцишш. Дещо раніше при дворі, вірному старим монархічним традиціям, оформилася змова з метою позбутися Распутіна. Його вбили - з величезними труднощами - в ніч з 30 на 31 грудня князь Ф.Юсупов, депутат-націо-наліст В.Пуришкевич і великий князь Дмитро Павлович. Успіх цієї змови спричинив інші - промисловців (О.Коновалов і М.Терещенко), парламентарів {О.Керенський, М.Некрасов) і військових (зокрема, О.Брусилов і М.Алексеєв) - заради організації «палацового перевороту», який змусив би Миколу II відректися від престолу на користь сина, щоб той правив під регентством великого князя Михайла Олександровича. Легальній опозиції це рішення здавалося єдино прийнятним. Ліберали були одностайно проти народного повстання, побоюючись, що маса піде за представниками крайньо-лівих течій, а це ще більше роз'єднає зусилля країни, направлені па ведення війни.
3. Розкол опозиційних рухів
Чи таким вже небезпечним був революційний рух? Ніколи ще він не був таким роздробленим, а це явне свідчення безсилля. Дійсно, війна провела нові вододіли всередині революційного табору. Г.Плеханов, П.Кропоткін і багато хто інші вважали, що росіяни повинні захищати свою країну навіть ціною тимчасової угоди з царизмом, тоді як перемога німецького імперіалізму принесла б загибель міжнародному соціалістичному руху. Нарівні з цими «соціал-патріотами» (чий вплив слабшав по мірі продовження війни) за відбиття чужоземного нашестя стояли «оборонці», такі, як меншовик М.Чхеїдзе і трудовик О.Керенський, але при цьому вони були проти припинення боротьби із царизмом. Що ж до «інтернаціоналістів», вони, заперечуючи принцип національної оборони, вважали за необхідне, передусім, відновити Інтернаціонал на нових засадах, що змусить воюючі уряди укласти мир без анексії. Ця група включала в себе меншовиків, частину більшовиків і анархістів. На відміну від них, Ленін майже в самотності відмовлявся від угоди з винуватцями краху II Інтернаціоналу. Перший час він навіть закликав до рішучої пораженської позиції. Потім, поступившись патріотичним почуттям росіян, він перемістив акцент на «перетворення пролетарями всіх країн імперіалістичної війни на війну громадянську».
Разом з Ю.Мартовим і Л.Троцьким Ленін взяв участь у Циммервальдсь-кій конференції (вересень 19 і 5 р.), яка зібрала 38 соціалістів з 11 країн. Прийнятий на конференції Маніфест мав певний резонанс. Засудивши політику священного об'єднання, вій закликав до боротьби за мир, розкриваючи імперіалістичний характер війни. Під цією відозвою підписалися всі російські соціалісти, за винятком групи Плеханова. Ліве крило, представлене Леніним, К.Радеком і М.Бухаріним, визнало маніфест недостатнім. Вони так само стримано поставилися й до другого, більш рішучого за тоном маніфесту, який циммервальдці прийняли в Кинталі у квітні 1916 р. Відтепер група Леніна («ліві циммервальдці») відмовилася від співпраці з усіма іншими течіями. Ленін теоретично обґрунтував свою позицію в книзі «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму», яку він закінчив у 1916 р. Він пояснював, що революція станеться не в тій країні, де капіталізм найбільш сильний, а в економічно слаборозвинутій державі, за умови, що нею буде керувати дисциплінований революційний авангард. Війна виявила «міжімперіалістичні суперечності» і тим самим спростувала розрахунки марксистської теорії, зробивши революційний вибух у Росії більш вірогідним, ніж де б то не було. Ленін вважав також, що національні виступи прискорять його і їх потрібно підтримувати. Деякі більшовики (Бухарін, Радек, Ю.П'ятаков) не погоджувалися в цьому питанні з Леніним, який залишився в ізоляції навіть серед «лівих циммерва-льдців».
Роз'єднані в еміграції, революційні рухи були розрізненими і в Росії. Після арешту п'яти своїх депутатів у Думі (листопад 1914 р.) більшовики знову пішли у підпілля і спробували відновити комітети на місцях, майже відразу ж розгромлені поліцією. Меншовики в більшості своїй співробітничали з трудовиками в рамках легальної опозиції. У 1915 р. революційні рухи були поставлені перед необхідністю ухвалити відповідальне рішення, коли Центральний військово-промисловий комітет запропонував створити робочу групу з представників трудящих для участі в його діяльності. Ця ініціатива ставила робітничий клас перед дуже складною проблемою, оскільки згода віддавала б правлячим класам керівництво боротьбою з нездібним самодержавним режимом. Більшовики висловилися проти, представники ж більшості інших соціалістичних течій вважали співпрацю, обставлену умовами та обмовками, більш сприйнятливою. Пораженство було непопулярне, трудящі інстинктивно прагнули захистити країну. Восени 1915 р. після довгих місяців дискусій відбулося голосування. У Петрограді більшість висловилася проти прийняття пропозиції. Проте, принцип створення робочої групи був схвалений в ході вирішальних листопадових виборів. «Циммервальдці» відмовилися брати участь у робочій групі, а депутати, близькі до менпіовиків, постаралися додати «класовий зміст» своїм виступам. Власті визнали їх «занадто активними» і вони були арештовані в січні 1917 р.
Розбрати між соціалістами позначалися й на робітничому русі. Часто було досить представникам однієї з течій закликати до страйку, щоб інші відмовилися в ній брати участь. Незважаючи на цю роз'єднаність, причин для високого рівня невдоволення й активності маси було більше ніж досить -труднощі повсякденного життя, дефіцит, втома від війни. Протягом 1916 р. невдоволення охопило й частину армії.
Вибухонебезпечний характер ситуації не викликав сумнівів. Війна породила кризу, управляти якою самодержавство виявилося не спроможним. Ліберальна опозиція боялася, що «вулиця» її захлесне і займала вичікувальну позицію. Революційні рухи були дуже роз'єднані, щоб планувати повстання. Лютнева революція вибухнула стихійно. її розмах і швидкість перемоги стали несподіваними як для всіх політичних угруповань, так і для самих учасників.