Смекни!
smekni.com

Юридичне оформлення приєднання Галичини і Буковини до Австрії (стр. 2 из 3)

Таким чином колишня територія Руського (без Холмщини), Белзького, окраїн Подільського і Волинського воєводств, а також південні частини Краківського і Сандомирського та частина Люблінського воєводств були інкорпоровані у габсбурзькі володіння. Всі перелічені землі утворили окрему адміністративну одиницю – коронний край, повна офіційна назва якого – королівство Галичини** і Лодомерії*** з великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і Заторським.

Цікавим є той факт, що на політичних картах володінь Габсбургів межі між Галичиною і Лодомерією спеціально ніколи не виділялися і жодним чином не позначалися. Це можна пояснити тим, що і колишнє Галицьке князівство розташовувалося у східній частині Австрійської держави, а Володимирське – поза територією монархії.

Землі, які перейшли до Австрії в результаті першого поділу Польщі (“належні нашим правам”, як зазначала у маніфесті імператриця Марія Терезія), складалася з двох частин – української та польської. Незважаючи на значні і тривалі відмінності між ними, Австрія об'єднала ці землі у єдину адміністративну одиницю – окремий коронний край [4].

Попри задеклароване небажання імператриці Марії Терезії брати активну участь у розподілі польських земель частка Австрії у ньому була найбільшою. Так, частина Краківського воєводства з Освенцімським і Заторським князівствами, Сандомирське, Руське, Белзьке, Подільське та Волинське воєводства загалом займали територію площею близько 81 900 км2, де проживало майже 2,65 млн осіб, у той час коли російська і прусська частки разом становили 128 тис. км2 з населенням близько 1,9 млн осіб [9, с. 235].

У польських наукових джерелах існує думка, що імператриця Марія Терезія була схильна розглядати Галичину як тимчасове надбання, необхідне лише для заміни на більш корисну для Австрії провінцію. Згодом її співправитель Йосиф II після своєї першої інспекційної поїздки галицькими землями зрозумів їхнє стратегічне значення і вирішив міцно закріпити останні за монархією. Однак така точка зору не є достатньо обгрунтованою, оскільки у той час не було змоги вчинити подібний обмін і лише у добу наполеонівських воєн Галичина стала предметом міжнародних торгів [7].

Наступні територіальні здобутки Австрії походили з третього поділу Польщі 1795 р. Уже під час костюшківського повстання австрійське військо увійшло на територію Люблінщини та Волині. 3 січня 1795 р. була укладена австрійсько-російська угода і 24 жовтня того ж року підписані підсумкові домовленості у справі остаточного розподілу решти польських земель. Таким чином Австрія зайняла місто Краків, а також землі між Полицею, Віслою та Бугом до лінії, що проходила між місцевостями Карчев-Серок на схід від Варшави. То були ті частини воєводств, які залишилися в складі Польщі після 1772 р. – Краківського, Сандомирського, Люблінського, Белзького, Підгальського, Мазовецького та Волинського. Ці території отримали назву Нової, або Західної Галичини. Разом вони охоплювали 471 000 км2 і налічували приблизно 1,5 млн. осіб населення. Цього разу віденський двір уже навіть не намагався надати законного характеру цьому актові анексії [6].

Договір від 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією та Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.

Найважливішими міжнародними подіями, які спричинилися до окупації Буковини* Австрією, були російсько-турецька війна 1768–1774 рр. та перший поділ Польщі 1772 р. Адже саме після приєднання Галичини в Австрії з’явився інтерес до Північної Молдавії, яка почала межувати з нею із півночі і заходу.

Швидка перемога російських військ над Туреччиною і їх приготування до наступу на Балкани занепокоїли Австрію і тому вона з радістю прийняла в 1771 р. пропозицію Туреччини бути посередником між воюючими сторонами. Австрія домовилася з Туреччиною здобути вигідний для неї мир. На знак подяки Османська імперія мала відступити Австрії північну частину Молдавського князівства.

Приводом до втручання Австрії в молдавські і волоські справи слугував той історичний аргумент, що до турецького завоювання ці землі були залежні від угорських королів. Марія Терезія як королева Угорщини запротестувала проти окупації цих країв Росією, що й спричинило проведення переговорів. Вони тривали досить довго і не мали жодних наслідків. Ситуація ускладнилася й тим, що 1773 р. воєнні дії між Росією та Туреччиною відновилися, а частина російських військ і надалі перебувала на буковинській землі.

Поза тим думка віденського двору про винагороду за посередництво між Росією і Туреччиною змінилася. Здобувши Галичину, Австрія намагалася якомога тісніше пов’язати цю нову провінцію з іншими своїми землями, зокрема, із Семигородським князівством (Трансільванією). Для цього особливо вигідним виявився шлях, який пролягав через північну частину Молдавії (теперішню Буковину). Автором цього стратегічного “заокруглення земель Австрійської імперії на її східних кордо­нах” був співправитель імператриці Марії Терезії Йосиф ІІ. Відвідуючи обіцяну Туреччиною західну Волощину, він пересвідчився, що ця земля не принесе значної користі монархії. Натомість Буковина давала великі стратегічні і політичні можливості для геополітичного й економічного зміцнення Австрійської держави. Вперше ці думки Йосиф ІІ висловив у листі до Марії Терезії 19 червня 1773 р.: “Ми оглянули частину зайнятої території. Це дуже глухий край, покритий прекрасними деревами, які, однак, гниють без жодної користі. Це придбання пожвавить нашу торгівлю, однак для цього треба буде збудувати дороги... “ [4].

План був схвалений імператрицею і канцлером В.-А. Кауніцом. Після цього австрійський посол у Константинополі барон Ф. фон Тугут розпочав відповідні переговори з турецьким урядом. Одночасно було вислано розвідувальні групи в окуповану росіянами Буковину. Їхнім завданням було встановити наявність відповідної дороги з Галичини до Семигорода. Для його виконання виїхали одночасно з Семигорода полковник К. фон Енценберг, а з Галичини – штабний офіцер майор Ф. Мег. Звіти обидвох посадовців були позитивними для планів Австрії, вони радили якомога швидше зайняти Буковину [4].

Восени 1773 р. відновилися російсько-турецькі переговори, на яких австрійські представники наполягали на отриманні північної частини Молдавії. Проте турецька делегація не погодилася з такою пропозицією. Тоді Австрія вирішила поставити Туреччину перед доконаним фактом. Цьому сприяв розвиток подій у російсько-турецьких відносинах. Між Росією і Туреччиною 10 липня 1774 р. був підписаний Кючук-Кайнарджійський мирний договір, згідно з яким Росія повернула Туреччиі всю Бесарабію, Молдавію та Волощину. Загалом такий перебіг подій продемонстрував занепад Османської імперії та її військову слабкість. Цим скористалась Австрія, хоча стратегічно вона не прагнула ослаблення Порти. Зрештою, Австрія ніколи не мала послідовної програми дій щодо Туреччини, часто змінювала свої наміри залежно від міжнародної ситуації, легко переходила від “безкорисливої” дружби із султаном до планів поділу його володінь, будучи повсякчас готовою захопити прикордонні території Туреччини [2, с. 29].

Після укладення Кючук-Кайнарджійського договору австрійський уряд розпочав переговори з командувачем російськими військами П.Румянцевим, який згідно з досягнутою домовленістю, сконцентрувавши війська над Дунаєм, вивів у квітні 1774 р. військові частини з Буковини, давши змогу Австрії зайняти ці землі. Як приховану плату за вивід російських військ з Буковини він отримав від австрійського уряду 6 000 золотих гульденів та оздоблену діамантами золоту табакерку [6].

Офіційно перед Росією австрійський уряд мотивував необхідність анексії Буковини вибором зручної військово-стратегічної позиції проти турків, що, на його думку, повинно було відповідати інтересам Росії [1, с. 32]. У травні 1774 р. перші австрійські кіннотники під проводом майора Ф.Мега перейшли кордон поблизу Снятина і дійшли до Чернівців. Два наступні місяці минули в очікуванні. Лише 31 серпня австрійське військо під проводом генерала Г. фон Сплені вступило до Чернівців. В окупації Буковини взяли участь три полки кавалерії та п’ять батальйонів піхотинців. Від 16 до 19 листопада 1774 р. упродовж усього кордону були встановлені прикордонні стовпи з імперськими орлами [4, с. 36].

Окупувавши цю частину колишнього Молдавського князівства, Австрія відновила переговори з Туреччи­ною щодо її остаточної відмови від цих земель. Австрійський посол Ф. фон Тугут посилався на те, що Буковина історично була частиною Галицько-Волинської держави: „Австрійський уряд розглядає зайняту смугу землі (Буковину) як легітимну частину польських земель (Галичини), що відійшли до Австрії, і сповнений рішучості в міру потреби боронити її зброєю...” [9, с. 5].

У березні 1775 р. Туреччина згодилася відступити Австрії Буковину, а 7 травня 1775 р. у Константинополі була укладена конвенція про передачу Буковини, яку скріпили своїми підписами австрійський посол Ф. фон Тугут і великий візир Ізет-Мехмет-Паша [4, с. 38].

Для визначення нових кордонів була створена комісія, яка почала працювати у вересні 1775 р. Південну і східну межу аж до Чорнавки вдалося визначити легко, але за відтинок між Чорнавкою і Дністром розпочалася дискусія, що тривала понад рік. Австрія прагнула прокласти кордон до села Пригородок над Дністром, поблизу Хотина, але Туреччина не бажала втрачати Хотинський повіт. Переговори закінчилися 2 липня 1776 р. підпи-санням конвенції в Баламутці. Вона зафіксувала австрійсько-турецький кордон від Чорнівки до Онута над Дністром з тим, що Австрія отримала ще дев’ять сіл між Прутом і Рокитною [5, s. 26]. До тексту цієї конвенції додавався детальний опис кордону, що мало попередити можливі прикордонні спори. Йосиф ІІ 17 липня 1776 р. отримав рапорт про встановлення австрійських орлів по всьому кордону Буковини.