Російське самодержавство 1905-1914
План
1. Революція 1905-1907 рр.
2. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
3. Невдача просвіченого консерватизму
4. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальне бродіння
1. Революція 1905-1907 рр.
27 січня 1904 р. японська ескадра зненацька напала на російський тихоокеанський флот в Порт-Артурі та Чемульпо. Цим військовим діям передував тривалий період напруженості у відносинах між двома країнами. Під впливом безвідповідальних радників Микола IIвже протягом кількох років проводив на Далекому Сході авантюристичну політику. У 1896 р. він отримав від китайського уряду дозвіл на будівництво Транссибірської залізниці, яка проходила через територію Маньчжурії, і на безперешкодне використання природних ресурсів, що знаходяться по обидві сторони залізничного полотна (мова йшла про смугу шириною в 50 км). У 1898 р. Вітте домігся отримання в оренду Порт-Артура, де була створена військово-морська база. Боксерське повстання дало Росії мотив виступити в ролі "захисниці" Маньчжурії. Однак просування Росії до берегів Тихого океану і кордонів Кореї стривожило Японію, яка перейшла в той час до бурхливої експансії. Зіткнення між двома імперіалістичними державами вже можна було передбачити; воно ставало неминучим, ретельно підготовленим з японської сторони, в той час як царський уряд, упевнений у власних силах, пі в якій мірі не уникав його. Тим сильнішим було розчарування, яке спіткало Росію після розгрому 27 січня 1904 р. Знаходячись на відстані 8 тис. км від своїх основних баз, царська армія терпіла поразки одну за одною: на морі поблизу Порт-Артура (31 березня 1904 р.), в Китайському морі (14 серпня) і, нарешті, 20 грудня - здача І Іорт-Артура. Замість того, щоб спричинити єднання народу, війна, далека від національних інтересів, із самого початку сприймалася російською громадськістю як безглуздий конфлікт, результат некомпетентності влади. Повторилося те саме, що й в Кримську війну, - дух пораженства оволодів розумами опозиціонерів. Вплутавшись у цей конфлікт, власті здійснили грубу політичну помилку: на країну, що вже знаходилася в глибокій економічній кризі, звалили новий вантаж - непосильний.
15 липня 1904 р. Плеве був убитий членами "бойової організації" есерів. Зробивши першу поступку громадській думці, Микола IIпризначив на його місце генерала князя П.Святополка-Мирського, який висловив готовність "застосовувати закони ліберально, однак, не торкаючись основи існуючого порядку". Така програма, що була направлена на відновлення традицій "лібералізму" Олександра IIі завершувала еру контрреформ, могла б задовольнити суспільство 20 роками раніше. Восени ж 1904 р., коли складалася опозиція режиму, вона була явно застарілою. 6 листопада у Санкт-Петербурзі відкрився 1 земський з'їзд. На ньому була прийнята програма, що складалася з 11 пунктів. Вона повторювала основні вимоги ліберального руху і наполягала на скликанні, вперше в Росії, "вільно обраних представників народу". Іншими словами, мова йшла про скликання національних зборів - органу, абсолютно несумісного із самодержавним режимом. Одразу після з'їзду пройшла так звана "бенкетна кампанія" - ряд бенкетів, організованих "Союзом звільнення" (ліві ліберали), - яка зібрала тисячі людей. Кульмінацією цієї кампанії став бенкет, що відбувся в столиці в день річниці повстання декабристів 1825 р., біля 800 учасників якого проголосили необхідність негайного скликання Засновницьких зборів. У відповідь на цю хвилю протестів 12 грудня був виданий указ, в якому перераховувалися передбачувані реформи, уряд обіцяв також пом'якшити цензуру, однак основне питання про створення виборного органу влади обходив мовчанням. Ще через два дні з'явилося урядове повідомлення, що офіційно застерігало проти будь-яких виступів, здатних порушити суспільний спокій.
З січня 1905 р. 12 тис. робітників Путилівського заводу припинили роботу в знак протесту проти звільнення чотирьох своїх товаришів. Страйк вмить поширився на всі підприємства Санкт-Петербурга і 8 січня нараховувалося вже більше 200 тис. страйкуючих. Збори російських фабрично-заводських робітників - могутня офіційна профспілкова організація в дусі зубатів-ських профспілок, - очолювалися тоді священиком Г.Гапоном, дуже популярним завдяки своєму простому походженню і, безсумнівно, властивій йому харизмі, людиною, що користувалася безперечним впливом у столичному робітничому середовищі. Опозиція звернулася до нього за допомогою. Га-пон запропонував скласти петицію-прохання, яку народ понесе своєму государю. Важко встановити правду: чи був Гапон невільником тієї ролі, яку йому довелося грати, чи сподівався він зупинити страйковий рух подачею петиції цареві-батечку, чи допомагав гігантській провокації або виявився жертвою агентів поліції, що змагалися між собою? Петиція, складена 5 січня, зібрала за три дні більше 150 тис. підписів. Вона являла собою дивну суміш різких вимог і містичної сліпої віри у всемогутність царя: "Не відмов же в допомозі твоєму народові, виведи його з могили безправ'я, убогості і неуцтв... свобода боротьби праці з капіталом - негайно... а не накажеш - ми помремо тут ; іа цій площі перед твоїм палацом". Петиція, по суті, відображала колективну свідомість робітничого люду, який не порвав ще із своїм селянським корінням і не був зачеплений соціалістичними теоріями.
Вранці 9 січня нескінченний народний потік рушив до Зимового палацу, залишеного Миколою II ще 6 січня. 150 тис. чоловіків, жінок і дітей несли ікони і корогви, співали псалми і "Боже, царя бережи!". їх зустріли постріли гвинтівок, війська стріляли в народ, почалася неймовірна паніка, в тисняві загинули кілька сотень чоловік, тисячі були поранені.
Події Кривавої неділі викликали справді приголомшуючий відгук. Те. що сталося нього дня, розбило вщент традиційне уявлення про царя - захисника і заступника. Газета "Право" писала, що робітники понесли з собою в братську могилу віру в живе джерело правди і справедливості.
Із січня по жовтень 1905 р. рух протесту проти існуючого ладу поширювався і набирав силу у двох паралельних напрямах. Шлях ліберальних реформ обрали середні верстви суспільства, інтелігенція і частина представників вищих кіл, які орієнтувалися на політичні моделі західноєвропейських країн і мріяли про мирну революцію, що проводиться легальними шляхами, в результаті якої на зміну самодержавству повинна була прийти конституційна монархія. Другий шлях об'єднував дуже різнорідні верстви з погано сформульованими прагненнями і різноманітні форми соціального протесту: від селянських антипоміщицьких бунтів і смути до Рад, невідомої досі форми організації. Обидва напрями так і не злилися воєдино, незважаючи па боязкі і запізнілі спроби лібералів "йти в народ" або на деякі успіхи есерівської пропаганди в селянському середовищі. Як би там не було, революційна лихоманка охоплювала розуми: усього лише за кілька місяців ідеї, що раніше хвилювали лише окремих політичних діячів - про загальні вибори, про скликання Засновницьких зборів, про гарантію особистих свобод, - поширилися в широких колах громадськості. Ця "революція в розумах" була, безсумнівно, найбільш глибокою і значною зміною, що в кінцевому результаті спричинило події 1905 р.
У наступні за Кривавою неділею тижні країну захлеснула перша хвиля революційних подій: в більшості міських центрів Росії страйковий рух охопив робітників, особливо залізничників, металургів, працівників текстильної промисловості. Примітні не стільки кількість страйкуючих (їх було близько 1 млн. чоловік), скільки форма виступу: в більшості своїй це були політичні страйки, які підтримували робітників столиці. Без усякого сумніву, в робітничому середовищі формувалася класова свідомість. Політичні вимоги, зрозуміло, не виключали економічних, таких, як підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня та ін.
Стривожені розмахом страйкового руху, офіційні профспілки, ділові кола, інші групи зажадали встановлення правопорядку, відмови від репресивної політики, символом якої став повий губернатор Санкт-Петербургу генерал Д.Трепов.
Щоб уникнути заворушень в день ювілею скасування кріпацтва і стримати обурення лібералів, Микола II підписав 18 лютого рескрипт, підготовлений міністром внутрішніх справ О.Булигіним. У ньому пропонувалося залучати "обраних від населення людей до участі в попередній розробці і обговоренні законодавчих припущень". Реформи, однак, вирішено було проводити поступово, з урахуванням історичного минулого Росії. Вони повинні були неодмінно зберегти непорушність основних законів імперії. У той же ювілейний день був підписаний указ, який дозволяв подавати петиції і запрошував "приватних осіб та організації" доводити до відома центральної влади свої пропозиції щодо поліпшення державної діяльності та добробуту народу. Ця перша поступка влади, хоч і відповідала основним вимогам листопадового маніфесту лібералів 1904 р., прийшла все ж занадто пізно. Свідомо розпливчато сформульований указ, виконання якого покладалося на комісію, так ніколи і не скликану, не міг задовольнити опозицію, налаштовану на найширше тлумачення його значення, тобто на скликання не консультативних, а повноцінних Засновницьких зборів. Таким чином, замість того, щоб заспокоїти заворушення, законодавчі акти від 18 лютого їх ще й посилили. Слідуючи букві указу, професійні об'єднання інтелігенції, міські думи, земські збори, навіть окремі громадяни почали засипати уряд зверненнями, резолюціями, проханнями, пропозиціями, які широко публікувалися на сторінках преси, все більш і більш безстрашної. В історії держави це був перший випадок такої відвертої свободи слова; популяризуючи поняття, про які раніше не було відомо нікому, преса сприяла емансипації розумів. Паралельно йшло створення об'єднань представників вільних професій та інтелігенції. Викладачі університетів, журналісти, вчителі, адвокати, письменники, лікарі, земські службовці організовувалися у професійні союзи. До кінця квітня вже існувало 14 союзів, у тому числі Жіночий союз і Союз за рівноправність євреїв. 8 та 9 травня в Москві представники різних організацій об'єдналися в так званий Союз союзів під головуванням ліберального історика П.Милюкова, нещодавно звільненого із в'язниці. Ця організація являла собою радикальне крило російського лібералізму, вона виступала за скликання Засновницьких зборів, обраних загальним голосуванням. Своєю кінцевою метою керівники цього руху вважали створення конституційної і демократичної партії, що об'єднувала б представників усіх вільних професій.