Смекни!
smekni.com

Місце Київської Русі в історії українського народу (стр. 2 из 6)

Згідно ж антинорманської теорії, “Русь” походить від назви річок Рось і Русна в Центральній Україні. Є у розпорядженні антінорманістов і ще однієї гіпотези: “Русь” пов'язана з кочовим плем'ям роксоланов, назва якого походить від іранського “rhos”, що означає “світло”. У всіх перерахованих гіпотез є серйозні недоліки, і жодна з них не отримала загального визнання.

В усякому разі в літописних джерелах, що дійшли до нас, слово “Русь” спочатку з'являється як назва народу, а саме варягів (скандінавів), потi—землі полян (Центральної України), а згодом — і всього політичного новоутворення — Київської Русі. Попутно відзначимо, що вже в 1187 р. в літописах з'являється і термін “Україна”, але для позначення саме лише околиць Київської Русі. Коротше кажучи, історики так до цих пір і не прийшли до згоди ні з питання про походження слова “Русь”, ні по ширшої проблеми скандінавських або слов'янських заслуг в створенні Київської Русі.


Розділ 2. Політична історія Київської Русі

У IX-X кінці ст. відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі.

Київська Русь[7] – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної[8] роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («сеймах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, до цивільних форм правління та під посилення централізму, до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення).

Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя[9] впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче[10] -- народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів.

У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим -- голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче[11] – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління -- монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

Першим князем був Олег[12] (882-912). Завоювавши у 882р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (право збирати данину) на сусідні племена. Найважливішими із яких були древляни. Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря і талановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств які визнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелося воювати з деревлянами і сіверянами.

Там же, підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь.У 885 р. він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні несловянські народи.

Обєднуючи землі навколо Києва[13], Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши зверхність над сіверянами, він наклав на них легку данину До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклав цьому край, завоювавши ці племена. Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів.Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі.

Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією - за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу. Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив у 907 р.

Наступник Олега князь Ігор[14] ( 912-945 ). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. З початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Перший проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років в нього пішло на те, щоб знову примусити сплачувати данину.

Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор[15] змог узятися за широкомаштабні далекі походи.Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією , укладена ще Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього це закінчилось катастрофою. Візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря[16] до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944р. він був змушений укласти угоду з Візантійським імператором. Князювання Ігоря закінчилося повстанням древлян. Древляни влаштували засідку, в якій загинув Ігор зі своєю дружиною.

Після смерті Ігоря до влади прийшла Ольга [17](945-962). Скоро після того як був мир з Візантіє, відбулась одна з подій історії Русі Х ст. – древлянське повстання 945 р. Причиною якого стала спроба Ігоря запровадити в збір данини. Повсталі древляни убили Ігоря й вирушили на Київ. Однак Ольга зуміла обхитрити їх і згодом розгромила.

Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із Візантійським імператором. Переговори виявилися не вдалими. Але так як імператор зустрівся з Ольгою, це свідчить про зростаюче значення Києва.