Детально регламентувались права профспілок на виробництві, їм надавалось право виступати перед різними органами від імені найманих працівників бути їх представниками з усіх питань праці і побуту, визначались їх обв’язки та обов’язки адміністрації у справі сприяння роботі профспілок.
КЗпП соціальне страхування поширював на всіх осіб найманої праці, незалежно від місця роботи, їх характеру й тривалості способів розрахунку з працівниками. Соцстрахування охоплювало:
- подання лікарської допомоги;
- видача допомоги по безробіттю;
- видача додаткової допомоги;
- видача допомоги по безробіттю;
- видача допомоги по інвалідності;
- видача допомоги членам сім’ї трудящих за наймом у разі смерті або безвісної відсутності їх годувальника.
Страхові внески до фонду соцстраху вносилися наймодавцями. Заборонялися будь-які обкладення і вирахування із зарплати працівників на проведення їх соцстрахування.
КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбувалося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в УСРР почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового права. Загалом КЗпП УСРР 1922 року став міцною базою чіткого і ясного регулювання трудових відносин, важливим засобом забезпечення інтересів всіх працюючих.
23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР. Йому основою послужив КК РСФРР (“з метою встановлення єдності кримінального законодавства республік”). КК УСРР складався з загальної, особливої частин, які поділялися на 227 статей. В ньому визначалися його межі дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувались правом екстериторіальності) і території вчинення злочину (межі УСРР та ін.).
Давалося таке визначення злочину: “будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянської влади і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період” (тобто визначення було ідеологізоване).
Метою покарання та інших заходів соціального захисту визнавалося:
1) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства;
2) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;
3) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів.
Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі “соціалістичної правосвідомості”, керівних начал з кримінального права 1919 р. і статей КК УСРР. При цьому обов’язково повинні були враховуватися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і скоєного ним злочину, для чого вивчалися обставини злочину, особа злочинця, мотиви і причини злочину.
КК встановив, що кара є заходом оборонним і повинна бути доцільною. Щодо найбільш небезпечних злочинів КК визначив найнижчу межу покарання, за яку суд не міг пом’якшувати його; по всіх інших злочинах вказувалася лише найвища межа покарання. КК встановив перелік видів покарання. Основними його мірами були: розстріл (вища міра), позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також коли з часу вчинення злочину минуло 5 і більше років. Максимальний строк позбавлення волі установлений в 10 років, мінімальний – 1 місяць.
Визначався порядок відбування покарання, умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт при умові, що засуджений виявляє виправлення.
КК встановив, що кримінальна відповідальність може мати місце лише за наявності вини особи, яка буває в 2-х формах: умисно (навмисності) і необережності (їх визначення співпадає з відповідним в діючому КК).
Вперше в радянському кримінальному законодавстві давалося визначення і взагалі з’явилось поняття аналогії закону: “В разі відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання або інші міри соціального захисту застосовуються згідно з статтями КК, які передбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини, з додержанням правил 34 цього Кодексу”. В радянській науці необхідність такої аналогії пояснювалась умовами “гострої класової боротьби і систематичних посягань повалених, але остаточно не знищених експлуататорських класів на основи радянського ладу і революційного правопорядку”1. Сучасні дослідники справедливо визнають, що це давало судам можливість широкого тлумачення закону, а звідси й порушення законності.
Особлива частина КК містила перелік видів злочинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєння. Норми про види злочинів визначалися в такому порядку: державні (контрреволюційні і проти порядку управління); посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку і громадський порядок. Слід відмітити, що система покарань варіювалась від громадського осуду до вигнання за межі УСРР, а розстріл застосовувався виключно ревтрибуналами. Вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини.
Загальна частина КК УСРР була повністю ідентична ЗЧК КК РСФРР. Особлива частина додатково містила 11 статей. У 1923, 1924 рр. було уточнено поняття контрреволюційних злочинів (таким вважалося також діяння, яке сприяло підриву радянського ладу), включено понад 20 нових складів злочинів.
Після створення СРСР 31 жовтня 1924 р. були затверджені “Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, акт, що доповнював Загальну частину. 27 лютого 1927 р. прийняті “Положення про злочини державні” і “Положення про військові злочини”. Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР.
8 червня 1927 р. приймається новий КК УСРР. В нього були включені названі Положення, інші нормативні акти. Новий КК давав таке визначення злочину: “кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу. Хибність у визначенні - не вказувалась нормативна основа ознака (передбаченність діяння в законі)1.
Новий КК доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, які деталізувалися й уточнювалися; уточнені поняття службової особи і службового злочину. КК збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував відповідальність за злочини скоєні групою осіб. Включав уже 45 складів злочинів, які передбачали смертну кару. Передбачалась можливість кваліфікувати діяння за аналогією, а також застосування заходів соціального захисту до осіб хоча й невинних у конкретному злочинні, але визнаних соціально небезпечними внаслідок зв’язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю тощо.
При підготовці КК УСРР був використаний також КК РСФРР 1926 року. обидва кодекси співпадають в своїх основних принципах. КК УСРР мав свої особливості, які визначались місцевими умовами (різні визначення окремих складів злочинів).
КК відображав зміни в політичній обстановці та економіці країни, що відбулись з 1922 до 1927 рр. однак держава розвивалась і виникала необхідність в зміні й уточненні КК. Протягом наступних двох років на Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права. Так, смертна кара могла вже застосовуватись тільки щодо державних і військових злочинів та при озброєному розбої. Загалом розвиток кримінального законодавства в УСРР визначався вищими державними органами СРСР, відзначався ідеологізованістю, підвищенням мір кримінальної репресії.
Велика кількість не систематизованих в певному порядку законодавчих актів в області адміністративного права надзвичайно ускладнювало роботу вищих і місцевих органів влади й управління. Уже в 1922 році відчувалась необхідність створення Адміністративного кодексу.
В серпні 1924 року був підготовлений його перший проект, в основу якого був покладений Адміністративний статут РСФРР 1924 р. Над цим проектом до кінця 1925 року працювали 2 комісії. Через велику кількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративне законодавство. В проект ввійшли лише акти, які відносились в основному до питань державної безпеки, охорони громадського порядку і діяльності міліції.
В зв’язку з тим, що за час роботи над проектом АК було створено багато нових актів в галузі адміністративного права (як союзних, так і республіканських), в січні 1926 року для розробки проекту кодексу була створена нова комісія. Вона переробила проект і включила в нього нове законодавство УСРР, перевіривши відповідність всіх республіканських актів союзному законодавству.
Після переробки проект АК був узгоджений з усіма відомствами. В грудні 1926 року РНК УСРР розглянув і затвердив проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточно відредагувати його і представити на розгляд ВУЦВК. Однак остаточне затвердження АК було тимчасово відкладене через те, що в той час готувались нові положення про місцеві Ради, з’їзди і виконкоми, які були прийняті в середині 1927 р.
Адміністративний кодекс був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 року на 2-ій сесії Х скликання і вводився в дію з 1 лютого 1928 року. В нього були включені найважливіші акти з адміністративного права, доцільність яких показало життя. В зв’язку з виходом Кодексу ряд законів, постанов і інструкцій, які регулювали адміністративну діяльність органів державного управління, втратили силу. Кодекс складався з 528 статей, що складали 15 розділів. Об’єднував норми, які встановлювали права і обов’язки органів державного управління як у взаємовідносинах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами.