Тривалий час кошовий клопотався, щоб вивести Запоріжжя з підпорядкування Малоросійської колегії. Вбачаючи в цьому загрозу автономії Війська Запорізького, П.Калнишевський доклав чимало зусиль, аби залишитися під опікою винятково Колегії іноземних справ. Спроби кошового позбутися надокучливої опіки призвели до конфлікту з президентом Малоросійської колегії графом Рум`яйцевим. У жовтні 1766 р. кошовий приїхав на Січ украй роздратований від спілкування з цим норовливим вельможею.
При цьому П.Калнишевський рішуче виступив на захист земель Війська Запорізького від зазіхань Росії, яка тихою сапою вела наступ на запорізьку територію. Кошовий навіть не зупинявся перед погрозами прикордонним губернаторам, що накаже козакам збройно виступити проти російських військових команд, які без належної санкції входять до Запорожжя. У листі генерал-губернатору Новоросійської губернії Ф. Воєкову 6 липня 1773 р. він протестував проти того, що російські офіцери зі своїми підрозділами загарбали понад 200 верств запорізької землі. Проти непроханих прибульців з Єлисаветградської провінції за наказом П. Калнишевського виступила спеціальна військова команда на чолі з полковником Гараджею та писарем Роменським. Між запорожцями й російським військовим загоном відбулася збройна сутичка. Козаки руйнували засновані приходьками слободи, якщо поява цих слобод загрожувала територіальній цілісності Запоріжжя. На місці зруйнованих будували власні. У зв’язку з цим сенат і сама Катерина ІІ вимагали від П. Калнишевського негайно ув’язнити Гараджу та його товаришів. Та кошовий не поспішав з відповіддю, надавши цьому діяльному полковникові повну свободу дій.
У часи П. Калнишевського Запорожжя не втратило значення впливового чинника міжнародних відносин. Воно підтримувало стосунки з Кримським ханством, ногайськими мурзами, причорноморською турецькою адміністрацією та польськими магнатами.
Переможна для Росії війна з Туреччиною закінчилася підписанням мирного договору в Кючук-Кайнарджі 10 липня 1774 р. Виснаженому війною запорізькому війську тільки 15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий П.Калнишевський під гарматні постріли урочисто в`їхав до визрівав план ліквідації Січі та запорізького козацтва. Поки ж остаточного рішення ще не було , між запорожцями та російськими військовими, які перебували на запорізьких землях, не вщухали гострі сварки.
Остання запорізька депутація. Ліквідація Запорізької Січі
Тим часом до царської столиці вирушила остання запорізька депутація на чолі з Антоном Головатим, що б виклопотати підтвердження на ті запорізькі землі, через які точилися суперечки з Єлисаветградською, Ізюмською провінціями та з Військом Донським. Козаків приймали холодно. Російських урядовців дратувала впертість, з якою запорожці захищали своє. Граф П.Рум`янцев обурювався, що вони «в пояснення своїх справ входять далі ніж годиться». Та й задовго до цього пихаті чиновники не дуже то й крилися в своєму ставленні до Січі та запорізьких козаків. Ще в 1760 р. канцлер М.Воронцов заявив запорізьким депутатам у Петербурзі, що коли козаки будуть неслухняними, то їм знайдеться інше місце для поселення.
Однак на початку червня 1775 р. ніхто на Запорожжі, навіть добрий знавець придворних справ Петро Калнишевський не зміг передбачити згубного для себе повороту подій.
Водночас ще у травні 1774 р. найвпливовіші російські вельможі М. Панін, П. Рум`янцев та Г. Потьомкін на засіданнях Ради при Височайшому дворі переконували Катерину ІІ ліквідувати Запорізьку Січ. Однак імператриця спочатку відмовлялася погодитися з цим, наголошуючи на вірній службі запорожців під час війни з Туреччиною. Ставлення монаршої особи радикально змінилося у квітні 1775 р., коли граф П. Рум`янцев надіслав до Петербурга чергову реляцію про нібито намір кошового отамана разом з запорожцями перейти до турецького підданства. 27 квітня на Раді питання про ліквідацію Січі було поставлене руба. Вирішили запросити П. Калнишевського до Петербурга нібито на обговорення питання поземельних відносин запорожців з мешканцями Гетьманщини та Слобожанщини. Якщо приїде – не мав наміру зрадити, якщо ні – винний. З невідомої причини кошовий до Петербурга не поїхав. І вже 7 травня 1775 р. на черговому засіданні Ради було остаточно ухвалено рішення ліквідувати Військо Запорізьке й заарештувати його старшину.
Виконати вирок доручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня з фортеці Святої Єлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей. 4 червня Текелій з піхотним Орловським полком під командою полковника Язикова й кіннотою під командою барона Розена підійшли до Січі, зайняли передмістя Гасан-Башу й наблизилися до Новосіченського ретраншементу. Запорожці не очікували нападу. Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковник Язиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад 3 тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелій відрядив до них полковника Мисюрева, щоб оголосити волю Катерини ІІ про скасування Війська Запорізького та примусити П. Калнишевського не чинити опору.
Кошовий довго не впускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі. Більшість вимагала, щоб П.Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той не вірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові. Згодом вся запорізька старшина – кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Глоба, військовий суддя Головатий – вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована. Чотири ж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Російські караули з`явилися біля запорізького військового, казенного й порохового погребів. Усі козацькі клейноди, зброю, гарматний арсенал згодом вивезли геть.
Так тихо й без бою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Калнишевський та його найближчі соратники – поплатилися за свою вірність особистою свободою. Їх безжалісно запроторили на заслання. Найважче довелося кошовому. Він опинився на Соловках.
отаман калнишевський господарювання запорізький січ
Соловецька обитель
З початком XVIII ст. завдяки реформам царя Петра І за Соловецьким монастирем остаточно закріплюється слава найсуворішої тюрми Російської імперії, де утримувалися політичні в’язні та релігійні дисиденти.
Отака найсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового П. Калнишевського. Не лише за життя, але й багато десятиліть після його смерті нікому в Україні не було відомо, де він провів останні роки й де його могила. Про це не знали навіть родичі Калнишевського Вертильки. Тільки в народних думах по Україні співалося, що кошового тримають десь на Дону.
Довічно ув’язнити П. Калнишевського на Соловках, а Головатого і Глобу заслати до Сибіру запропонував Катерині ІІ Г.Потьомкін. після арешту 4 червня 1775 р. П. Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії, на чолі якої стояв Г.Потьомкін. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового в супроводі семи конвоїрів було спроваджено до Архангельська, куди він прибув одинадцятого липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Ворохіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня: судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було нашвидкуруч відремонтовано. Зрештою тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття «государевого злочинця».
За деякими свідченнями, П. Калнишевського спочатку помістили в один з казематів Головленківської в’язниці, розташований у Архангельській вежі. Приміщення це (каземат №15?) було вологим, і під час дощу вода, мов крізь решето, потрапляла до нього. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Близько 1788 р. П. Калнишевського перевели спершу в келію №15, потім в келію №14, яка, ймовірно, містилася в Прядильній вежі.
Однак є свідчення про ймовірне перебування останнього кошового в Білій вежі, поблизу монастирського млина й добудови під назвою Сушило.
Харчувалися в’язні тією самою їжею, що й монастирські ченці. Раціон поділявся за трьома рангами: страви верхньої трапези подавали вищому духовенству монастиря та знатним в’язням, їжею нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди й ув’язнені найнижчого рангу.
Кошового утримували як знатного в’язня, адже на його потреби урядом було передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Не завжди ці кошти привласнювалися наглядачами, адже П.Калнишевський мав можливість заощадити досить значну суму, щоб робити щедрі подарунки монастирю або наймати робітників для полагодження даху своєї келії. П. Калнишевського постійно охороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів.
Лише тричі на рік: на Пасху, Преображення та Різдво, його виводили з келії, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній. Поморські рибалки бачили цього «казацького отамана» під час виходу до трапезної, і ось які спомини вони про нього залишили: «Зросту середнього, старий на вигляд, сивувате обсічене волосся; видно, що довго сидів. Борода не довга, біла… Говорив він не так чисто, як по-російськи». Петро Калнишевський був одягнений у китайчатий синій «сюртук» з олов`яними ґудзиками в два ряди або в червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою, як це видно зі свідчень рибалок. Поводився смиренно й набожно, чим здобув повагу чернецтва. Та найбільшої шани з боку духовенства він зажив щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. пожертвував Спасо-Преображенському собору запрестольного хреста вагою більше 30-ти фунтів, виготовленого зі срібла, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою Євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди.