На рішення Володимира вибрати з двох варіантів християнства — східний чи західний, саме перший, мали вплив цілий ряд обставин. Як уже говорилося, Володимир у своїй політиці початкової централізації східнослов'янських земель зіткнувся з Польщею, що претендувала на Червону Русь та інші східнослов'янські землі. Причому Польща, котра прийняла в 966 р. католицизм за князя Мешка І, в боротьбі з експансією німецьких феодалів прагнула спиратися на папу римського. Так, у 991 р. Мешко І переніс свою столицю з Познані, що перебувала у васальній залежності від німецького короля, до Гнєзно, котре формально залежало від римського папи.
Болеслав Хоробрий, який зайняв після нього польський престол, розірвав залежність від німецького короля і став його головним суперником у підкоренні полабських і прибалтійських слов'ян.
Володимир, отже, не міг розраховувати ні на допомогу папи римського, що був пов'язаний з Польщею, ні на союз з німецькими феодалами, які проводили політику покатоличення полабських слов'ян. До того ж у 983 р. почалося велике повстання західних слов'ян проти німецьких християнізаторів. Сучасник цих подій німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький такими словами описав жах, який викликало це повстання у німецьких феодалів: "Вони наздоганяли наших усюди як звіра, що тікає від мисливця; адже наступна відплата за наші злочини викликала у нас страх і розгубленість, а у них силу і відвагу".
Розуміючи, що із запровадженням католицтва на Русі буде посилено тиск як німецьких, так і польських феодалів, Володимир не хотів піти на цей крок, хоч і не розривав дипломатичних зв'язків з римською курією. Про останнє говорить те, що за 12 років, з 988 до 1000 p., між Римом і Руссю відбувся обмін п'ятьма посольствами з кожної сторони.
Що ж до Візантії, то вона й не гадала про підкорення Русі. Середньовічний історик Ліутпранд, який побував у Константинополі в 960 p., дав таку характеристику візантійцям: "Вони могутні не власними силами, а найманими вояками з Амальфі та Венеції, а також руськими моряками". До того ж у цей час, перед візантійськими імператорами Василієм II (названим пізніше Болгаробойцем) і Константином стояло питання про придушення повстання в Болгарії, де цар Самуїл зміг протягом десяти років (з 977 до 986 pp.) звільнити від влади Візантії дунайську Болгарію і захопити більшу частину Македонії і Фессалії. Ця неприємна ситуація була ускладнена внутрішньою смутою, що виникла внаслідок повстання малоазіатських феодалів на чолі з Вардою Фокою, котрий проголосив себе в 987 р. імператором і оволодів значною частиною Малої Азії.
Таким чином, склалася напрочуд вигідна для планів Володимира воєнно-політична обстановка. Тепер він міг вимагати те, що було неможливим за часів Ольги, тобто необхідної для охрещення церковної організації, до того ж без принизливих для Русі зобов'язань.
Треба підкреслити, що за часів Володимира Візантія не бачила для себе особливої користі в поширенні християнства на Русі. Це підтверджується й тим, що відомості про "хрещення Русі" візантійські історики часто-густо замовчують. "Всупереч усім хитросплетінням візантійської дипломатії,— пише І. У. Будовніц,— Русь веде самостійну політику, переслідуючи свою власну мету і виступаючи часом вирішальною силою в складних міжнародних сплетіннях, відмовляючись служити сліпим знаряддям у руках імперії".
Володимир не забарився скористуватися з складного внутрішнього й зовнішнього становища Візантії. У 988 р. він іде з військом у Крим і облягає Корсунь.
Логічно буде погодитися з думкою польського історика А. Попре, що Володимир йшов на це не як ворог Візантії, а, навпаки, як її союзник: придушенням повстання місцевого населення проти візантійського панування він робив послугу імператорам, ставлячи їх тим самим у певну залежність від себе.
Отже, в 988 р. здобувши Корсунь, Володимир прийняв, за словами давньоруського літописця, тут хрещення, чим і поклав початок виконанню давно задуманого плану християнізації Русі. Природна річ, що для реалізації цього потрібне було духовенство. Тому Володимир виряджає в Константинополь посольство з проханням надіслати грецьких священиків і одночасно віддати за нього сестру імператорів Анну. Останнє було дуже важливим заходом з політичного боку, особливо, з огляду на те, як гордовито ставилися візантійські басилевси до шлюбів з варварами. Коли, до речі, германський імператор Оттон І спробував сватати грецьку царівну за свого сина, то мусив прийняти таку відповідь: нечувана зухвалість думати, що "багрянородна" може поріднитися з варваром. І Константин Багрянородний у свій час неоднозначно остерігав: "Якщо якийсь народ з цих невірних та зневажених північних мешканців попросить поріднитися з царем ромеїв і взяти шлюб з його донькою.., таке безглузде прохання слід відкинути".
Тепер уже не йшлося про відмову, хоча візантійський уряд, охороняючи свій престиж, усіляко зволікав з остаточною відповіддю давньоруському володареві. Давньоруський літописець пояснював таке зволікання побоюванням Анни, вкладаючи в її уста такі слова: "Іду, як у полон, краще б мені тут померти". Однак її брати, за словами літописця, умовили Анну пожертвувати собою заради інтересів імперії.
У 989 р. Володимир знову прийшов на допомогу Візантійській імперії: він вирядив варязько-руський загін, котрий розгромив військо Барди Фоки, чим врятував імператорів від втрати престолу. Після цього, як повідомляє арабський історик Ях'я Антіохійський: "І послав до нього (Володимира) імператор Василій... митрополитів і єпископів, і вони охрестили царя (Володимира) та всіх, хто мешкав на його землі. І відправив до нього сестру, і вона побудувала багато церков у країні русів".
Якщо зважити на цю звістку, то дату хрещення Володимира, яку давньоруський літописець визначив 988 роком, можна замінити 989 роком. Однак перевагу треба віддати словам давньоруського літописця, котрий уважніше від іноземців вивчав історію своєї батьківщини. Отже, можна прийняти з певним застереженням 988 рік як дату хрещення Володимира, а початок запровадження християнства на Русі віднести на 989— 990 роки.
Київська правляча верхівка, шукаючи підпори для зміцнення великокнязівської влади, знайшла у Візантії те, чого не було у Римі, де церква перетворилася в незалежну політичну силу. Саме у Візантії існувало верховенство світської влади, а церква, як організація духовенства та мирян, була лише знаряддям у руках світського правителя. [3]
4. Охрещення киян і новгородців
Повернувшись з Корсуня, Володимир став запроваджувати християнство по всій країні. Відразу ж були знищені ідоли, язичеські капища і требища у Києві: перші були скинуті, другі — спалені. Статую Перуна, прив'язавши до хвоста коня, тягли з пагорба, де він стояв, "крутим Боричевим узвозом до річки Почайни" і далі до Дніпра, а потім кинули у воду. Наруга над головним божеством старого пантеону мала означати тріумф християнства над застарілим язичеством. "Вчора ще був шанований людьми,— додає літописець,— а сьогодні зганьблений!"
Позаду цієї незвичайної процесії з плачем йшли люди, всі ті, пояснює літописець, "хто не був ще хрещений". Невдовзі після цього прибули грецькі священики й охрестили киян, за одними даними — у Дніпрі, за другими — у Почайні, притоці Дніпра. Охрещували киян великими групами. Люди, за велінням князя, входили у воду, хто по груди, а хто й по шию, тримаючи на руках дітей. Грецькі священики на березі читали молитви. Ритуал був, отже, якомога спрощений. Після охрещення Володимир звелів на місці, звідки скинуто Перуна, збудувати церкву на честь святого Василія, свого патрона — Володимира при охрещені назвали Василієм.
Народні маси не співчували християнству і неприхильно ставилися до розправи недавнього язичника Володимира з ідолами. Тому напередодні охрещення киян князь звелів оголосити: "Якщо не прийде хто завтра на річку — хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб,— буде мені ворогом". Цією погрозою князь хотів, очевидно, запобігти небезпечному для влади виступу язичників. Літописець, церковник і ідеолог панівного класу, щоб ослабити враження від явного насильства з боку князівської влади, заявляє, що кияни з радістю сходилися до місця охрещення. Але тут же додає, що вони говорили між собою: "Якби не було це добрим, то не прийняли б того князі та бояри". Немає сумніву, що князь вжив відповідних запобіжних заходів.
Припущення, що кияни добровільно хрестилися, відкидає і митрополит Іларіон, порівняно близький до подій сучасник Ярослава Мудрого, сина Володимира Святославича. Іларіон, відомий давньоруський діяч і письменник, писав: "Були й такі, що хрестилися не з любові до християнства, а через страх перед тим, хто звелів це робити". Такі, поза сумнівом, становили переважну більшість.
Охрестивши киян, Володимир почав запроваджувати нову віру по всій Київській Русі. За його велінням, говорить літописець, "і в інших містах почали ставити церкви і приводити людей на хрещення — з усіх містечок і сіл".