Смекни!
smekni.com

Національно-визвольна боротьба українського народу у 1648-1676 рр. під проводом Б. Хмельницького (стр. 7 из 8)

Перш за все необхідно було нейтралізувати діяльність Речі Посполитої, спрямовану на створення антиукраїнської коаліції. У складних військово-політичних умовах гетьман постійно шукав союзників для боротьби проти Польщі. Він вів переговори з Османською імперією, яка схиляла його до підданства, але вважав Туреччину ворогом, оскільки султан або благословляв татар на напади, або разом з ними грабував українські землі [11, с.15].

Б. Хмельницький, як дипломат, не йшов на розрив з Кримським ханством, незважаючи на зради і непослідовність хана, оскільки татари могли стати на бік поляків. Великі надії гетьман пов’язував зі встановленням відносин з Молдавією, яка знаходилась у васальній залежності від Туреччини, але її правитель - господар В. Лупул вів подвійну гру, залишаючись прихильником Польщі. Уряд козацької України налагодив стосунки з Валахією, Трансильванією, Швецією.

Возз’єднання України з Росією, як зауважує відомий в Україні вчений-історик В.Й. Борисенко, змінило "розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з’явилася коаліція двох держав, здатних на рівних протистояти будь-якому супротивнику". Варто додати, що колишній союзник України Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою, що значно ускладнило геополітичне становище козацької держави [9, с.224].

Остаточний розрив України з Кримом і укладення останнім союзницької угоди з Річчю Посполитою став найближчою у часі і найважливішою, на наш погляд, похідною українсько-російської угоди 1654 р. Укладення військово-політичного союзу між Річчю Посполитою і Кримським ханством, що зберігав свою актуальність упродовж наступних 12 років за визначенням польського історика З. Вуйціка, було ключовим питанням всієї тогочасної польської зовнішньої політики і дуже багато важив також для козацького Гетьманату. Як відомо, найпершим наслідком цього союзу став похід Орди в Україну [11, с.15].

У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса московських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Варто підкреслити, що білоруси тепло ставилися до українського козацтва, перейняли його звичаї і, водночас, недолюблювали росіян за імперське поводження в цьому краї.

Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля.30-ти тисячна польська армія Станіслава Потоцького повсюдно зустрічала запеклий опір населення. Коли в містечку Буш на Брацлавщині більшість козаків загинула, оборону рідного міста очолила вдова сотника Зависного Олена. У безвихідних обставинах, щоб не здати ворогам рідне місто, ця мужня жінка висадила у повітря себе і пороховий погріб. У січні 1655 р. польсько-татарське та українсько-московське війська зійшлись під Охматовом. Польсько-татарське військо зазнало поразки.

У липні 1655 р. українсько-московське військо рушило в Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща виявилася неспроможною вести бойові дії. Б. Хмельницький радів з того, що, нарешті, пощастило визволити всі етнічні землі України і йому самому стати "господарем всієї Руської Землі".

Як далекосяжний політик, перемогу над Польщею вирішив закріпити й по дипломатичних каналах. У нього склалися гарні партнерські стосунки зі Швецією, Молдавією, Валахією і Трансільванією. З деякими із них (наприклад з Трансільванією) було укладено союзницький договір. По суті, у 1656 р. Україна вживалася у коаліцію держав, одна з яких (Швеція) перебувала у стані війни з Росією. Саме ця обставина обумовила те, що в жовтні 1656 р. ледве не відбулося розриву українсько-російських зв’язків.

Скориставшись обставинами, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею 24 жовтня 1657 р. Віленське перемир’я. Згідно перемир’я згадані держави вступали в союз, оголошували війну Швеції, не враховуючи при цьому інтересів України. Тож українсько-російський союз проти Польщі фактично втрачав свої силу. Історики вважають, що в цей час Б. Хмельницький був на шляху до розриву переяславсько-московської угоди. З роздратуванням український гетьман писав російському царю: "Проте, цар, уклавши перемир’я з поляками й маючи намір повернути нас у їхні руки, вчинив з нами безсердечно". Гетьману Б. Хмельницькому російський цар дав зрозуміти, що з тих привілеїв, які він йому обіцяв, Україна має право лише на один - захищати інтереси Росії, обслуговувати її зовнішню політику, яка вже тоді носила характер повзучої агресивності. Віленське перемир’я було яскравим проявом імперських амбіцій Росії щодо України.

Проявляючи характер, Б. Хмельницький, опираючись на його союз з Трансільванським князем Юрієм Ракоцією, посилає йому на допомогу 20-тисячне козацьке військо київського полковника Антона Ждановича. Разом зі Швецією, Трансільванією козацькі війська завдають Польщі розгромного удару. Саме в цей момент Б. Хмельницький ставив перед собою завдання "отримати всю Україну між Віслою і Путивлем".

Сусідні з Польщею держави не хотіли політичної рівноваги в Європі. Рятувати Польщу кинулися Австрія та Данія. Треба віддати належне польській спільноті: вона знайшла у цю важку для неї годину у собі додаткові внутрішні сили, вручила свою долю для спасіння талановитому полководцю Стефану Чарнецькому. Трансільвансько-українські війська, зазнаючи поразки, змушені були відступити з Польщі. Польща повстала з попелу, а Україна зазнала чергової невдачі.

Починаючи з травня 1657 р. різко загострилась боротьба між старшинськими угрупуваннями - радикальним, національно-патріотичним та поміркованим. Прийняте в квітні 26 старшинами під тиском гетьмана рішення про наслідування булави після смерті батька його молодшим сином Юрієм не стало стримуючим чинником (уже в реєстрі 1649р. Юрія було записано під другим номером як "гетьманича"). Розуміючи, що Юрій ще надто молодий, гетьман призначив його опікунами полковника Г. Лісницького, генерального осавула І. Ковалевського, генерального писаря І. Виговського. Можливо, опікуном був і генеральний обозний Т. Носач [18, с.149].

Навесні 1657 р. почалися бунти в Запорозькій Січі, повстання на Слобожанщині, нестабільною залишалася ситуація в багатьох полках. Козаки, селяни звинувачували старшину в надмірних поборах, незаконному збагаченні. Саме в ці роки почало складатися становище, яке пізніше охарактеризували так: "поборы и лихоимство, каких и при прежних королях не бывало". За три дні до смерті Б. Хмельницького польське керівництво схвалило нову стратегію боротьби з Україною: обіцяти милості старшині, вести її проти Москви, а не побажає - карати; роз’єднувати чернь і козацькі верхи; грати на протиріччях Москви й Гетьманату. Негаразди в зовнішній та внутрішній політиці прискорили смерть Б. Хмельницького.

Б. Хмельницький тяжко захворів. Дізнавшись про невдачу трансільвансько-української коаліції у Польщі, він помер у липні 1657 року. Поховали гетьмана в Іллінській церкві милого його серцю Суботова. Сучасні історики вважають: головною причиною затягування похорону гетьмана було бажання утаємничити місце його могили, тому її готували так довго в невідомому напрямі [18, с.150].

Високий розвиток і талановитість соціальних низів відчували також вороги України. Микола Потоцький, що довгі роки вів боротьбу з українськими повстаннями, у припливі щирості писав королеві: "Чи у них один Хмельницький? Тисячами їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять, - на його місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то такого, щоб їх справи пильнував!" [15, с.186].

Отже, як бачимо, в останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький робив все можливе, щоб зберегти надбання національно-визвольної війни. Та смерть Б. Хмельницького - видатного політика, дипломата, полководця, керманича нації стала поворотним моментом в історії національно-визвольної боротьби українського народу.

Висновки

Підсумовуючи розгляд даної проблеми, варто зробити такі висновки. Українська революція середини ХУІІ ст. була явищем глибоко закономірним, її обумовив цілий ряд факторів, які привели до хвилювання всі соціальні верстви тогочасного українського суспільства. Причин повстання історики називають багато: це і зростання та зміцнення феодального землеволодіння, посилення панщини, закріпачення селян, утиски польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти, наступ католицтва та уніатів на православ’я, українську культуру та багато інших.

Тож у різних сферах життя українського суспільства виникли гострі суперечності, викликані становищем України у складі Речі Посполитої.

Національно-визвольна війна визріла з окремих розрізнених рухів різних соціальних груп, які об’єдналися у всеукраїнське повстання. Рушійними силами Визвольної війни стали козацтво, селянство, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної шляхти.

Події 1648-1657 рр. неможливо кваліфікувати виключно в русі національно-визвольного руху. Вони містили глибокі прояви релігійного, соціального, економічного протиборства. Якщо для польського суспільства війна означала трагедію і початок занепаду Польщі, то для українського народу - спробу створити васальну державність на базі збройних сил козацтва за протекцією сильної сусідньої держави.

Б. Хмельницький досить обережно ставився до висунення гасла юридично незалежної козацької України, добре розуміючи небезпечність такого кроку за тодішніх політичних умов та реальну вагу Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Але водночас вільним вибором суверена він ніби заявив про свої претензії на статус практично незалежного правителя. Можна зазначити, що в політичній програмі Хмельницького поєднувалися традиційні і новаторські ідеї, по суті вона являла собою синтез демократизму охлократичного типу, авторитаризму та ідеї релігійного відродження. Але навряд чи можна погодитися з тією оцінкою Б. Хмельницького, яку дав свого часу М. Грушевський: "Затхлиною і мертвечиною віє на нас з декларацій гетьманського осередку всього свого десятиліття".