Керівництво республіканських військ змушене було відрядити до німецької ради солдатських депутатів делегацію. На переговорах представники ради і кайзерівського командування заявляли про бажання негайно залишити Україну, чого їм не дозволяли «переможці» — країни Антанти. Останні через французького консула в Одесі Енно під загрозою репресій вимагали від німців не допустити в Київ повстанців.
Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями (нерідко передаючи, а то й продаючи, зброю місцевому населенню) й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.
Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії П.Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф.Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав диктаторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф.Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли Запорозька дивізія під командуванням полковника П.Балбочана та «сірожупанники». Вже 26 листопада 1918 р. П.Скоропадський звільнив Ф.Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О.Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П.Скоропадського не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.
Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість помітити в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів до табора противників тощо. Керівникам повстання закидають, що вони не мали навіть уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитися. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним прагненням перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.
Однак намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці.
* * *
Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.
У ніч на 14 грудня за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Генеральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишльський та підрозділи інших полків) почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. До 15.00 на вулицях Києва вже були перші загони українського революційного війська з фронту. Генерал Скоропадський оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьманських документів, останній державний акт виявився небагатослівним і мінорним: «Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Переодягнений у німецьку військову форму, П.Скоропадський деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.
Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня, Революційний комітет призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політичних в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військова влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Є.Коновальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.
19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й відразу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів (М.Грушевського, В.Жуковського, В.Голубовича та ін.) про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади «заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції».
Після тривалих дискусій (з участю навіть хліборобів-демократів) було погоджено «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», яку оприлюднили 26 грудня. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.
Першими кроками нової влади стало відновлення прав, що їх мали селяни й робітники за Центральної Ради: «До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народної Республіки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. Гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи організовано Народні Земельні Управи… Робляться описи контрібуцій, узятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим. …Ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом». Було скасовано всі закони й постанови колишнього уряду у сфері політики щодо робітників. Відновлено восьмигодинний робочий день, практику колективних договорів, право на коаліції та страйки, а також усю повноту прав робітничих та фабричних комітетів.
«Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм.
Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права — трудящого народу, — Директорія передасть свої повноваження тому ж самому народові…
Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим — робітництву й селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров’ю», — зазначалося в Декларації.
У документі зафіксовано ставлення й до інших, нетрудових, верств суспільства, обґрунтовано висновки щодо закономірності їх усунення від влади: «Так звані «пануючі кляси», кляси земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим не обмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкодливість для всього народу в управлінню Державою... Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали національні права й здобутки нашого народу, ганьбили гідність його державности, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудовані державні форми».
Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки.
Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Української Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.