регистрация / вход

Влада і право

Джерела права, їх загальна характеристика. Складові частини кодифікації Юстиніана. Історія трьох етапів розвитку римського права. Закони ХІІ таблиць: право власності; шлюбно-сімейне право. Місце державної влади в розвитку та запозиченні римського права.

Тема: Влада і право


У Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Боротьба плебеїв з патриціями прискорила появу писаного права. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачилися суддями-патриціями, які використовували неписане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев’яних дошках і виставлені на Форумі. Народні збори прийняли ці десять дошок-таблиць. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 р. до. н. е. утворили ще одну комісію децемвірів, яка доповнила вже прибиті закони двома дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів ХІІ таблиць. Крім законів, що приймалися народними зборами, джерелами римського права в найдавніший період були рішення сенату, так звані сенатус-консульти, а інколи постанови (едикти) магістратів. Поступово зміцнюється і поширюється самостійна законодавча влада імператорів. У ІІ ст. н. е. римські юристи обґрунтували положення, згідно з яким римський народ передає свою законодавчу владу імператорам. На цей час імператорські закони конституції стають найважливішим джерелом римського права. Так, Ульпіан (ІІ-ІІІ ст.) говорив: „Що бажано принцепсу, має силу закону”. Конституції на цей час поділялися на чотири види:

1) едикти – загальні розпорядження імператора для всього населення імперії, які оголошувалися публічно;

2) рескрипти – письмові відповіді імператора на юридичні запити і скарги приватних осіб або магістратів;

3) декрети – судові рішення, винесені імператором;

4) мандати – інструкції правителям провінцій, посадовим особам.

У подальшому розпорядження імператорів стали називатися законами. Далі дуже важливу роль і своєрідним джерелом римського права в класичний період стає діяльність юристів. Вони давали юридичні консультації, складали і редагували різноманітні юридичні акти, брали участь у судових процесах. Під час розгляду судових справ юристи інтерпретували правові норми в дусі їх відповідальності вимогам справедливості і часто навіть змінювали стару норму. Оформляли вони це у вигляді письмового звернення до судів або протоколу. Найбільш відомими з юристів Риму були Катон старший, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульціпій. Двох останніх вважають навіть засновниками римської юридичної науки. Ще більшого значення набувають юристи за часів принципату. Розвивається викладацька діяльність юристів, виникають школи права. Важливе місце серед робіт римських юристів мали інституції – праці, які систематично викладали основи римського права з навчальною метою. Найбільш відомі, наприклад, Інституції Гая (ІІ ст. н. е.), що складалися з 4-х книг. Надалі імператор Август дозволив лише найвідомішим юристам давати відповіді, які мали офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді-консультації, скріплюючи їх своєю печаткою. Така система була схвалена імператором Адріаном, який підтвердив цей порядок, відповідно до якого тільки погляди певних юристів мали правову тобто обов’язкову силу.Найбільші зміни, які відбуваються в джерелах права, серед яких особливої сили набирає законодавство імператорів. Діяльність юристів було обмежено. У 426 році законами Феодосія ІІ та Валентіана ІІ була визнана юридична сила за творами лише п’яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестика і Гая. Велика кількість і невпорядкованість правових джерел викликала потребу в їх систематизації. В 295 р. з’явився перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача. Кодекс отримав офіційне визнання. Слідом за ним було видано Кодекс Гермогеніана, який містив сто двадцять імператорських конституцій. У 438 р. було здійснено першу офіційну кодифікацію імператорських конституцій – було розроблено Кодекс Феодосія, який складався з шістнадцяти книг, поділених на титули. В ньому було зібрані розпорядження імператорів Риму, починаючи з поч. ІV ст. Пізніше за вказівкою імператора Юстиніана для кодифікації всього римського права в 530 р. було створено спеціальну комісію в складі 17 чоловік під керівництвом видатного римського юриста Трибоніана. Внаслідок її роботи з’явилося декілька збірок римського права, які пізніше стали єдиним Зведенням законів.

Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:

1. Дигести, або Пандекти, - своєрідна кодифікація праць видатних юристів, яка була видана в 533 р. Вони є найважливішою частиною кодифікації. У Дигестах зібрано уривки майже з півтори тисячі творів 39 найвідоміших римських юристів. Ці фрагменти розташовано в систематичному порядку і розміщено в п’ятидесяти книгах, кожна з яких ділиться на титули з особливою назвою, що означає певний юридичний інститут. Дигести стали найбільш відомою і значною частиною Збірника законів імператора Юстиніана.

2. Інституції – елементарний підручник римського цивільного права для юридичних шкіл. Він поділявся на чотири книги за зразком інституцій Гая. Інституції набули юридичної сили в 533 р., на них можна було посилатися суддям у процесі вирішенні справ.

3. Кодекс Юстиніана (перше видання 529-го року, друге – 534-го року). Він становив зібрання імператорських конституцій, починаючи з імператора Адріана; складався з 12-ти книг, з яких І і ІХ-ХІІ книги були присвячені різним питанням римського публічного права, а ІІ-VIII – приватному праву. Кодифікаційні роботи були завершені. Щоправда, Юстиніан мав намір кодифікувати все наступне законодавство, об’єднавши його в самостійну частину, яка називалася б „Новели”. Але це було здійснено вже після смерті Юстиніана. Значно пізніше збірки новел почали включатися в кодифікацію Юстиніана як самостійна четверта її частина.

Отже, кодифікація Юстиніана, яка з ХІІ ст. дістане назву Зводу цивільного права (Corpusjuriscivilis), стає найголовнішим джерелом римського права. Вона є підсумком усієї його попередньої історії.

Феномен Римської імперії не може не вражати. Західна Римська імперія проіснувала від 753 р. до н. е. по 476 р. н. е. Східна Римська імперія – Візантія, чий розвиток здійснювався на базі римського права та римських традицій державного будівництва, проіснувала ще тисячу літ – до 1453 р. Під владою Риму опинилися обширні території – від Альбіону до Іудеї, від Вірменії – до Карфагену. Мова йде про десятки народів з різним рівнем культурного розвитку, власними релігіями. Ці народи до завоювання мали свою історію, власну державну еліту, свої численні збройні сили тощо. Мало було один раз завоювати, вимагалося ще й протягом століть утримувати цю владу!

Можна висловити припущення, що державна організація Риму була набагато досконалішою, ніж у інших держав тогочасного світу, а римське право забезпечувало остаточну перевагу над підкореними народами. Римська панівна еліта, аби зберегти провідну роль Риму у тогочасному світі, не могла лише сліпо дотримуватися раз і назавжди встановлених звичаїв і законів, а мусила постійно вдаватися до назрілих реформ державного устрою та звичного римського права. Будь-яке суспільство для свого відтворення і функціонування потребує певної регуляції. Це досягається розпорядженнями (правилами поводження), що виробляються людським колективом (родом, плем’ям), тобто соціальними нормами. Знаменитий юрист Ульпіан писав: „Вивчаючи право, насамперед треба дізнатися, звідки виникло поняття „право”. Право дістало свою назву від „правосуддя”, оскільки право є наука про добро і справедливість”. Терміном „римське право” позначається право античного Риму. Воно стало першим всесвітнім правом суспільства і містить найтоншу юридичну розробку всіх інститутів, необхідних для регулювання суспільних відносин у вільних умовах. Римське право не було застиглим явищем, воно постійно розвивалось. І у своєму розвитку пройшло три основні етапи.

Перший етап – період докласичного римського права, характеризується як період початкового формування римського права. У цей період відзначається становлення головних джерел права, перехід від звичаєвого права до державного законодавства і заснованої на ньому постійної судової практики. В V ст. до н. е. була здійснена перша кодифікація римського права у вигляді видання знаменитих Законів ХІІ таблиць, що на багато століть стали відправними для всіх галузей римського права. І в цей період воно носить становий характер.

Другий етап – формування принципів публічного права як права, що виражає суверенітет римського народу, а потім одночасно складається кримінальне право із цілком самостійними об’єктами правової охорони і принципами застосування. У праві знаходять своє місце обновлені розуміння принципів і інститутів приватного права. Саме в цей час відбувається розквіт римської юридичної науки і судової юриспруденції.

Третій етап – час початкової трансформації римського права, із правової системи у систему придатну для інших соціальних і політичних умов. Розвиток імператорського законодавства і його переважне значення змінює систему джерел права і їхню порівнянну значимість; переважною формою права і джерелом права став закон, що, в свою чергу, призводило до безсумнівного одержавлення права, судовий процес також ставав неподільним з державним адмініструванням. Завдяки цим особливостям римське право зробило величезний вплив на право європейських народів, особливо коли в феодальному суспільстві почали зароджуватися буржуазні відносини, і в ряді країн відбувалася рецепція римського права, тобто застосування в практиці цього права не у вигляді окремих його положень, а як його системи в цілому зі змінами, що відповідають новим суспільним відносинам. Головним втіленням писаного права римська правова культура вважала закони. Для визнання правового розпорядження в якості закону потрібно було, щоб він виходив від органу, який має відповідні повноваження, тобто так чи інакше втілював весь римський народ, і щоб він був належним чином обнародуваний, таємний правовий так і не міг мати верховної юридичної сили. Збереглися напівлегендарні дані про закони, які видавалися від імені римського народу першими царями – Нумою, Помпілієм, Сервієм Тулієм й ін. Проте найпринциповішим моментом у становленні римського законодавства стало видання в середині V ст. до н. е. (в результаті тривалої соціально-політичної і релігійної кризи римської общини , яка супроводжувалася боротьбою плебейських мас із жрецькою і патриціанською аристократією) Законів ХІІ таблиць – зводу, за словами римського історика Тіта Лівія, навіть через кілька сторіч визнаного за „джерело всього публічного і приватного права”. Закони ХІІ таблиць не охоплювали всього римського права, вони включали переважно цивільне і кримінальне право, процес і постанови про порядок поховання. Вони захищають приватну власність і інтереси кредиторів, закріплюють власність рабовласників на рабів, і в цьому виявляється їхня класова сутність, вони являють собою „зібрання стислих правил з найважливіших питань” судового процесу, власності, сім’ї і деяких адміністративних питань. Перші дві таблиці стосуються судового процесу; ІІІ – виконання судових рішень при боргових зобов’язаннях (суворі закони проти боржників були характерною рисою цієї пам’ятки); IV, V – сімейні відносини, опіка спадкування; VI – власності і володіння, VII – легального обмеження прав земельних власників; VIII – деліктів і кримінальних покарань за зазіхання на власність і особистість; ІХ – умов застосування смертної кари; Х – норм сакрального права про похорони; ХІ – заборони шлюбів між патриціями і плебеями; ХІІ – різноманітних положень, пов’язаних із забезпеченням обов’язку відповідальності підвладних осіб за заподіяння збитку і визнання за рішеннями Народних зборів сили закону. Сучасники високо оцінили Закони ХІІ таблиць, вбачаючи в них початок усього римського права. Ціцерон повідомляв, що діти заучували закони напам’ять. Вони були виставленні на форумі, щоб ніхто не міг посилатися на незнання законів.

За законами ХІІ таблиць, разом із звичаями і законами, складали цивільне право, яке регулювало відносини лише між громадянами Риму, а в ранній період республіки воно ще називалося квіритським правом. Найдавніше римське право називалося квіритським по імені стародавнього племені – квіритів. Ця назва лишила свій слід у найдавніших угодах, у формальних оборотах мови, особливо там, де йшлося про право власника на речі. Характерною ознакою давнього квіритського права був формалізм. Недотримання обряду набуття так званого resmancipi(5-7 свідків, накладання руки на покупку, покладання суми на вагу), навіть якщо йшлося про несуттєві дрібниці, вело до визнання угоди недійсною, незалежно від сплати суми. До resmancipi належали земельні наділи, раби, робоча худоба, будівлі і сільські сервітури. Усі інші товари складали так звані recnecmancipi, їх набуття не вимагало специфічного обряду „накладання руки” в присутності свідків. Земля була колективною власністю – agerpublicus. У приватну власність сім’ям було роздано, за легендою ще Ромулом, лише по 2 югери (0,5 га), у користування отримували поле 20 югерів (5 га). Після завоювання земля підлягала зрівняльному перерозподілу. Герої отримували додаткові наділи. Держава стежила, щоб не допускався небажаний перерозподіл землі, наприклад, від патриціїв до плебеїв. Існувало боргове рабство (до 326 р. до н. е.), однак у разі виплати боргу такий раб повертав собі волю. Боргове рабство у Римі було скасовано аж через 268 років після реформи Солока в Афінах.

Закони ХІІ таблиць найважчими злочинами, що каралися смертною карою, вважали зраду держави, потраву чужого врожаю, підпал будинку чи поля, злісні наклепи та злісне свідчення. За нічну крадіжку злодія можна було вбити на місці, за денну – він потрапляв у рабство до потерпілого. Вищі магістрати самі вирішували, що є злочином або таким не виступає. Тілесні покарання (крім смертної кари) не застосовувалися. Вільний за злочин міг відкупитися, раб відповідав життям. Крім того, для страти вільного громадянина вимагалося рішення центуріатних комісій. За засудженими вільними зберігалося право апеляції до народних зборів. Основною формою захисту прав за законами ХІІ таблиць була безпосередня розправа потерпілого з порушником. Спійманого на місці злочину потерпілий міг скалічити чи убити на місці. Пізніше ці функції перебере на себе держава. Оригінали ХІІ таблиць не збереглись (знищені у 387 р. до н. е. під час нападу галлів). Уявлення про них маємо з фрагментарних уривків із творів більш пізніх авторів.

Право носило суворо національний характер, іншими словами, воно регулювало відносини тільки між римськими громадянами, квіритами. Лише вони були суб’єктами правовідносин.

Тісний зв’язок права з релігією. Жерці не тільки тлумачили норми права, але й втілювали волю сторін у певні юридичні формули. Саме вони були першими, хто розробив юридичні формули. Лише вони визначали , чи можна в той або інший день здійснювати ті або інші юридичні дії.

Примітивністю господарства обумовлений малорухомий характер квіритського права. Воно виражалося не тільки у відсутності правового врегулювання значних сторін життя, в незначній кількості угод, але й у відсутності розмежування не лише галузей але навіть інститутів права.

З вище названим тісно пов’язаний індивідуалізм права, вираженням якого був пріоритет інтересів особистості над інтересами суспільства в сфері майнових відносин, він давав широкий простір для самоуправної діяльності громадян. Будь-яке розпорядження особи щодо її майна, а також волевиявлення сторін при угоді манципації мало силу закону (з таблиці V).

Квіритському праву були властиві формалізм і публічність учинення юридичних дій. Формі надавалася юридична чинність. Будь-яка правова дія рядилася у певну форму, порушення якої призводило до не чинності дії. Всі правові дії відбувалися публічно: або на народних зборах, або при свідках.

З формалізмом права пов’язаний його символізм, тобто широке використання правової символіки. Певні предмети означали якесь правове поняття або правову дію. Наприклад, рука, спис або символ списа – винидикта були символом влади. Накласти на якийсь предмет руку або винидикту означало заявити свою претензію на цю річ у якості власника. Клаптик шерсті символізував домашню тварину, шматок дерну або жменя землі – ділянку землі і т. д. Застосування символів свідчило про нерозвиненість правового мислення, нездатність виробляти загальні абстрактні правові поняття.

Римському праву був властивий консерватизм, тобто живучість старих форм при зміні змісту. Ця риса відбилася в латинському вислові: „Буква закону переживає його смисл”.

Майно вважалося колективною власністю сім’ї, але розпоряджатися ним мав право лише paterfamilias (батько сім’ї), після його смерті майно ділилося між агнатами – кровними чи прийомними членами родини. Дочка переходила у сім’ю чоловіка без прав на спадок, це ж стосувалося її нащадків, онуків paterfamilias. Залежності від живого батька син міг позбутися лише після трикратного символічного продажу у рабство, без збереження права на успадкування майна.

Шлюб укладався у різних формах – купівлі „накладанням руки” або sinemanu (майно у роздільній власності подружжя), шлюб щороку поновлюється після триденного відлучення – інакше за терміном давності (1рік 1 день) дружина стає „власністю” чоловіка. Закони ХІІ таблиць були виставлені на головній площі міста. Отримання громадянських прав у 18-річному віці супроводжувалося перевіркою знання молодими римлянами цих законів. Поступово в римському праві відбуваються суттєві зміни. Проходить відмова від юридичного формалізму, утверджуються принципи „рівності сторін”, „справедливості”, „доброї совісті”. Переворот у судочинстві відбувається приблизно в 150 р. до н. е. Суддя більше не вільний у своєму рішенні, він мусить керуватися запискою (т. зв. формулою) претора, посадової особи, у чиї функції входив попередній розгляд справи. Обидва претори при вступі на свої посади видавали едикти, де встановлювалися правила, якими повинні були керуватися судді при розгляді справ. Преторський едикт з часом стає важливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожний претор при вступі на посаду підтверджував перевірені на практиці едикти своїх попередників, додаючи щось своє. Крім того перед поданням у суд кожної конкретної справи претор вислуховував обидві сторони і складав юридичну формулу позову. Судді інколи давалася вказівка зробити так, а не інакше, інколи ж повна – або часткова свобода. Старе Квіритське право замінюється преторським, тобто тими нормами, що були вироблені внаслідок правотворчої роботи вищих посадових осіб (преторів) з урахуванням, як правило, досягнень світової юридичної думки того часу. Під час процесу позивач і відповідач були змушені користуватися послугами юристів. Найбільш знаменитими правознавцями тієї доби були: Прокул, Сабін, Гай, Папініан, Помпоній, Павел, Ульпіан. Перші два поклали початок двом напрямам римської юриспруденції: прокуліанському та сабініанському. Відбувається поступове зближення трьох форм права: цивільного (Закони ХІІ таблиць, постанови народних зборів, коментарі юристів), преторського (едикти преторів) та так звані jusgentium права народів, тобто тих юридичних процесів, де обидві сторони були іноземцями. Судочинство в останньому випадку здійснював перегрінський претор (з 242 р. до н. е.), процес проходив у набагато простішій формі. Чиновник – суддя розглядав справу по суті відразу після виступу сторін та їх адвокатів. У суді почав вестися протокол, вводилося суддівське мито та стягнення судових затрат. Рішення суду звично спиралися на едикти імператора, влада якого вважалася джерелом правосуддя. Допускалася апеляція. Зрушення в економіці загалом поширювалося на юриспруденцію. Саме римськими юристами було введено поділ на право приватне (інтереси окремих осіб, наприклад, власність, сім’я) і право публічне (норми, які за визначенням Ульпіана, „стосуються становища Римської держави як цілого”). При розгляді усіх справ суддя виясняв сам факт протизаконного діяння, наявність умислу (dolusmalus), необережності (culpa) чи непідступності (casus). Римськими юристами зроблене поняття складу злочину (delictum).

Ці орієнтири права зберігалися і у середньовіччі – у тих державах, що запозичили римське класичне право, та у подальшому у праві буржуазних країн.


Використана література

1. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп. – К.: Атіка, 2004

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. Вид 2-ге. – К.,2003

3. Історія держави та права зарубіжних країн. – Вид. 2-ге, доп. і перероблене./ За ред. О.М. Джужи. – К.,2005

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему