На кінець 60-х років українська громадськість на Буковині достатньо визріла, щоб перейти до нового етапу в своєму розвитку — створення культурно-освітніх та політичних товариств, навколо яких можна було б гуртуватися і займатися просвітницькою та організаторською роботою Остаточний поштовх до цього подано з боку єпископа Є.Гакмана, який мав гострі суперечки з румунським духовенством і намагався протиставити йому український суспільний рух. 14 (26) січня 1869 р. у Чернівцях відбулися установчі збори першого українського культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Наступного року засновано політичне товариство «Руська Рада». їх очолив проповідник з Чернівців Василь Продай. До складу цих перших організацій ввійшли як українофіли-народовці, так і старорусини, була значна частина тих, хто вороже ставився до греко-католиків з Галичини і схилявся до ідей автохтонства, тобто відстоював думку, що в буковинських справах повинні все вирішувати тільки православні буковинці. Такі ідеї значною мірою також підігрівалися деякими румунськими лідерами. Не дивно, що з самого початку існування українські товариства роздирали суперечки, які, звичайно ж, ослабляли українство, але разом з тим вели до кристалізації найважливіших політичних концепцій в національному русі.
Уже на других зборах виділу (комітету) «Руської Бесіди» розгорілися дискусії про те, яким правописом друкувати українські видання. Більшість становили старорусини, відстоюючи етимологію. Протягом 70-х рр. вони, як правило, домінували в суспільних справах. Народовські позиції в «Руській Бесіді» цього часу відстоювали С. Воробкевич, Іван Турчманович, Максим Михаляк та ін. Декілька разів суперечки у «Руській Бесіді» набирали гострих форм, а в 1878 р. вони навіть закінчилися виходом усіх галичан з товариства. Однак чимало було і позитивної роботи. «Руська Бесіда» неухильно проводила лінію на розширення вживання української мови в школах, добивалася, щоб в українських місцевостях посада учителів займали ті, хто володіє українською мовою, вимагала відкриття українських гімназій та розширення кафедри української мови й літератури на філософському факультеті університету, займалася виданням українських підручників для шкіл, художньої та науково-популярної літератури. Члени «Руської Бесіди» і «Руської Ради» активно протистояли проявам румунізації, добиваючись справедливого вирішення проблем міжнаціональних стосунків. У 1870 р. започатковано видання першої української газети в краї — «Буковинська Зоря». Вона друкувалася переважно «язичієм», то ж не могла мати значної популярності серед простих людей. Тільки 16 чисел газети побачили світ. Однак факт появи україномовної преси мав не менше значення, ніж створення першого товариства. У 70-х — на початку 80-х років робилися спроби видавати й інші газети, які також досить швидко терпіли невдачу, в першу чергу, через незрозумілу мову.
Значний вплив на поширення промосковських настроїв в українському середовищі справляло російське консульство у Чернівцях. Через цей канал «Руська Бесіда» отримувала з Росії гроші, книги, газети, направляла молодь на навчання в Росію. Звичайно, не задарма. Російський консул Дмитрій Кіра-Дінжан, наприклад, у 70-х роках XIX ст. вимагав від керівництва «Руської Бесіди» всіма засобами пробуджувати у членів товариства бажання до вивчення великоросійської мови шляхом читання книг історичного і літературного змісту, газет, журналів, подавати звіт про дії товариства і про його кошти щонайменше двічі на рік тощо. Особливу увагу російський консул приділяв роботі з молоддю. Не без його участі виникло таємне товариство гімназистів «Согласіє», яке прагнуло протистояти процесам румунізації в гімназії, але під впливом російських рублів все більше збивалося з народної справи на проросійські настрої. Цим тенденціям намагалося протистояти інше товариство гімназистів «Братній Союз», яке виділилося з «Согласія» і стояло на народовських позиціях. Але найбільше значення для розвитку національного руху серед молоді мало заснування у 1875 р. першого студентського товариства «Союз». У статуті зазначалося, що метою товариства є «об’єднання усіх руських академіків (тобто українських студентів новозаснованого у Чернівцях університету) для товариського життя, наукового вдосконалення, підтримування любові до всього, що руське, допомагати один одному матеріально і морально». «Союз» активно співпрацював з «Руською Бесідою», підтримуючи усі починання останньої в національних справах.
З кінця 70-х років старорусинство Буковини переживало кризу. Погляди, пропаговані цією течією, не могли захопити широкі народні маси, не сприяли розгортанню реальної суспільної праці. Не мали вони і яскравих лідерів, які б могли пожвавити рух. Зате серед народовців з’являється ціла плеяда молодих, талановитих громадських діячів, політиків, просвітителів, зокрема таких, як Омелян Попович, Єротей Пігуляк, пізніше Степан Смаль-Стоцький та інші. Вони повели активну боротьбу в українських товариствах, відстоюючи народовські позиції, реломним став 1884 рік, коли на загальних зборах «Руської Бесіди» старорусини не змогли провести до виділу (комітету) своїх кандидатів і на знак протесту взагалі покинули товариство. Головою «Руської Бесіди» став Єротей Пігуляк. Зміцнили свої позиції народовці і в «Руській Раді» та «Союзі».
Наслідком зміни співвідношення політичних сил стало значне пожвавлення суспільно політичного руху українців. З 1 січня 1885 р. почала виходити перша українська політична газета «Буковина». На редакторство нею запрошено Ю.Федьковича. Досить швидко газета стала впливовим чинником в суспільному житті не тільки Буковини, але й сусідньої Галичини. Відомою вона була і на Наддніпрянській Україні. На її сторінках послідовно відстоювалися національні інтереси українців, велася безкомпромісна боротьба з проявами румунізації та онімечення, давалася відсіч москвофільству, автохтонству, а пізніше — й радикалам та соціал-демократам. У другій половині 80-х — на початку 90-х років за поданням професорів Чернівецького університету С. Смаль-Стоцького та Теодора Гартнера на Буковині жваво обговорювалося питання про
український правопис у школах. У результаті активних дій народовців, а ця боротьба охопила й Галичину, у 1893 р. було прийнято рішення про введення фонетичного правопису в навчальних закладах. Це був відчутний удар по москвофілах, який значно послабив їхній вплив на систему освіти.
По-новому і з більшою сумлінністю підійшли в цей час народовці до передвиборної кампанії до буковинського сейму. Слід зазначити, що протягом перших тридцяти років існування цієї інституції українці не впливали на прийняття рішень в ній. Усім заправляли румунські бояри. Якщо від селянської курії й обиралися депутати — українці, а таке мало місце декілька разів, то якоїсь активної участі, а тим більше впливу на прийняття рішень через свою непідготовленість вони не мали. Тільки у 1890 р. після відповідно проведеної передвиборної кампанії до буковинського сейму було обрано справді активних політичних діячів — Єротея Пігуляка, Івана Тимінського, Василя Воляна. У 1892 р. депутатом став також професор С. Смаль-Стоцький. Тепер вже не було жодної сесії буковинського сейму, на якій не піднімалися б життєво важливі для українців проблеми. Велику роль в організації успішних виборів відіграло політичне товариство «Руська Рада», яке після свого утворення довгий час майже бездіяло. В другій половині 80-х років товариство поступово переходить на народовські позиції. У 1891 р. його очолив С. Смаль-Стоцький. В грудні 1892 р. він виступив з програмою діяльності товариства, яка була опублікована в газеті «Буковина» під назвою «В чім наша сила». Цим С.Смаль-Стоцький. започатковано спробу реорганізувати ідейно та організаційно розпливчасте народовство в міцну політичну партію. Чисельність товариства швидко зростала і досягла понад 300 осіб. Воно активно виступає на захист політичних прав українців краю. В цей же час С. Смаль-Стоцький прагне теоретично обгрунтувати народовську доктрину. Найбільш повно це зроблено ним у серії газетних статей під назвою «Реальна політика». На чільне місце народовської програми ставилася національна ідея, яка повинна була усіх об’єднати та надихнути на активні дії. Передбачалася широка програма дій для втілення національної ідеї в життя, в першу чергу, в сфері культурного відродження, виховання, захисту від експансії з боку інших націй. Менша увага приділялася соціально-економічним проблемам, хоча й зазначалася необхідність зробити українських селян заможними і економічно незалежними. Велика роль у здійсненні поставлених суспільно-політичних завдань відводилася інтелігенції, яка повинна була не тільки виступати організуючою силою в здійсненні програми, але й нести повну відповідальність за успіх дій. Хоча в організаційному та ідейному плані народовці зробили значний крок вперед, партії в повному розумінні цього слова в той час створити не вдалося. «Руська Рада» діяла нерегулярно, то активізовуючись, то майже повністю завмираючи, не вистачало людей національно свідомих, та й самі лідери не завжди достатньо розуміли завдання, що стояли перед ними.
У 90-х роках XIX ст. суспільно-політична боротьба не тільки не вщухла, а навпаки, навіть загострилася з новою силою. Після деякого замішання, пов’язаного з поразкою у 1884 р., починають відроджуватися проросійські рухи. Але тепер вони уже суттєво відрізнялися від колишнього старорусинства, перетворившись у агресивно настроєних москвофілів. Якщо старорусини визнавали певну самобутність населення Східної Галичини та Північної Буковини, особливість їхньої мови, то москвофіли все це повністю відкинули, без усякого вагання проповідуючи ідеї «єдиного русского народа» та переходячи повністю на російську мову.
Натхненником відродження москвофільства виступив уродженець Буковини Григорій Купчанко. У 1888 р. він розпочинає видавати у Відні газету «Русска Правда», яка повністю присвячувалася буковинським справам і пояснювала їх у москвофільському дусі. Незабаром у Чернівцях засновується студентська організація «Буковина», члени якої навіть носили нагрудні стрічки кольорів російського прапора (біло-синьо-червоні). Через декілька років москвофіли організували політичні товариства «Народная Рада» і «Вижницко-Путиловская Рада», студентське товариство «Карпати», а також «Общество церковних певцов на Буковине», «Общество русских женщин на Буковине», «Русско-православный Народный Дом» тощо. По містах і селах, у своїх газетах «Православная Буковина» і «Буковински Відомосте» вони повели шалений наступ на народовців, прагнучи привернути на свій бік широкі верстви селянства та інтелігенції. Ситуація для народовців ускладнювалася тим, що серед українських депутатів буковинського сейму стався розкол. Іван Тимінський не без втручання румунських політиків заявив про свій розрив з Є.Пігуляком і С. Смаль-Стоцьким. У брошурці «Руске питання на Буковині, обговорив православний русин» він оголосив про створення окремої партії, яка б стояла поміж народовцями і москвофілами, захищала інтереси автохтонного населення Буковини. Гаслами цієї партії проголошувалися: «Буковина для буковинців» та «православна солідарність». Хоча окремої партії Іван Тимінський створити так і не зміг, бо ідеї автохтонства в той час були мало популярні, своєю розкольницькою діяльністю він значно зміцнив позиції москвофілів.