Смекни!
smekni.com

Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України (стр. 2 из 2)

У документі головним джерелом державної влади визнавався народ: „Уся власть належить народові українському”. За формою правління нова держава мала бути президентсько-парламентською республікою. Автори проекту розуміли, що головним принципом забезпечення демократичного розвитку нової держави має стати система противаг та стримувань, яка збалансує владні повноваження та не дозволить узурпувати владу певним політичним чи соціальним групам. Тож для уникнення можливості узурпації влади та забезпечення демократичного устрою майбутньої держави передбачався поділ влади на три незалежні гілки.

Так, законодавча гілка влади була представлена двопалатним парламентом, який складався б із палати („хати”) представників та палати сенаторів. Виконавчу гілку влади мав очолювати президент: „Презідентові Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча, як се основним законом є установлено”. Що стосується судової гілки влади, то наголошувалося, що вона має бути цілком незалежною від виконавчої та законодавчої влади. Конституційний проект чітко прописував і основні положення, які регламентували владні повноваження та взаємовідносини гілок влади.

Як випливає із Проекту УНП, нова держава мала стати одним із взірців демократичного суспільства. Членів парламенту передбачалося обирати шляхом прямих загальних демократичних таємних виборів. Право голосу мав кожен громадянин, який на час виборів досяг 25-річного віку. Обрані представники мали б представляти весь український народ, а не конкретну громаду, від якої вони були обрані. На період роботи в парламенті вони оголошувалися недоторканими особами. Стаття 49 конституційного проекту визначає: «Ніхто з членів хат не може бути ані затриманий, ані переслідуваний за злочин інакше, як за згодою і дозволом тієї хати...”. Народним обранцям заборонялося суміщати представницькі функції із державною службою чи представництвом в іншій палаті. Строк повноважень члена „ради представників” складав три роки, а повноваження сенаторів – п’ять років. Право стати народним обранцем «належить ся кожному українцеві, що вміє говорити, читати й писати по українськи, має 25 років і ще не дійшов 70 років».

Досить широкі повноваження, за задумом авторів конституційного проекту, мав президент. Президент також обирався шляхом прямих таємних виборів терміном на шість років. Ним міг бути обраний громадянин віком не молодше 35 років. У пунктах 65-68 проекту конституції були визначені основні його функції: «Міністрів призначає й усуває Презідент. Презідент є головний вождь війська й фльоти, а також виконавчих органів. Він призначає відповідних урядників і достойників. Презідент пильнує, щоб закони були виконані, але він не може ані усувати законів, ані увільняти від їх виконання. Презідент оголошує закони».

Президент міг бути відкликаний зі свого посту у випадку нехтування ним конституції. Здійснити це міг лише парламент разом із вищим касаційним судом; для проведення процедури імпічменту вони утворювали «народний суд», який і мав право припинення повноважень президента та оголошення нових виборів.

Як фаховий юрист М. Міхновський розумів ключову вагу судових органів у демократичному суспільстві. «Аби зробити з суду суд справедливий, треба знищити бюрократичну централізовану організацію суду в руках уряду», – писав М. Міхновський у програмі Української народної партії, – «... судді незалежні і незміняємі, коли це забезпечить і нижчі класи, і національну меншість від кривди».

Суд мав діяти на підставі спеціального законодавства. Авторами наголошується на неможливості діяльності інших спеціальних судових інституцій. Судові засідання проголошувалися відкритими. Було створено суд присяжних. Мирові та колегіальні судді обиралися місцевими радами строком на три роки. Судді другої інстанції, касаційного суду (касаційний суд – назва верховного суду, який мав спеціальні повноваження для розгляду справ вищих державних чиновників) призначалися президентом із запропонованих кандидатур земськими радами пожиттєво.

Для територій, де компактно проживають національні меншини, щоб не допустити ущемлення жодних національних прав, повинні були запроваджуватися третейські суди

Вказаний конституційний проект пропонував існування нової держави у формі „спілки”, яка мала об’єднати дев’ять українських земель. Вони були чітко визначені: „Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або Гетьманщина, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна, Підгірська Україна, Горова Україна і Понадморська Україна”. Кожна із перерахованих земель є спілкою „вільних і самоправних громад”. На перший погляд, складається враження, що автори закликають до створення нової федеративної держави. Таку саму думку ми можемо побачити в сучасній науковій літературі. Та ґрунтовний аналіз дозволяє нам не погодитись з запропонованим твердженням. В проекті ми зустрічаємо низку тез, що дозволяють стверджувати протилежне, зокрема: „Територія України належить ся на праві власности всьому народові українському, себто Всеукраїнській Спілці, а не тій або іншій громаді чи землі”. Разом з тим, значна увага у програмових документах Української народної партії приділяється місцевому самоврядуванню. Широке місцеве самоврядування розглядалось авторами як основа демократичності майбутньої держави і повинне було закріпити ґрунтовні політичні зміни. За задумом авторів «Основного закону», найбільшими адміністративно-територіальними утвореннями нової держави мали стати «землі». Керувати землею були покликані земські ради, що формувалися шляхом прямих загальних виборів, а ті, в свою чергу, обирали земські управи, які мали стати виконавчою владою на місцях. Землі, в свою чергу, поділялися на громади, які мали таку саму систему управління. Земські та судові ради були підзвітні парламенту та президенту. Саме така владна вертикаль, постійний наголос на єдності українських земель та вищевикладені аргументи дають нам підстави стверджувати, що за формою державного устрою самостійна українська держава, у трактуванні конституційного проекту Української народної партії, мала бути унітарною державою, в якій „землі” є територіально-адміністративними одиницями, на зразок сучасних областей.

Особливе місце в «Основному законі спілки народу Українського» займає визначення прав людини та громадянина, яких, внаслідок визвольної революції, мали набути українці. Щоб забезпечити функціонування повноцінного громадянського суспільства, виділялися наступні цілі: скасування класового поділу, „знесення класів (сословій) і класових привілеїв як перший ступінь до повної економічної і політичної рівності”. Проголошувалася рівноправність жінок та чоловіків: „Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні”.

Проголошувалися і особисті свободи: недоторканість особи та її помешкання, свобода слова, друку, віросповідання, рівність усіх громадян перед законом. Підкреслювалося, що ці права непорушні в будь-якому випадку, окрім рішення суду.

Саме широкі громадянські права та соціальна справедливість мали, за задумом групи М. Міхновського, стати основою нової незалежної держави. Досягнення цих загальнолюдських прав разом із забезпеченням національних прав українців і було головною причиною, через яку, на думку авторів, і повинна постати „спілка народу українського”.

Необхідно відзначити особливий погляд на військове питання. У конституційному проекті 1905 року зустрічаємо твердження про те, що майбутня держава не матиме постійного війська: „Всеукраїнська Спілка не має постійного війська … Кожна громада має свою міліцію”. Досить дивна, з точки зору сьогодення, пропозиція пояснюється надмірним захопленням тогочасними політками ідеями соціалізму. Через рік у програмі Української народної партії вже містилося пояснення такої позиції. Вважаючи, що військо є головною силою, на яку спираються панівні класи, автор стверджує: „Як тільки стале військо буде скасовано, і заведена замість його народна міліція – цей день буде останнім днем панування вищих класів, бо їм нічого не вдіяти проти озброєної демократії”. Тобто скасуванням постійного війська прихильники розвитку України як самостійної держави, скоріш за все, намагалися забезпечити у суспільстві таку політичну атмосферу, при якій жодна група, яка опинилася при владі, не могла б її узурпувати. Дане положення, на нашу думку, підкреслює, наскільки великим було захоплення тогочасних громадських діячів ідеями романтичного соціалізму.

Як стає зрозумілим з аналізу „Основного закону „Самостійної України” спілки народу Українського”, ще на початку XX ст. українські політики намагалися розробити модель майбутньої української держави, спираючись на принципи демократизму та верховенства права; зосереджуючись не на позиціях узурпації владних повноважень в руках певних політичних груп, не на його політичній доцільності, а на позиціях життєздатності, ефективності. Розглянутий нами конституційний проект можна вважати одним із демократичних взірців для тогочасної світової політико-правової думки. Головною його особливістю є відкрита позиція авторів запропонувати на розсуд громадськості революційну ідею створення незалежної Української держави, побудованої на принципах демократизму та плюралізму. І хоча даний проект ніколи не був реалізований, однак він має слугувати яскравою пам’яткою української правової думки, потягу українців до створення незалежної держави на принципах демократії та верховенства права.