Смекни!
smekni.com

Кримінологічна політика (стр. 4 из 8)

Воно має особистий характер, спеціальну мету і тягне судимість.

Метою покарання визнаються кара та виправлення.

Кара – орієнтація суду на законодавцем на застосування такого комплексу обмежень до засудженого його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також загальної і спеціальної превенції (утримання від вчинення злочинів в подальшому іншими особами взагалі і даною особою зокрема). З цієї точки зору кара виступає тільки як проміжна мета покарання.[2; 107]

Виправлення як результат покарання передбачає такі зміни особистості засудженого, коли він позбавляється негативних рис та установок, які можуть зумовити його готовність до суспільно – небезпечної та протиправної поведінки. Процес виправлення являє собою поступове надбання засудженим позитивних змін, які, відповідно до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, відбуваються в його особистості та створюють для у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Покарання, що застосовується судом, завжди є індивідуальним, оскільки визначається з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності діяння та особи, що його вчинила, а також інших обставин, що впливають на вирішення питання про відповідальність винного.

Покарання повинно бути гуманним.

Про це свідчить закріплене в законі положення, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань засудженій особі, або принижувати її гідність. В ст. 28 Конституції України закріплено : „Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.”

Покарання являє собою справедливий акт правосуддя. Відповідно до НПК до ККУ за ред. Яценко, він полягає в тому, що караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян , їх організацій чи об’єднань, держави і суспільства в цілому. У ньому втілюються принципи законності, гуманізму, рівності всіх перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якостівластивості усієї системи національного права. Особливе значення набуваєданий принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінальногоправа розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору,що існують з даної проблематики можна звести до наступного:1. Справедливість – це принцип кримінального права;2. Справедливість – це принцип кримінальної відповідальності;3. Справедливість – це принцип призначення покарань.Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципусправедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливостіпризначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначитисправедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування колазлочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що “навряд чи слідвраховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якостікримінально-правового принципу.” Таким чином, автори керувалися тим, щооскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою іне відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначенняцього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості привизначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принципсформульовано таким чином: “покарання чи інший захід кримінально-правовоговпливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідатитяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про її особистість” Такого ж висновку дійшли і більшість авторів підручників Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права.Попов А.Н. у своїй статті “Принцип справедливості в уголовномзаконодательстве” піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально-правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюютьпринципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певниморієнтиром в його діяльності”. Справедливість є принципом всього кримінального права. Звідсивипливає необхідність її впливу на цю галузь права.

В. Табачковський тримається дещо іншої позиції. Він зазначає, що сенс правосуддя, як підкреслює сучасний французький філософ Поль Рікер, є надбанням розуму, наполовину пов'язаного з буденною практикою міжлюдських стосунків, й наполовину - з міфічним підґрунтям, з якого проростає ідея правосуддя. (У давній Греції це можна побачити в трагедіях Есхіла й Софокла та у захисних промовах великих афінських ораторів.) Сенс правосуддя пов'язаний з тією обставиною, що ми чутливі передусім до антиподу справедливості - себто несправедливості. "Яка несправедливість!" - Саме у формі даної скарги ми відкриваємо для себе смислове поле справедливого та несправедливого. Чи не тому на рівні інституційованого правосуддя, перед судом ми продовжуємо поводити себе як "позивачі", що "звертаються зі скаргами".І серед правників, і серед філософів-етиків, й, нарешті , серед численних моралістів на буденному рівні, саме несправедливість є тим, що дає перший поштовх думці. [9; 5]

Але у позаправовім витлумаченні ідеї справедливості ховається небезпека. Досить згадати, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, а несправедливим - те, що не прийнятне. (Песимістично ж налаштована людина взагалі схильна кваліфікувати учинки інших щодо себе як несправедливі. Та й загалом людська самооцінка дуже часто значно вища від оцінки з боку оточуючих.) Польський письменник Юліан Тувім якось сформулював таке іронійне буденне визначення егоїста: той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. - Проте досить поглянути на подібну ситуацію не з точки зору побутових взаємин між приватними особами, а з точки зору майнових угод між ними, або ж з точки зору стосунків, скажімо, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих, та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тільки етичний,

Наведений приклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінно опиняються то на боці моральних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливості набуває зовсім іншого звучання. [9; 6]

Чи не найважливіша особливість ідеї справедливості - те, що "добре" у ній постійно переходить у "законне" і навпаки. Але між "добрим" та "законним" є також суперечність. Поняття "добре" пов'язане з популярним розумінням щастя "як доброго життя". Але орієнтація на добре життя спокушує, бентежить нас і, зрештою, заводить у безвихідь. Адже ця орієнтація, дотепно зауважив П.Рікер, надає певного сенсу (напрямку) людським діям - проте водночас вона спричинює відсутність консенсусу стосовно того, що є істинне благо.

Саме тому ще в елліністичних трактатах про чесноти справедливість розглядали в окремому розділі через ту її відмітну особливість, яка пов'язана з ідеями зобов'язання та обов'язку та корелятивною до них ідеєю права. Особливістю, про яку йдеться, є формалізм, що його можна назвати незавершеним у порівнянні із завершеним формалізмом, який зустрічається лише в сучасних процедурних концепціях. "Незавершений формалізм" означає наступне:як і всі інші чесноти, згідно з "Нікомаховою етикою" Аристотеля, справедливість відзначається нестійкою рівновагой, яку вона встановлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середину", тобто щось проміжне між двома крайностями.

"Балансувати" між подібними крайностями, залишаючись у суто етичній сфері, неможливо. Потрібно переходити у сферу правову.

В. Махінчук в дисертації, присвяченій питанню справедливості покарання, відзначив, що під поняттям справедливого покарання насправді розуміють покарання адекватне. Адекватність – відповідність кримінального покарання певним вимогам.

Поняття „справедливість” стосується більше морально-етичних категорій і пов’язане насамперед із суб’єктивним сприйняттям.

В.М. Кудрявцев, С.Г. Келіна зазначали, що категорія справедливості стосовно кримінального покарання проявляється на 3 рівнях:

· Справедливе призначення

· Справедливе визначення кримінального покарання

· Справедливе формування кола злочинних діянь.[5; 7]

Р. Ласточкіна, В. Похмєлкін, Л.Кругліков дотримувались позиції про неприпустимість застосування поняття справедливості покарання, а натомість використовувати поняття „правильність”.

Оптимізація побудови та функціонування інституту покарання передбачає його збалансування на внутрішньоструктурному рівні(ієрархічне узгодження мети, підстав, принципів та системи покарання), та на рівні соціально-онтологічної системи.

Динаміка інституту покарання орієнтована в напрямку стимулювання рівноваги суспільно буття.. Виявлення системи його розвитку – ключ до окреслення логічних механізмів генезису карної системи держави та інституту покара рання зокрема. Це дає змогу визначити принципову орієнтацію правових реформ в плані подальшої раціоналізації інституту покарання.

Рівні адекватності покарання за В. Махінчуком :

1. Інституціональний

2. Законодавчий

3. Правозастосовчий

Вони є взаємозалежними.

В межах цих рівнів функціонує принцип поглинання кожним наступним рівнем адекватності попереднього. Відповідно до цього, ствердження адекватності покарання на кожному наступному рівні неможливе без встановлення її на попередньому; в цьому випадку воно не є правомірним.[5; 12]

Також автор пропонує продублювати норму ст. 28 Конституції України та доповнити нею ст. 50 КК України. Таким чином, ст. 50 КК України міститиме положення: