В 1921 р. Англія створила в Ірані конституційну монархію на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державні органи призначалися англійські радники, на місцях реальна влада знаходилась у руках англійських інспекторів. За англо-іракським договором 1922 р. королівський уряд повинен був керуватися порадами англійського верховного комісара в питаннях зовнішньої політики і фінансів. Англія залишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дуже обмежена конституція, розроблена в британському міністерстві колоній (1924). Англійські монополії добились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток нафти на всій території країни, за винятком південних районів.
Система мандату (1920-1932) викликала обурення і опір іракського народу. В містах неодноразово відбувались анти-англійські демонстрації, спостерігались заворушення племен Центрального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, що не мала впливу на національну політику. Великі держави вимагали від Англії проведення курсу "відкритих дверей" і допущення своїх капіталів у Ірак. У цій ситуації Англія вирішила відмовитися від мандату і знайти тут інші засоби контролю.
В 1930 р. був підписаний новий англо-іракський договір строком на 25 років, який набирав чинності з моменту відміни мандату. Ірак оголошувався незалежною державою. Англія одержувала права консультанта з міжнародних питань. Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія могла використовувати територію Іраку і його комунікації. Визнавались "особливі інтереси" Англії в обороні Іраку, зберігались дві англійські військові бази, Ірак зобов'язувався запрошувати військових радників і військові місії лише з Англії. Цей договір мав нерівноправний характер і в нових формах зберігав залежність країни від англійського імперіалізму.
Проти кабального договору висловились широкі маси патріотичної громадськості. Виник ряд націоналістично настроєних об'єднань як правої, так і лівої спрямованості. В 1932 р. Англія офіційно відмовилась від мандату і домоглась прийому Іраку в Лігу націй. Договір 1930 p., незважаючи на масові протести, набрав чинності. До влади прийшла проанглійська феодально-поміщицька і буржуазна верхівка, яка зраджувала національні інтереси. Боротьба іракського народу за справжню незалежність тривала.
Алжир був найбільшою і найважливішою колонією Франції в Африці. Він мав статус заморського департаменту, очолюваного генерал-губернатором. Через Алжир проходили найкоротші шляхи з Франції до її володінь у Західній і Екваторіальній Африці. Він мав довгу берегову лінію і зручні порти (Алжир, Оран, Бон, Бужі), що дозволяло метрополії контролювати значну частину Середземномор'я. Тут формувались французькі колоніальні війська і готувались кадри колоніальної адміністрації. З Алжиру вивозилась цінна сировина (залізо, фосфорити), продукція сільського господарства (цитрусові, ранні овочі та фрукти, деякі технічні культури, вина тощо). Під час Першої світової війни у французькій армії служили 173 тис. алжирців, 25 тис. з яких загинуло. На роботу в метрополію було вивезено майже 120 тис. чоловік.
На початок новітніх часів в Алжирі проживало близько 5 млн. арабів і берберів та 790 тис. європейців. Навіть малозабезпечені європейці користувались численними пільгами. Населення колонії поділялось на громадян - французів і підданих -арабів і берберів. Громадяни обирали представників у французький парламент, в алжирські "фінансові делегації", що приймали місцеві бюджети, в муніципалітети. Вони платили менші податки і судились за французькими законами. Піддані не мали виборчих прав, сплачували набагато більші податки і збори. На них поширювався "туземний кодекс", за яким колоніальна адміністрація могла без суду кидати арабів і берберів до в'язниці, піддавати тілесним покаранням, висилати у віддалені місця, кон-фісковувати майно. їм заборонялось також видавати газети арабською мовою, створювати партії і профспілки, проводити збори без дозволу властей.
Після війни, пристосовуючись до нових умов, метрополія пішла на деякі поступки. В 1919 р. встановлювався однаковий для корінних жителів і європейців порядок сплати податків. Для ряду категорій місцевого населення вводилось виборче право, яке отримали 112 тис. алжирців-мусульман.
Розгортався національно-патріотичний рух. Емір Халед, онук національного героя Алжиру Абд-аль-Кадира, проводив широку патріотичну діяльність, надіслав ряд звернень до парламенту і президента Франції. Він вимагав рівних прав для французів і алжирців, знищення расової дискримінації, ліквідації "туземно-го кодексу", представництва корінного населення у французько-. му парламенті, демократизації суспільства. У 1922 р. Халед зро-; бив спробу створити політичну партію, проте відповідно до "ту-земного кодексу" був заарештований і висланий у Дамаскі під нагляд поліції. Сформульовані ним вимоги включались до програм нових товариств та об'єднань.
У Франції алжирські емігранти створили патріотичну організацію "Північноафриканська зірка" (1926-1929), яку було заборонено. Пізніше вона відновила свою діяльність під назвою "Славна північноафриканська зірка" (1932-1936). В 1931 р. арабська інтелігенція заснувала Асоціацію алжирських улемів-реформаторів, що вела просвітницьку і громадську роботу під гаслами: "Алжир -моя батьківщина, іслам - моя релігія, арабська - моя мова".
Після приходу у Франції до влади Народного Фронту було відмінено "туземний кодекс", корінному населенню Алжиру надавалось право створювати партії і профспілки. У 1936 р. провідні патріотичні організації Алжиру об'єдналися в Мусульманський конгрес, який вимагав надання арабам і берберам французького громадянства і права обирати депутатів до французького парламенту. Після його розпаду (1938) в Алжирі набули поширення антиколоніальні ідеї.
У зв'язку з крахом Османської імперії прагнення створити під своєю владою об'єднану арабську державу продекларували правителі аравійських князівств - емір Хіджасу та шериф Мекки Хусейн аль-Хашимі і правитель Неджду Абд-аль-Азіз ібн-Абда-рахман ібн-Фейсал ібн-Сауд. Між ними розгорнулася запекла боротьба. В роки Першої світової війни кожному з них обіцяла сприяння Англія. Сини Хусейна еміри Фейсал, Абдаллах, Алі та Зейд воювали зі своїми збройними загонами проти турків спільно з британськими військами. Ібн-Сауд, який був не лише правителем Неджду, але й керівником секти ваххабітів, підписав з Англією антитурецьку угоду, та від участі в боях ухилився, не бажаючи мати Хусейна аль-Хашимі своїм союзником. Представник Хіджасу брав участь у роботі Паризької мирної конференції. Сини Хусейна Фейсал і Абдаллах стали королями англійських підмандатних територій Іраку та Трансйорданії.
В 1919 р. Ібн-Сауд розпочав бойові дії проти армії Хусейна і завдав йому поразки біля оази Тураба. Для стримування Саудівського наступу були задіяні англійські війська. В 1922 р. була проведена демаркація кордонів володінь Ібн-Сауда з Іраком і Трансйорданією, де створювалась нейтральна зона.
В 1924 р. Хусейн проголосив себе халіфом правовірних. Духовним лідером мусульман-сунітів його визнали лише Сирія, Палестина, Ірак і Трансйорданія. Ібн-Сауд назвав Хусейна самозванцем і використав цю обставину як привід для недждо-хіджаської війни, з якої вийшов переможцем. Емір Хусейн відрікся від престолу. Ваххабіти зайняли Мекку. Ібн-Сауд був проголошений королем Хіджасу, султаном Неджду і приєднаних областей. 20 травня 1927 р. Англія визнала незалежність володінь Саудидів. 18 вересня 1932 р. був виданий декрет "Про об'єднання частин арабського королівства", яке одержало назву Саудівська Аравія.
Вчення ваххабізму лягло в основу розбудови нової держави. Традиційні племінні структури включались у систему влади. Ібн-Сауд провів адміністративну, податкову, судову та інші реформи. Була створена Ліга захисту моралі і запобігання гріхам, яка діяла як релігійна поліція, що не допускала обману, невиплати зякату, недотримання посту, порушення правил паломництва, вживання алкоголю тощо. Богослови погодились, що нововведення можуть допускатись лише в крайніх випадках, якщо вони не суперечать духу ісламу. Так, радіо було дозволене для того, щоб передавати сури Корану.
Палестина була оголошена підмандатною територією Англії. Ще з 80-х років XIXст. сюди почали переселятись євреї, в основному з країн Східної Європи. Кількість переселенців була невеликою, приблизно 4 тис. чол. на рік. В кінці XIXст. активізували свою діяльність сіоністи - найбільш радикальні єврейські націоналісти. Вони обрали Палестину місцем для створення єврейської держави на тій підставі, що в далекому минулому вона була історичною батьківщиною євреїв. Колонізацію Палестини фінансували великі капіталісти Західної Європи і Америки, в першу чергу Е. Ротшильд і Д. Вольфсон. 2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англії лорд А. Бальфур опублікував декларацію, в якій обґрунтовувалась ідея створення в Палестині "єврейського національного осередку". Декларацію підтримали СІЛА, Франція та Італія.
25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Військова рада Антанти надала Англії мандат на управління Палестиною. Англія зобов'язувалась сприяти імміграції євреїв на "історичну батьківщину" і забезпечити умови для створення там їх "національного осередку". В тексті мандату згадувались також "існуючі неєврейські общини" та "інші групи населення", що теж мали певні права, які не конкретизувались. Неєврейське населення Палестини на той час складало близько 90% від загальної кількості. Англійський уряд декларував "повну неупередженість" у діяльності колоніальної адміністрації, проте на практиці підтримував єврейську общину, бо збирався спиратися на неї в боротьбі проти арабського національно-визвольного руху.