Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише 75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га землі, у Буковинської митрополії — 239,2 тис. га. Селяни, які дістали земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. Але для 90% безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.
Вартість 1 га землі на Буковині була нижчою, ніж у Румунії. Уряд навмисне зробив так, щоб притягнути якнайбільше колоністів на буковинські землі. їм землі продавались у першу чергу. Окрім цього, коли середній розмір наділу для не румунів становив 0,56 га, то для колоністів-осадників — не менше 5 га. У Чернівцях на зборах румунських колоністів у квітні 1925 р. королівський міністр Буковини Ністор так пояснив завдання колонізації осадникам: «Своєю працею і добрим прикладом ви мусите навчити селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими румунськими патріота ми». Таким чином, серед тих, хто отримав землю, румуни становили 62,1%, українці — 23,3, інші —- 14,6%. Чимало селян-українців. щоб отримати землю, зрікалися своєї на ції, мови, народу, оголосивши себе румунами. У 30-х роках у краї 47 934 селянські господарства мали до 5 га кожне, 8352 — до 2,5 га, 12408 — до 1 га, 31 692 — до 0,5 га, а 72 543 були безземельні.
Отже, румунська аграрна реформа, як і вся система правління, стала ще одним знаряддям поневолення українського населення Буковини.
З перших днів окупації населення краю було обкладене численними податками: державними, повітовими і сільськими. Стягався податок за проїзд шляхами, в'їзд у місто, наявність, продаж чи забій худоби, користування пасовиськами. Податки забирали більшу частину, або й весь прибуток селянських господарств. Заборгованість буковинських селян банкам і лихварям зростала. Вона, зокрема, була у 3 рази більша, ніж у Добруджі, і в, 10 разів — ніж у Бессарабії. У с. Боянах, наприклад, 775 осіб мали борг на суму понад 234 тис. лей. З різних кінців краю надходило чимало скарг і прохань про допомогу. Становище у містах погіршувалося постійним зростанням квартирної плати, цін на продукти харчування та про мне /ГОБІ товари.
Свавілля румунської влади викликало постійний опір українського населення. Визвольна боротьба проти іноземного поневолення тривала постійно. Найбільшим і найгрізнішим її проявом було Хотинське збройне повстання в січні 1919 р. — у ньому взяло участь понад ЗО тис. повстанців. Активно допомагало повстанцям населення українського Поділля. Але офіційна українська влада у Києві — Директорія — збройної допомоги не наважилась надати, не маючи змоги воювати ще з одним ворогом. Повстання було жорстоко придушене. Понад 50 тис. жителів Хотинщини відійшло на територію України. В листопаді 1919 р. у Чернівцях вибухнуло повстання серед солдатів 113-го полку, який складався переважно з українців. Однак його також було придушено: 149 солдатів віддали до військово-польового суду, з них вісім засудили до смертної кари, а 136 — на каторжні роботи від п'яти до 20 років. У вересні 1924 р. спалахнуло велике Татарбунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тис. людей з Буковини і Бессарабії. Мали місце також численні економічні та політичні страйки і демонстрації, су тички з поліцією, військами. У Чернівцях 1 липня 1926 р. відбулося велике робітничо-селянське віче з представниками усіх повітів. У прийнятій резолюції висловлювався протест проти румунізації українського населення, навчальних закладів, переслідування української мови. Учасники зборів вимагали відновлення української мови, кафедри української мови і літератури у Чернівецькому університеті, закритої окупантами, повернення на роботу українських вчителів. Серед населення краю збиралися підписи під петицією до парламенту з вимогою узаконити українську мову — мову народу, що з давніх-давен про живає на території Буковини. Уряд відповів відмовою.
У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях налічувалося до 8 тис. безробітних — майже половина робітників міста. Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1 га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився вплив реакції. Спираючись на генералітет, король Кароль II 1934—1938 pp. звів нанівець роль парламенту.
Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, про фашистський режим. Проголошувався стан облоги, роз пускалися всі політичні партії та профспілки. Будь-які виступи чи навіть вислови невдоволення існуючим ладом нещадно придушувалися і каралися. Безчинствувала та ємна політична поліція — сигуранца (організована у 1907 p.). Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив «правителя» держави — великого поміщика, вождя фашистської організації «Залізна гвардія» — генерала й. Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський режим.
2. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ДО СРСР ТА ЙОГО ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ
2.1 Західна Україна
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. Фашистська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня, коли німецька армія підходила до Бреста і Львова, штурмувала Варшаву, польський уряд фактично-вже не контролював становище в країні і воєнна поразка стала очевидною, уряд СРСР вручив послу Польщі в-. Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон, взяти під захист життя і майно населення Західної України І Західної Білорусії. Так, принаймні формально, виглядали події.
Факт, що цей процес почався 17 вересня, а не раніше, мотивувався наявністю укладеного між СРСР і Польщею договору, який уряд СРСР в односторонньому порядку не-міг порушувати. Тільки після розпаду Польської держави Москва заявила, що «вважає своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм братам — українцям і білорусам».
Насправді було дещо інакше. Останнім часом з'ясовані політичні передумови такого розвитку подій. Це, зокрема, Договір про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова—Ріббентропа) і таємний протокол до нього. Так, у ст. 2 протоколу зазначено: «У випадку територіальних і політичних пере творень на територіях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев—Вісла—Сян. Питання про те, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежної Польської держави, буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом товариської, згоди».
Історичні подати факти підтверджують, що зазначені у цьому протоколі плани дуже швидко були реалізовані й відображені у новому радянсько-німецькому Договорі про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 р. і таємному додатковому протоколі до нього, підписаному знову ж таки Молотовим та Ріббентропом. За цим договором, розмежування між СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по так званій лінії Керзона, визначеній країнами Антанти як східний кордон між польським населенням, з одного боку, та українським і біло руським — з іншого. Джордж Ллойд писав восени 1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв «...території, які не є польськими і які були силою захоплені після І Світової війни... Було б актом злочинного божевілля поставити російське просування на одну дошку з просуванням Німеччини».
У ст. 3 таємного протоколу 23 серпня 1939 р. зазначалося: «Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях».
Не можна не погодитися з думкою українського історика М. Швагуляка про те, що визволення Західної України Червоною армією відповідало корінним інтересам населення краю, яке впродовж століть наполегливо боролося проти національного і соціального поневолення. Щоправда, почуття задоволення від визволення з-під влади панівних верств Польщі невдовзі були затьмарені масовими репресіями проти населення Західної України.
Про наступні наміри правителів СРСР та їх закордонних союзників стало відомо значно пізніше, а тоді факт возз'єднання Західної України з УРСР був сприйнятий населенням як величезна політична подія.
Ще до приходу Червоної армії народні маси Західної України захоплювали владу на місцях і створювали ревкоми. Наприклад, у Бродах, що на Львівщині, зібралися учасники революційного руху, створили ревком і звернулися до старости з заявою про те, що вся влада у повіті переходить до комітету. Ревком роззброїв поліцію та жандармерію і озброїв бродівських робітників, які підтримували порядок у місті. Такі події відбувалися у багатьох містах і селах Західної України.
Після приходу Червоної армії ревкоми були реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління. У зверненні до населення Західної України 29 вересня 1939 p., зокрема, зазначалося, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, а у волостях і селах — селянські комітети.
Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих адміністративних одиниць, а волос ні й сільські селянські комітети — безпосередньо населенням.
Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами Народної влади Військова рада Українського фронту постановою 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня) 1939 р. звернулося з відозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь про створення комітету для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку розв'язали питання про суспільний і державний лад краю.