У теорії співучасть, як вказувалося, розуміється винятково у вузькому змісті цього слова. На відміну від виконавця й співвиконавця, які особисто здійснюють матеріальні дії, що утворять злочинне діяння, співучасник - це той, хто прямо в матеріальному здійсненні злочину не бере участь, але хто опосередковано й акцессорно приєднується до нього, провокуючи або полегшуючи його здійснення (Г.Стефані, Ж.Левассер). Та обставина, що французький законодавець у ст. 121-6 КК дорівняв по всіх юридичних наслідках співучасть до виконавства, то це засновано на концепції «запозичення діяння». Відповідно до цієї концепції, співучасник, добровільно приєднуючись до злочину, своїми діями цілком запозичить злочинний характер діяння, зробленого виконавцем (або співвиконавцем), і, отже, несе за нього повну міру відповідальності поряд з виконавцем. Звичайно, таке запозичення може мати місце лише за умови, що співучасник знав про намір виконавця й розумів, що своїми діями приєднується до здійснення цього наміру (психологічна ознака злочинного діяння). відповідності з акцессорним розумінням природи співучасті, відповідальність співучасника за французьким карним правом обумовлена двома обставинами: а) реальним здійсненням виконавцем закінченого злочину або ж карного замаху на нього; б) вчинення виконавцем злочину або проступку (не порушення!) [7]. У численних рішеннях Касаційного Суду Франції постійно підкреслюється, що «основний факт» (тобто виконання основного діяння) є одним з необхідних елементів співучасті (рішення Палати з кримінальних справ Касаційного Суду Франції від 2.07.1958 р. і ін.). Це положення досить послідовно проводиться й на практиці. Відомі рішення Касаційного Суду, за якими співучасники не каралися, якщо дії виконавця або виявлялися за законом некараними. На базі «послідовного застосування» акцессорності сьогодні у Франції досить широко здійснюється об'єктивне приписування співучасникам дій виконавця. Саме по собі розуміється, що співучасник зобов'язаний відповідати й за ексцес виконавця. Практика французьких судів демонструє це положення з достатньою очевидністю. Так, по багатьом справам про розкрадання вона ставила за провину співучасникам такі кваліфікуючі обставини, як групове здійснення, нічний час, застосування інструментів злому, хоча співучасники про це не мали ні найменшого подання (рішення Палати по кримінальних справах від 23.10.1946 р. і від 26.01.1954р.) [8].
Тільки в одному випадку доля співучасника не позв'язується з долею виконавця: якщо мають місце особливі обставини, що характеризують особистість виконавця. Наприклад, якщо виконавець є рецидивістом і до нього застосовують міри, передбачені законом для рецидивістів, то співучасник, якщо він сам не рецидивіст, таким мірам не піддається. До співучасника не застосовуються й міри, що виключають або пом'якшують відповідальність, які можуть бути застосовані до виконавця при наявності в нього тих або інших особистих ознак (неосудність, неповноліття) або за певного його поводження (дійове каяття). Звичайно, можливості об'єктивного зобов'язання при ексцесі виконавця не є безмежними. Французькі юристи розрізняють три можливі ситуації: 1) здійснення виконавцем абсолютно іншого діяння, ніж те, що спочатку планувалося і передбачалося співучасниками; 2) ускладнення діяння по ходу його виконання такими обставинами, які спочатку не передбачалися й не можуть бути відомі співучасникові й 3) невизначений намір співучасника, що приєднується до будь-якого діяння виконавця. Судова практика стоїть на тій позиції, що тільки перша ситуація виключає відповідальність співучасника; в інші ж випадках він повністю розділяє відповідальність за всі ті діяння, які зробив виконавець, навіть якщо вони ставляться співучасникові об'єктивно. Ексцес виконавця в межах здійснення первісного злочинного задуму спричиняє безумовну відповідальність співучасника за цей ексцес. От як вирішується це питання Касаційним Судом Франції: «Співучасник повинен передбачати всі кваліфікуючі обставини, якими може бути обтяжений задуманий злочин, всі обставини, які можуть його супроводжувати» (рішення Палати по кримінальних справах від 31.12.1947 р.). Це правило поширюється й на співучасть із невизначеним наміром. Як в Англії й у США, по французькому карному праву співучасть можлива й у ненавмисних злочинах. Осуд за таку співучасть зустрічаються в практиці, як слідує з літературних джерел, досить часто. Водій, що наїхав на пішохода і заподіяв йому смерть, засуджується за необережне вбивство, а особа, що сиділа поруч із водієм і підбурював його до швидкої їзди, що з'явилася причиною події, засуджується як співучасник необережного вбивства. Касаційний Суд Франції з рішення в рішення повторює наступну формулу: «положення (про співучасть - авт.) ст. ст. 59 і 60 КК (мається на увазі КК 1810 р.) носять загальний характер і застосовуються до всіх злочинів, у тому числі неумисних (рішення Палати з кримінальних справ від 14.12.1934 р.) [7].
Що стується англо-американського права, то тут також можлива співучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах. Інститут співучасті - один із самих давніх інститутів англійського загального права. Спочатку вчення про співучасть розроблялося в Англії стосовно лише до фелоній. До інших видів злочинів норми про співучасть не застосовувалися. З ростом в англо-американскому праві питомої ваги статутних норм, положення загального права були змінені. Як уже вказувалося, після скасування в 1967 році розподілу злочинів на фелонії й місдімінори, всі злочини в англійському карному праві діляться на 2 групи: 1) зрада й 2) інші злочини. При цьому поняття співучасті як і раніше не застосовується до зради (оскільки всі причетні до неї особи караються як головні виконавці), однак інститут співучасті в такий спосіб був розповсюджений на колишні місдімінори, що потрапили в категорію «інших» злочинів. В англійському загальному праві протягом довгого часу була прийнята наступна класифікація співучасників: 1) виконавці й 2) пособники. Виконавці, у свою чергу, підрозділялися на 2 види: а) виконавці першого ступеня (особи, які самі вчинили злочин) і б) виконавці другого ступеня (особи, що сприяли злочинному діянню в момент його здійснення). Пособники залежно від часу здійснення ними відповідних дій, підрозділяються на 2 види: а) пособників до факту здійснення злочину й б) пособників після факту здійснення злочину. Таким чином, в англійському загальному праві інститутом співучасті охоплювалися як самі виконавці, так і всі інші учасники злочинного діяння. У сучасний період чотирьохчленна класифікація скасована. Учасники всіх злочинів є виконавцями. Однак при призначенні покарання судді враховують «внесок» кожного зі злочинців, у зв'язку із чим проблема співучасті як і раніше актуальна. У кримінально-правовій доктрині під співучастю розуміються дії двох або більше осіб по реалізації злочинного задуму. Поняття «співучасника» використовується як і раніше в юридичній літературі, але деякі автори відносять до нього будь-яких учасників злочину, а інші тільки додаткових (пособників і підбурювачів) [7]. Із суб'єктивної сторони для навмисних злочинів співучасть припускає єдність наміру учасників злочину одночасного здійснення злочинної дії. Разом з тим, відповідальність додаткових учасників може наступати й за ті наслідки дій виконавця, які виходять за межі первісного наміру за умови, що в принципі такі наслідки були передбачуваними (напр., вбивство, що наступило в результаті наміру побити кого-небудь). Із цього погляду, об'єктивне зобов'язання «ексцесу виконавця» в англійському праві вважається звичайним. Лише в тому випадку, коли виконавець вчиняє злочин, що ні в якій мірі не могло входити в первісний задум інших учасників, останні не підлягають кримінальній відповідальності [10].
За англійським правом співучасть можлива й у необережному злочині. Важливо, щоб дії, що призвели до необережного заподіяння злочинного результату, охоплювалися первісним задумом учасників, і, отже, результати цих дій могли б бути приписані їм у провину. Прямий намір не є необхідною формою зв'язку між співучасниками - досить «можливого передбачення» іншими учасниками здійснення виконавцем саме такого роду дії й не обов'язкова пряма установка на його виконання. «Єдиний намір» не завжди містить у собі протиправний елемент. Намір може бути правомірним, а вчинення в результаті його реалізації необережного (або ж з боку виконавця навмисного) злочину спричинить кримінальну відповідальність всіх співучасників. Цікавою є щодо цього справа Салмона. Англійський суд визнав винними в необережному вбивстві, вчиненому в співучасті, групу осіб, що займалися стрільбою у ціль та з необережності заподіяли смерть хлопчикові, що проходив неподалік від місця стрільбища. Той, що застрелив хлопчика був визнаний виконавцем 1 ступеня, інші - виконавцями 2 ступені (розподіл на виконавців 1 і 2 ступені тоді існувало). Отже, у регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорної теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця [7].