Криміналістична габітологія

Сутність криміналістичної ідентифікації. Об'єкти, типи і види ідентифікації. Аналітична і синтетична стадії встановлення тотожності. Способи порівняльного дослідження. Значення криміналістичної габітології як галузі криміналістичної індентифікації.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Зовнішній вигляд (зовнішність) людини здавна використовується під час упізнання та кримінальної реєстрації злочинців. Зовнішність людини залишається відносно незмінною протягом всього її життя. Ознаки, які характеризують зовнішню будову людини, називаються ознаками зовнішності. У кожної людини зовнішній вигляд є суто індивідуальний і має здатність відображатися в матеріальних слідах та пам'яті людини у вигляді уявних образів. Ознаки зовнішності складають основу криміналістичного дослідження під час вирішення ідентифікаційних та діагностичних завдань.

Вчення про ознаки зовнішності людини, про їх матеріальні та ідеальні відображення, про методи та засоби їх фіксації й використання для встановлення фактів, які відіграють значну роль у розкритті та розслідуванні злочинів, утворює окрему теорію науки криміналістики, яку називають криміналістичною габітологією або габітоскопією. Термін "габітоскопія" (лат. habitus – зовнішність, skopeo – розглядати) введений у криміналістику В.О. Снетковим.

Габітологія (або габітоскопія) – галузь криміналістичної техніки, що включає систему теоретичних положень про зовнішні ознаки людини та сукупність методів і науково-технічних засобів, які забезпечують збирання, дослідження і використання цих ознак для ототожнення особи. Науковою основою габітології є дані анатомії, антропології, біології.

Ідентифікація людини за ознаками зовнішності являє собою встановлення тотожності або відмінності конкретної особи в оперативно-розшукових або кримінально-процесуальних цілях. Така ідентифікація можлива через індивідуальність зовнішнього вигляду людини та відносну його незмінність (стійкість).

Ідентифікованою за ознаками зовнішності є особа, яка перевіряється (розшукувана особа). Це може бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений. Ідентифікуючими об'єктами виступають:

1) мисленнєвий образ зовнішнього вигляду, який зафіксований у пам'яті свідка, потерпілого, іншої особи; при цьому ототожнення здійснюється шляхом пред'явлення для впізнання;

2) матеріальна фіксація зовнішнього вигляду людини на фотознімку або відеоплівці;

3) словесний опис зовнішності людини з використанням спеціальної термінології (наприклад, у криміналістичному обліку розшукуваної особи) чи в довільній формі (під час допиту потерпілого);

4) останки людини (труп, частини розчленованого трупа, череп).

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Метою курсової роботи є дослідження криміналістичної габітології.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань :

– дослідити сутність і значення криміналістичної ідентифікації;

– дослідити поняття і значення криміналістичної габітології (габітоскопії) як галузі криміналістичної техніки;

– визначити криміналістичні види ідентифікації людини за ознаками зовнішності в кримінальному процесі.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, що регулює суспільні відносини щодо кримінальної відповідальності.

Предмет дослідження – криміналістична габітологія.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Теоретичною основою даного дослідження є підручники, навчальні посібники, збірники наукових праць, що відносяться як до науки криміналістики, психології, конституційного, кримінально – процесуального права.

Методи дослідження : історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.


Розділ 1. Сутність і значення криміналістичної ідентифікації

1.1 Поняття ідентифікації

Термін "ідентифікація" походить від пізньолат. identifico – ототожнюю. Теорія ідентифікації вивчає технічні засоби, методи і прийоми встановлення тотожності об'єктів, що мають значення для розслідування злочину.

Вирішення питань про тотожність має важливе значення при розслідуванні різних злочинів. Водночас встановлення тотожності є встановленням суттєвих у справі обставин.

Встановлення тотожності різних об'єктів дає змогу встановити факти, важливі для розслідування злочину, тобто доказові факти, одержати докази.

Процес встановлення тотожності об'єктів (взуття – за слідами, особи – за прикметами зовнішності, знаряддя злому – за відбитками тощо) здійснюється різними методами. Теорія ідентифікації вивчає загальні прийоми, методи і принципи, які притаманні усім випадкам встановлення тотожності, і тому називається загальною теорією криміналістичної ідентифікації.

Для того, щоб вирішити питання про тотожність або відмінність, необхідно в одних випадках здійснити більш-менш складне дослідження (криміналістичну експертизу), в інших – провести слідчі дії (наприклад, пред'явлення для впізнання). Тому розрізняють оперативно-слідчу та експертну ідентифікацію.

В усіх випадках встановлення тотожності являє собою процес, який охоплює дослідження, порівняння або зіставлення ознак, – такий процес називається ідентифікацією, або ототожненням. Таким чином, криміналістична ідентифікація – це процес встановлення індивідуальної тотожності об'єктів, які мають значення для розслідування злочину або розгляду кримінальної справи.

Розробка теорії криміналістичної ідентифікації є досягненням криміналістики. Криміналісти при з'ясовуванні всіх вузлових питань ідентифікації виходять із положення щодо діалектичної тотожності, а саме: немає двох речей, предметів матеріального світу, які б були абсолютно подібними за всіма рисами та ознаками. Кожний об'єкт тотожний лише сам собі, відрізняється від усіх інших, хоча б і подібних [15, 27].

Наведене положення є головним в теорії криміналістичної ідентифікації. Тотожність тільки з собою та відносна стійкість ознак й обумовлюють можливість ідентифікації. Положення "об'єкт тотожний тільки сам собі" дозволяє науково обґрунтувати висновок про тотожність при збігу комплексу ознак.

Винятково важливим для теорії ідентифікації та правильного застосування Її положень у судово-слідчій та експертній практиці є положення про те, що "конкретна тотожність містить у собі також розбіжності, зміни".

Для висновку про тотожність необхідно враховувати зміни, що відбулися, в об'єктах ідентифікації, а також те, що розходження в деяких ознаках при порівнянні не виключає тотожності.

1.2 Об'єкти, типи і види ідентифікації

На даний час загальновизнаним є те, що об'єктами ідентифікації в криміналістиці можуть бути речі, тварини, особи. Об'єктами ідентифікації вони стають, коли потрапляють в орбіту судового процесу, а встановлення тотожності набуває істотного значення для справи.

Предмети (речі ). Завдання встановлення тотожності предметів може виникнути при розслідуванні різних злочинів. Неможливо дати вичерпний перелік предметів, щодо яких виникне потреба встановлення тотожності. За кримінальними справами такими предметами можуть виступати знаряддя і засоби, використані злочинцем при вчиненні злочину; залишені сліди; предмети, загублені злочинцем; викрадені речі, печатки, штампи тощо.

Тварини. Встановлення тотожності тварин набуває значення, коли тварина була використана злочинцем для вивозу викрадених цінностей і на місці події були виявлені сліди лап або коли тварина була предметом розкрадання тощо.

Особи. Об'єктом ідентифікації може бути особа людини або труп. У слідчій практиці найчастіше зустрічаються випадки ідентифікації особи обвинуваченого, потерпілого, жертви злочину (невпізнаного трупа) та ін.

У криміналістиці розрізняють такі типи (випадки) ідентифікації:

а) встановлення тотожності об'єкта за ознаками, відображеними у пам'яті людини;

б) встановлення тотожності за описом;

в) встановлення тотожності за фотозображенням;

г) встановлення тотожності за слідами, які відображають ознаки зовнішньої будови та інших речових проявів;

ґ) встановлення тотожності цілого за частиною [15, 28].

Особливим типом встановлення тотожності є ідентифікація цілого за частиною. У таких випадках вирішується питання про те, чи становили дві або декілька частин одне ціле; чи є дані частини частинами одного цілого. Можливість ідентифікації цілого за частиною відкриває шлях до використання з метою розкриття злочину різних дрібних часток. Нерідко вирішення питання про те, чи частини предмета на місці вчинення злочину становили одне ціле до його руйнації, дозволяє встановити злочинця і викрити його. Варто пам'ятати, що під час підготовки, вчинення або приховування злочину деякі об'єкти інколи руйнуються – розрізаються, розпилюються – і частини цих об'єктів виявляють в різних місцях – на місці злочину, у квартирі злочинця, на його одязі.

Необхідно розрізняти індивідуальну ідентифікацію (ідентифікацію у вузькому розумінні) та встановлення групової належності (групову ідентифікацію).

При індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, тобто те, що даний об'єкт є саме тим, що спостерігався раніше або залишив сліди. При встановленні групової належності з'ясовується лише те, що об'єкт належить до певної групи (роду, виду, марки, системи тощо). Тобто при індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, а при встановленні групової належності – подібність (віднесення об'єкта, що залишив сліди, до групи, роду, виду об'єктів).

Встановлення конкретної тотожності має більш важливе значення для слідства, ніж встановлення групової належності. Проте не слід недооцінювати й групову ідентифікацію.

Значення встановлення групової належності полягає в такому:

1) встановлення групової належності є, як правило, необхідним етапом до встановлення конкретної тотожності;

2) встановлення групової належності дозволяє виключити групу об'єктів з обсягу криміналістичного дослідження, є засобом виключення деяких версій у справі й тим самим звужує коло пошуків потрібного об'єкта.

Групова ідентифікація має місце тоді, коли необхідно ідентифікувати матеріали і речовини. У цьому випадку мова йде про збіг властивостей порівнюваних об'єктів, які належать до певної групи, що і буде ототожнюваним об'єктом.

Індивідуальна ідентифікація не завжди можлива і дослідження може обмежуватися тільки встановленням групової належності. Частіше за все індивідуальна ідентифікація буває неможлива через недостатньо повне відображення ознак об'єкта.

У деяких випадках можливість встановлення тільки належності до групи залежить від рівня розвитку даної науки. Існує загальне правило, за яким індивідуальна ідентифікація можлива тільки за ознаками зовнішньої будови об'єктів, а якщо таких ознак немає (рідина, газоподібні речовини) або вони не відобразились як слід, то провадиться тільки групова ідентифікація.

Висновок про належність до групи має тим більше значення, чим менш чисельна група, до якої належить об'єкт.

При ідентифікації є два види об'єктів: ідентифіковані (відображувані) та ідентифікуючі (відображуючі). Ідентифікованим називається об'єкт, встановлення тотожності якого є завданням даного дослідження. Ідентифікуючими називаються об'єкти, за допомогою яких встановлюють тотожність чи групову належність. Ідентифікуючі об'єкти є носіями матеріально-фіксованого відображення ознак ідентифікованих об'єктів.

Для вирішення питання про тотожність або відмінність користуються ідентифікуючими об'єктами. Наприклад, для того, щоб вирішити питання, чи залишені сліди ніг, виявлені на місці злочину, вилученим у обвинуваченого взуттям (чи є воно тим самим), необхідно дослідити самі сліди або їх копії (зліпки). За допомогою зліпка вирішується дане питання. Взуття – це ідентифікований об'єкт, а слід взуття (зліпок) – це ідентифікуючий об'єкт [15, 30].

Ідентифікуючі об'єкти поділяються на дві групи. Перша група – це об'єкти, що за припущенням слідчого відображають ознаки ідентифікованого об'єкта. Наприклад, сліди ніг, пальців рук, знарядь злому тощо, які виявлені на місці події.

Друга група – це об'єкти, походження яких від певного об'єкта безсумнівне. Такі ідентифікуючі об'єкти називаються зразками. Залежно від характеру даної ідентифікації й властивостей інших ідентифікуючих об'єктів до зразків пред'являються ті або інші вимоги. Загальною і найважливішою вимогою є безсумнівність походження зразків. Зразки, у свою чергу, поділяються на основні та додаткові, або експериментальні.

1.3 Загальна методика ідентифікації

Суттєвим питанням теорії криміналістичної ідентифікації є загальна методика ідентифікації, яка розглядає головні риси та основні прийоми встановлення тотожності, що властиві будь-якому виду ідентифікації.

Ідентифікація як процес встановлення тотожності розпадається на дві основні стадії: аналітичну і синтетичну. Ці дві стадії взаємозалежні.

Аналітична стадія починається з вивчення загальних, а потім окремих, індивідуальних ознак ідентифікованого об'єкта або ідентифікуючих об'єктів, походження яких безсумнівне, після цього вивчаються інші ідентифікуючі об'єкти. Процес встановлення тотожності розпочинається з всебічного вивчення, аналізу ознак об'єктів ідентифікації.

Після проведеного вивчення ознак здійснюється їх порівняння. Ця частина роботи – порівняльне дослідження – є найважливішою в ідентифікації. Таке дослідження тісно пов'язане з безпосереднім аналізом, оскільки порівняння, відділене від аналізу, не може забезпечити детального зіставлення властивостей і ознак порівнюваних об'єктів.

Порівняння здійснюється за допомогою зіставлення ознак ідентифікованого об'єкта з ознаками ідентифікуючого або ознак тільки ідентифікуючих об'єктів. Цей останній випадок означає:

а) відсутній ідентифікований об'єкт (два машинописних тексти);

б) порівняння з ознаками ідентифікованого об'єкта неможливе (ознаки почерку), важке (папілярний візерунок), недоцільне через особливі умови слідоутворення (куля).

Кожний із об'єктів має множинність ознак, однак при порівнянні використовуються не всі ознаки. Ідентифікаційними ознаками називаються ознаки, які слугують для порівняння.

Способи порівняльного дослідження:

1) спосіб зіставлення зводиться до розміщення порівняльних відображень в одне поле зору або на можливо більш близьку відстань одне від одного з тим, аби порівнювані об'єкти знаходилися на відстані найкращого сприйняття і при цьому був забезпечений ступінь збільшення, достатній для аналізу і порівняння ознак.

З метою створення найкращих умов для зіставлення часто використовуються різноманітні оптичні прилади. Широко застосовуються фотографічні прийоми порівняння. При зіставленні іноді роблять допоміжні побудови;

2) спосіб накладення відображень полягає в накладанні одного з порівнюваних прозорих відображень на інше з тим, щоб при суміщенні виявити як збіжні ознаки, так і ті, що різняться. Для цього часто виготовляють спеціальні прозорі відображення на плівці, склі (негатив – позитив);

3) спосіб лінійного суміщення полягає в такому розміщенні двох відображень, при якому частина одного з них може розглядатися як продовження іншого. Частіше за все два фотозображення розрізаються по якійсь лінії, а потім по ній складаються різні частини цих зображень [15, 33].

Синтетична стадія. Якщо основним завданням аналітичної стадії було встановлення збігу і розбіжностей в ідентифікаційних ознаках, то перед синтетичною стадією ставиться завдання науково пояснити виявлені збіги і розбіжності та дійти висновку про тотожність або відмінність, іноді – подібність.

У результаті порівняння може бути встановлений збіг низки ознак і розбіжність інших. Залежно від виду дослідження експерт пояснює це даними конкретної науки, але завжди і в усіх випадках необхідно:

при поясненні відмінностей враховувати:

а) зміни властивостей об'єктів ідентифікації;

б) зміни умов прояву властивостей;

в) зміни матеріально-фіксованого відображення;

при поясненні збігу враховувати:

а) стійкість ознак;

б) наскільки часто ознака трапляється в об'єктах ідентифікації (чим більш рідкісною є ознака, тим вона цінніша);

в) конкретні умови відображення об'єктів ідентифікації.

Істотне значення для наукового пояснення й збігу і відмінностей в ознаках має вивчення умов і механізму утворення ознак.

Висновок про тотожність, відмінність або групову належність, яким закінчується ідентифікація, повинен будуватися на даних дослідження і бути обґрунтованим. Цей висновок повинен бути результатом глибокої оцінки збігу і відмінності в ознаках, при цьому ознаки повинні розглядатися у взаємозв'язку і взаємозалежності, як єдиний комплекс ознак об'єкта. Для висновку про наявність тотожності необхідним є збіг комплексу ознак, неповторних у даному сполученні та ні в якому іншому об'єкті. Для тотожності необхідним є збіг саме комплексу ознак, окремі ознаки можуть бути у багатьох об'єктів. Таким чином, для індивідуальної ідентифікації (встановлення конкретної тотожності) необхідним є збіг комплексу загальних і окремих ознак. Критерієм для вирішення питання про достатність даного комплексу для висновку про тотожність є практика, наукові положення [15, 34].

Для висновку про групову належність (групову ідентифікацію) необхідним є збіг всіх істотних ознак даної групи (роду, виду, системи, сорту, марки тощо), тобто таких ознак, за відсутності однієї з яких виключається належність об'єкта до групи.

Результат ідентифікації може бути виражений:

а) у позитивній формі – тотожність установлена;

б) у негативній формі – установлена відмінність;

в) у категоричній формі – інше вирішення даного питання за переконанням експерта неможливе;

г) у ймовірній (передбачуваній) формі – існує велика можливість даного рішення, інше рішення хоча і малоймовірне, але можливе, припустиме.

Наукова достовірність визначається в результаті вирішення таких основних питань:

а) чи необхідні спеціальні знання для вирішення питання про тотожність і якщо так, то чи була призначена судова експертиза, чи достатньо кваліфікований експерт;

б) чи були надані експерту необхідні об'єкти; чи мали вони потрібні властивості;

в) у яких умовах провадилася ідентифікація;

г) чи є науковими метод і засоби, які застосовувалися при порівняльному дослідженні;

ґ) наскільки обґрунтований збіг комплексу ознак; чим мотивуються відмінності;

д) чи немає логічних суперечностей.


Розділ 2. Поняття і значення криміналістичної габітології (габітоскопії) як галузі криміналістичної індентифікації

2.1 Поняття і значення криміналістичної габітології

Криміналістична габітологія (лат. crimen – злочин + habitus – зовнішній вигляд людини, її будова тіла + гр. logos – вчення) – це галузь криміналістичної техніки, що ґрунтується на засадах анатомії, антропології, біології й охоплює систему теоретичних положень про зовнішні ознаки людини, а також сукупність методів і науково-технічних засобів, що забезпечують збирання, дослідження і використання відповідних ознак для ототожнення особи.

Отже, серед криміналістів нині є загальновизнаним, що габітологія вивчає сліди – ознаки зовнішньої будови людини та їх використання в процесі досудового та судового слідства. Однозначного підходу щодо використання терміна "габітологія" не існує. Криміналісти застосовують також термін "габітоскопія".

Криміналістична габітоскопія (лат. crimen – злочин + habitus – зовнішній вигляд людини, її будова тіла + гр. scopeo – розглядати) – це криміналістичне вчення про ознаки зовнішнього вигляду людини, їх матеріальних та ідеальних відображень, про методику використання цих ознак при встановленні фактів, що мають значення для провадження досудового слідства в кримінальних справах про злочини та їх попередження. Як бачимо, габітоскопія вивчає криміналістичне ототожнення людини за ознаками зовнішності, є галуззю криміналістичної техніки, що охоплює вивчення, систематизацію, оцінку ознак зовнішності з метою застосування прийомів і методів ідентифікації особи.

Що стосується історичного аспекту проблеми, то, наприклад, на початку 90‑х років минулого століття в підручнику з криміналістики був передбачений спеціальний розділ "Криміналістичне ототожнення людини за ознаками зовнішності". Ототожнення особи за ознаками зовнішності можливе тільки тому, що кожна людина наділена від природи неповторною сукупністю ознак зовнішності, і ці ознаки притаманні тільки цій людині на відповідному етапі її розвитку. Зміни в зовнішності людини можуть трапитися з різних причин, у тому числі умисно [26, 100].

Людина наділена даними, що забезпечують її життєдіяльність. їх можна класифікувати за трьома видами: фізичні , біологічні , соціальні. Це означає, що людині притаманні відповідно три види слідів. Отже, на місці події людина (злочинець, потерпілий, свідок) залишає сліди, які мають інформацію про неї.

1. Фізичні дані характеризують будову тіла людини.

2. Біологічні дані характеризують функціональну діяльність людини як біологічного механізму в соціальному середовищі.

3. Соціальні дані характеризують людину як суб'єкта правовідносин, суспільних відносин.

Фізичні дані людини , у свою чергу, є двох видів: зовнішні (анатомічні) і внутрішні (структурні). Зовнішні (анатомічні) дані характеризують будову тіла людини (голови, обличчя, рук, ніг, зубів, шкіряних покривів та ін.). Внутрішні (структурні) дані характеризують зовнішню будову тканин, органів, різних виділень людського організму.

Біологічні дані людини є трьох видів: динамічні, голосові й мовні. Динамічні дані означають рухові навички, що проявляються під час руху людини, в індивідуальній каліграфії, при жестикуляції, у голосі, манері поведінки. Голос – дані людини, джерело звукових слідів. Завдяки голосу можна формувати індивідуальні комплекси ознак – ідентифікувати людину за голосом, звуковою мовою. Мова – дані людини, що є засобом спілкування з іншими. Криміналістами досліджується усна і письмова мова.

Соціальні дані людини характеризують її як особу. Усі соціальні дані можна об'єднати в окремі класи: персонографічні, психофізіологічні, психічні, світосприймальні, виробничо-ділові, морально-побутові.

Персонографічні дані – прізвище, ім'я, по батькові, стать, дата народження, місце народження, національність тощо.

Психофізіологічні дані характеризують:

1) стан людини – веселість, збудливість, пригніченість;

2) тип нервової діяльності людини – сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік;

3) фізичні вади людини – глухота, сліпота, різні каліцтва.

Психічні дані є сталими душевними якостями індивіда, що набуваються в процесі життєдіяльності, виховання та самовиховання – відчуття, сприймання, увага, пам'ять, почуття, мовлення, уява, мислення, воля. Система психічних даних може впливати на темперамент та характер людини, її психічні якості: енергійність, рішучість, запальність, мужність, сміливість, працьовитість тощо.

Світосприймальні дані характеризують духовне, ідейне обличчя людини (ідейність, принциповість, вірність). Вони дозволяють визначити: заангажованість, вподобання особи, прихильність до певних ідей, ідеології; переконання, погляди, дотримування певних принципів; стійкість і незмінність у своїх почуттях, відносинах, у виконанні обов'язків, повинності.

Виробничо-ділові дані характеризують ставлення людини до праці: працездатність, ощадливість, марнотратство, безгосподарність, жадібність, користолюбство. Виробничо-ділові дані визначають властивість особи, спроможність виконувати певну діяльність, також її психічний стан і позитивні та негативні моральні риси. Виробничо-ділові дані як психологічні установки орієнтують особу до здійснення певних дій, живлять її прагнення.

Морально-побутові дані характеризують людину в побуті, сім'ї, малому колективі. Це показники системи норм і принципів поведінки особи у ставленні до членів сім'ї, родини, іншої малої соціальної групи. Відповідні показники стосуються міцних зв'язків між указаними членами суспільства або навпаки. Це, зокрема, єдність цілей, міжособистісних, ідейних, ділових, організаційних стосунків, високий рівень спілкування. Згуртовуючим фактором морально-побутових даних, що характеризують особу в побуті, сім'ї, малому колективі, є мета – передбачення в її свідомості результату, на здобуття якого спрямована належна діяльність [26, 102].

Ознаки і дані зовнішності є головним компонентом криміналістичної габітології, їх потрібно віднести до фізичного виду габітологічної характеристики. Зовнішній вигляд людини завжди використовувався для її розшуку і ототожнення. При цьому суб'єкти криміналістичної діяльності брали до уваги зовнішні ознаки і дані людини. Зовнішні ознаки людини поділяють на анатомічні та внутрішньоструктурні.

Анатомічні ознаки людини – це природжені її особливості (розмір і розташування окремих частин тіла). Кожна група об'єктів дослідження становить підрозділ криміналістичної габітології: дактилоскопія (гр. daktilos – палець), дентоскопія (лат. dento – зуби), дермоскопія кримінальна (лат. derma – шкіра).

Отже, криміналістична габітологія вивчає: габітоскопію – вчення про зовнішність, дактилоскопію, дентоскопію, криміналістичну дермоскопію обличчя. У процесі становлення та розвитку криміналістики як науки ознаки зовнішності людини піддавалися класифікації. Розроблялася методика опису ознак.

Спеціальну термінологію для позначення ознак зовнішності вперше дослідив і запропонував французький криміналіст А. Бертільон. Він назвав її "словесний портрет", запропонував описувати анатомічні ознаки, характеризуючи зовнішню будову тіла, фізіологічну діяльність.

У даний час у практичній діяльності ознаки "словесного портрету" використовуються як система опису свідками і потерпілими зовнішності підозрюваного у вчиненні злочину з метою його впізнання (ідентифікації) та затримання. Так, за "словесним портретом" (див. рис. 55) розшукується виконавець убивства на замовлення 35 літнього киянина Олександра X., яке було скоєно 24 травня 2004 року біля спорткомлексу "Схід" у Дарницькому районі м. Києва. Підозрюваний – чоловік віком 35-40 років, зріст близько 170 см, міцної статури, обличчя коловидне "червоного" кольору, волосся чорне, коротке, очі темні, ніс і губи середні. Був одягнений у джинси чорного кольору, такого ж кольору куртку з синіми вставками.

Найбільш повну класифікацію ознак зовнішності людини зробив у 1976 р. П.П. Цветков. Вчений класифікував ознаки зовнішності людини на три групи:

1) загальнофізичні – стать, вік;

2) демографічні – тип раси, національність;

3) анатомічні – зріст, статура, угодованість, голова, волосся, обличчя, шия, плечі, груди, спина, руки, ноги.

Кожна група ознак має більш детальну класифікацію.

2.2 Класифікація ознак зовнішності людини

Ознака – це характеристика, відмітна риса об'єкта. У габітології ознака характеризує зовнішність людини в цілому або окремі її елементи (зріст, ніс, очі, волосся тощо). Ознаки зовнішності поділяють на власні та супутні.

Власні – це елементи і ознаки зовнішності людини, що проявляються у процесі її життєдіяльності, які поділяються на: загальнофізіопогічні , анатомічні та функціональні (за Е.І. Зуєвим); на загальнофізичні , анатомо-морфологічні та функціональні (за Ю.П. Дубягіним); на анатомічні та функціональні (за І.Ф. Пантелеєвим). Власні ознаки також можуть виступати у вигляді особливих прикмет та помітних ознак.

Супутні ознаки зовнішності – це особливості одягу, предметів-прикрас, утилітарних предметів (тростинка, парасолька).

Загальнофізичні ознаки. В основу цих ознак покладені загальні біологічні, соціально-територіальні та популяційні особливості людини. До них належать загальнофізичні – ознаки статі, віку та демографічні ознаки, що характеризують певну расу, національність, народність, етнічну групу або іншу популяцію, що мешкає на певній території.

Анатомічні (анатомо-морфологічні , статичні ) ознаки – це особливості зовнішньої будови тіла та скелета людини. Ознаки, які підлягають опису та дослідженню, інколи називають елементами зовнішності. Індивідуальність зовнішнього вигляду проявляється насамперед у неповторній сукупності форм, розмірів та особливостей частин тіла. Ці ознаки є відносно сталими, особливо ознаки обличчя, що мають близько розташовану кістково-хрящову основу. Внаслідок цього анатомічні ознаки відіграють важливу роль у процесі впізнання та ототожнення особи. До анатомічних ознак належать зріст, загальна будова тіла, форма голови, лоба, брів, носа, губ, рота; вид та колір волосся, обличчя, носа та інших частин тіла.

Функціональні (динамічні ) ознаки є загальними і характеризують людину як живу динамічну систему. Функціональні ознаки проявляються у русі та іншій життєдіяльності людини. До функціональних ознак належать хода, міміка, жестикуляція, мова та голос, навики поведінки, злочинної професійної діяльності (спосіб злому, відчинення замків, проникнення в сховище, вчинення убивства).

Особливі прикмети – це різні анатомічні або функціональні аномалії організму людини (І.Ф. Пантелеев), що рідко зустрічаються та відзначаються високою стійкістю. Ю.П. Дубягін визначає особливі прикмети як особливості зовнішності, що рідко зустрічаються та різко виділяють одну людину від інших внаслідок своєї неповторності та незвичності. До них належать невідповідності розміру окремих частин тіла (рук, ніг, голови, носа, вух та ін.); кольорові аномалії, тілесні нарости, шрами, татуювання, викривлення хребта, горб, родимки, бородавки, особливості ходи, жестикуляції, мови, голосу тощо.

Особливі прикмети у свою чергу можуть бути помітними, тобто такими, що очевидно спостерігаються, кидаються в очі. Тобто помітні ознаки – це особливі прикмети, які розташовані на відкритих частинах тіла та привертають увагу з першого погляду своєю незвичайністю (форма, розмір, колір). Помітні ознаки дозволяють одразу ж виділити окрему особу із групи людей.

І.Ф. Пантелеев особливі прикмети та помітні ознаки поділяє на анатомічні (статичні ) та функціональні (динамічні ).

Супутні ознаки – це предмети одежі , що знаходяться у постійному користуванні особи в момент її відображення як то: куртка, піджак, брюки, сукня, головний убір, взуття; а також різні носильні речі : портфель, дипломат, парасолька, сумка, годинник, окуляри, сережки, персні, запальнички, слухові апарати тощо [5].

Ці ознаки також індивідуалізують зовнішній вигляд особи але їх ідентифікаційна значущість є менш суттєвою, так як вони можуть бути змінені.

2.3 Криміналістичне документування ознак зовнішності людини методом словесного портрета

Опис людини за ознаками її зовнішності є здавна відомим та широко використовується як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки у кінці XIX ст. дякуючи науковим дослідженням французького криміналіста-антрополога Альфонса Бертильона опис розшукуваної або встановлюваної людини перетворився у спеціальну поліційну систему під назвою "Словесний портрет", яку до цього часу успішно застосовують у своїй практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу.

При застосуванні методу словесного портрета повинні бути дотримані такі вимоги:

1. Повнота опису. Виконання цієї вимоги досягається за рахунок всебічного дослідження всіх частин тіла та елементів зовнішності людини. Опис здійснюється з усіх позицій, описуються: форма, розмір, контур, колір; вказується вага та інші особливості людини. Опис необхідно здійснювати в фас і в профіль (спереду, ззаду та з боку), так як частину елементів можна спостерігати тільки спереду, а частину – тільки з боку.

2. Системність або послідовність опису. Для виконання цієї вимоги необхідно дотримуватись принципу – опис від загального до окремого. Це дозволяє зробити опис таким, що легко запам'ятовується і містить необхідну сукупність ознак зовнішності. Спочатку описуються у логічній послідовності анатомічні, потім функціональні і супутні ознаки.

3. Використання під час опису спеціальної термінології та єдиних понять. Дотримання цієї вимоги дозволяє досягти застосування єдиної термінології опису зовнішності та усунути їх різночитання. Наприклад, при описі зовнішності людини різними суб'єктами – слідчим, оперуповноваженим, дільничним інспектором міліції, експертом, доцільно використовувати загальноприйняті довідкові посібники [5, 238].

Для успішного застосування методу словесного портрета необхідна також наявність єдиного понятійного апарата. У методі словесного портрета користуються такими поняттями:

ознака зовнішності – характеристика людини у цілому або властивість окремих її елементів;

елемент зовнішності – соматична частина людини – в ділянці носа, верхні або нижні кінцівки тощо.

Ознаки зовнішності людини за об'ємом класифікуються на:

загальні (характеризують людину в цілому);

окремі , часткові (детальні).

За ідентифікаційним значенням:

групові (однаковий зріст, одна національність, загальний вік);

індивідуальні.

За умовами прояву:

статичні (колір волосся, очей);

динамічні (хода, міміка, жестикуляція).

За своєю природою:

постійні – ознаки, що можуть виникнути у людини від народження та зберігатися протягом усього життя;

тимчасові – ознаки, що виникають у людини та зникають з різних причин (волосся, зуби);

необхідні – ознаки, що притаманні певній етнічній групі або статі (вуса, борода – у чоловіків, коса – у жінок);

випадкові – ознаки, що виникли внаслідок певних обставин;

природні – ознаки, що характеризують різні етапи розвитку людського організму (молочні зуби, постійні зуби тощо);

штучні – ознаки, що з'явилися як результат свідомої або іншої зміни зовнішності (шрами, рубці, татуїровки).

Важливою умовою застосування словесного портрета є опис ознак зовнішності з урахуванням їх величини (розміру ), форми , положення , а у ряді випадків і кольору.

Величина (розмір) – це кількісна характеристика людського тіла, його частин, елементів, до яких належать висота, довжина, ширина, глибина. Величина (за виключенням зросту) подається у відносних вимірах шляхом порівняння її з іншими частинами тіла і, як правило, визначається за допомогою три-, п'яти- або семичленної градації. Тричленна градація здійснюється за допомогою 3 термінів: малий, середній, великий; п'яти – за допомогою 5 термінів, шляхом додавання до термінів тричленної градації термінів дуже малий, дуже великий; семичленна – за допомогою додаткових термінів нижче (менше) середнього і вище (більше) середнього.

Форма – це загальний вид елемента або ознаки зовнішності, що визначається за допомогою відповідних геометричних понять – квадратний, шароподібний, випуклий, зігнутий, хвилястий, циліндричний, трикутний, ромбовидний. У ряді випадків цю ознаку називають ще контуром або конфігурацією.

Положення – це розташування окремої частини обличчя відносно інших частин тіла людини. Своїм розташуванням характеризується кожна ознака зовнішності людини, що описується. Розташування характеризується відносно вертикального або горизонтального напрямку.

Колір – це спектральна характеристика ознаки зовнішності (волосся, очі, шкіра).

При описанні анатомічних (анатомо-морфологічних) ознак Ю.П. Дубягін рекомендує дотримуватися такої послідовності: фігура у цілому; голова у цілому; волосся; обличчя у цілому; лоб; брови; очі; ніс; рот та губи; зуби, підборіддя; вуха; шия; плечі; груди; спина; руки; ноги.

Під час опису власних та супутніх ознак людського тіла та скелета у померлих, загиблих, убитих та живої людини необхідно враховувати чинники, що впливають на точність спостерігання та опису зовнішності за методом словесного портрета [5, 240].

При характеристиці загальнофізичних зовнішніх даних описуються стать (чоловіча, жіноча) та вік (визначається за документами, на вигляд або шляхом освідування). Демографічні дані охоплюють відомості про расу, національність, народність, етнічну групу. При характеристиці анатомічних даних використовуються такі показники, як розміри, контури (форма), положення, колір. Розміри вказуються зазвичай не в абсолютних цифрах, а щодо інших частин (деталей) тіла і передаються через такі поняття, як малий, середній, великий; низький, середній, високий; довгий, середній, короткий; вузький, середній, широкий; глибокий, середній, дрібний; товстий, середній, тонкий. Контур описується за подібністю з геометричними фігурами, а форма – щодо форм поверхні (або за аналогією з загальновідомими предметами) [15, 160].

2.4 Криміналістична характеристика і методика діагностики татуювання

З точки зору вирішення ідентифікаційних завдань, стосовно ототожнення особи людини, яка вчинила злочин або безвісти зникла, особливі прикмети цієї людини, до числа яких належить і татуювання, є найбільш цінними й інформативними серед інших ознак зовнішності людини, а їх значення для вирішення завдань ідентифікації є загальновідомим і не потребує додаткового обґрунтування та розгляду. Однак шляхом криміналістичного дослідження змісту татуювання може бути отримана також і суттєва інформація про властивості особи її носія [5, 239].

Серед існуючого розмаїття видів татуювання для отримання криміналістичне значимої інформації про особу злочинця насамперед становить інтерес так зване "кримінальне" татуювання, а не інші його види, як то "побутове", "пам'ятне", "декоративне" тощо, так як загальновідомо, що наявність у особи "кримінального" татуювання в першу чергу пов'язується з її кримінальним минулим і її криміногенною орієнтацією, які в свою чергу, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у виді позбавлення волі. Одним із перших на широке розповсюдження татуювання серед злочинців звернув увагу ще Чезаре Ломброзо (1835-1890 pp.), італійський лікар-психіатр, який розглядав татуїровку як прояв атавізму і як ознаку морально-дефективних, неповноцінних людей. На його думку татуювання у злочинців тісно пов'язане з розумовими здібностями носіїв, а у більшості випадків ними є природжені злочинці та повії. Ч. Ломброзо наводить типову фразу засуджених про татуювання: "Татуювання для нас як фрак з орденами, чим більш татуйовані, тим більшим авторитетом користуємося серед товаришів, тоді як нетатуйований, навпаки, не користується ніяким впливом". Ю. П. Дубягін називає кримінальне татуювання "наглядним хронічним тавром судимості", а саме явище татуювання відносить до формування злочинних типів особистості у місцях позбавлення волі. Крім цього, він звертає увагу на сувору біографічність татуювання, його відповідність даним особової справи засудженого і зазначає про наявність кореляційного зв'язку між вибором засудженим зображення татуювання з психологією його особистості.

Розглянемо який же обсяг криміналістично-значимої інформації ми можемо отримати внаслідок дослідження "кримінального" татуювання особи злочинця.

Насамперед, тільки сам факт наявності в особи "кримінального" татуювання вже дає можливість зробити припущення, що дана особа раніше вчиняла злочин та була засуджена до позбавлення волі. В залежності від малюнка татуювання та його змістовного значення ми можемо отримати таку інформацію про особу його носія:

– відомості персонографічного характеру – дата народження, рік ув'язнення, рік звільнення з місць позбавлення волі, номери виправно-трудових установ, в яких особа відбувала покарання, місцевість, в якій відбувала покарання;

– відомості про злочинну діяльність – кількість судимостей, строк позбавлення волі, вид режиму, вид ВТУ, склад злочину – хуліганство, крадіжка, пограбування тощо, злочинна спеціалізація та кваліфікація, спосіб та місце вчинення злочинів, статус у злочинній ієрархії, належність до певного злочинного угруповання;

– причини злочинного способу життя;

– наявність негативних звичок – алкоголік, наркоман;

– сексуальну орієнтацію;

– ставлення до оточуючих, адміністрації ВТУ, держави, закону та правоохоронних органів;

– особистісні установки – злісне порушення режиму утримання, схильність до втечі з ВТУ, зупинення чи продовження злочинної діяльності;

– особисті якості – сильний, жорстокий, незалежний тощо;

– психологічний стан – скорбота, надія тощо;

– віросповідання та інші [5, 240].

Даний перелік інформації про особу носія татуювання не є вичерпним і може бути продовжений, що обумовлюється існуванням дуже великого розмаїття варіацій "кримінального" татуювання. Так наприклад, А.І. Капітанський та В.І. Литвин шляхом систематизації дослідженого ними кримінального татуювання за смисловим значенням виділяють 26 основних "блоків сигнальної інформації про особу злочинця".

Таким чином, на відміну від інших особливих прикмет, татуювання є джерелом такої великої за обсягом та напрямками криміналістично-значимої інформації, яка дозволяє отримати відомості не тільки про фізичні властивості особи – ознаки її зовнішності та їх особливості, а й про біологічні та соціальні властивості особистості носія татуювання – злочинця.

Татуювання має поширення переважно серед злочинців. У злочинному середовищі татуювання називають "картинкою", "наколкою", "прошивкою" або "регалкою". Існують різноманітні способи нанесення татуювання. Найпоширенішим способом, що використовується у місцях позбавлення волі, є застосування 2-3 голок, спеціальних штампів, пресів із зображеннями. Як барвник застосовують туш, графіт, ультрамарин, чорнило. Великого поширення набули татуювання з зображеннями хрестів і перснів на пальцях рук, могильних пагорбів і церковних куполів, морського якоря, жінок, карт. Трапляються татуювання у вигляді цифр ("1981", № 43), окремих букв і абревіатур ("зло", "туз", "клен"), слів ("люблю", "пам'ятаю"), виразів ("Дружина полає і простить, коханка ж – відомстить"). Окремі татуювання наносяться в примусовому порядку.

Татуювання у вигляді малюнків (або інших зображень), як правило, мають певний прихований зміст, а саме: можуть вказувати на становище в злочинному середовищі, належність до злочинної діяльності, судимість і терміни покарання, злочинний досвід і ступінь кваліфікації, належність до певної категорії злочинців, спосіб учинення злочину, знаряддя злочину. Татуювання мають важливе ідентифікаційне значення, використовуються з метою кримінальної реєстрації злочинців та в оперативно-розшукових цілях [15].

Наявність такої інформації про особу злочинця має дуже велике практичне значення як для розкриття злочинів та висунення відповідних слідчих версій і здійснення профілактичної роботи, так і для реалізації однієї з основних цілей кримінального покарання – виправлення та перевиховання засуджених. Правильне використання працівниками правоохоронних органів інформації, яка певним чином характеризує особу злочинця та її властивості може допомогти спрогнозувати майбутню поведінку цієї особи в певній ситуації – при проведенні конкретної слідчої дії, під час проведення попереднього слідства взагалі, під час відбування покарання у місцях позбавлення волі та після звільнення від відбування покарання.

Особливе значення ця інформація має для вибору правильної тактики розслідування шляхом прогнозування можливої поведінки особи під час проведення слідчих дій. Так як татуювання є важливою інформацією про певні психологічні та психічні особливості особи, то знання його змісту для слідчого має виняткове значення для встановлення психологічного контакту при допитах підозрюваних і обвинувачуваних та проведенні інших слідчих дій.

Не підлягає сумніву також і значимість застосування інформації про особу злочинця працівниками пенітенціарних закладів під час відбування засудженим покарання у виді позбавлення волі з метою забезпечення індивідуалізації застосування засобів виправно-трудового впливу до засуджених під час відбування покарання. Направлення засудженого у виправно-трудовій установі до певного загону з урахуванням психофізіологічних властивостей його особи, обрання певних методів роботи з ним із метою виправлення та перевиховання, ізоляція від негативно спрямованих осіб, та інші засоби впливу повинні застосовуватися з урахуванням наявної інформації про властивості особи засудженого, і тільки тоді вони можуть сприяти створенню необхідних умов для ціннісної переорієнтації особи засудженого, корекції його поведінки та запобіганню вчинення ним нових злочинів як у місцях позбавлення волі, так і поза ними.

Безпосередніми джерелами відомостей про наявність певного татуювання в злочинця можуть бути його матеріальні й ідеальні сліди в оточуючому нас середовищі. Ідеальні сліди залишаються у пам'яті людей, які спостерігали ці татуювання, а особливість матеріальних слідів полягає в тому, що їх матеріальним носієм є особа злочинця, на шкірі якої виконано татуювання.

Відомості про наявність татуювання та його зміст у особи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного при здійсненні попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи можуть бути отримані як процесуальним, так і непроцесуальним шляхом.

Процесуальним шляхом такі відомості отримуються під час проведення таких слідчих дій як допити потерпілих та свідків, які бачили татуювання, допиті підозрюваного та обвинуваченого, освідуванні підозрюваного або обвинуваченого, яке здійснюється з дотриманням вимог етапі 193 КПК України, огляді трупа, судово-медичній експертизі. Отримані відомості про татуювання повинні бути занесені до протоколу відповідної слідчої дії з обов'язковою фіксацією точного розташування татуювання на поверхні тіла людини, форми, розміри (малюнка, символу), кольору, змісту тексту, дати і т. п.

Під час допиту свідків і потерпілих про татуювання в підозрюваних або обвинувачуваних найбільш типовим можуть бути такі запитання: коли, при яких обставинах свідок, потерпілий бачив татуювання на тілі підозрюваного чи обвинувачуваного; в яких місцях поверхні тіла підозрюваного або обвинувачуваного було розташоване татуювання; які відомості про татуювання запам'ятав свідок або потерпілий (розмір, форма малюнка, зміст тексту, дата, колір та інші індивідуальні особливості татуювання) [5, 242].

Для одержання більш точної і об'єктивної інформації про татуювання при допитах, опитуванні необхідно використати довідкову літературу, а в окремих випадках запросити художника, який зафіксує за свідченнями рідних, близьких, а також співробітників ОВС графічну інформацію про особливості малюнка, тексту або абревіатури, які були на тілі загиблих або тих, що пропали безвісти.

Для об'єктивізації показів свідків інформацію про татуювання доцільно одержувати від кожного свідка окремо, у разі різночитання забезпечити корективи за рахунок спільного аналізу з допитуваними.

Опис татуювання при можливості слід доповнювати більш точним і об'єктивним методом фіксації – фотографуванням і відеозаписом.

Непроцесуальним шляхом такі відомості можуть бути отримані безпосередньо слідчим або іншим працівником правоохоронних органів при візуальному спостереженні – коли татуювання нанесено на відкриті ділянки поверхні шкіри, в бесідах з близькими родичами або знайомими, шляхом здійснення оперативно-розшукових заходів. Відомості про наявність татуювання у певної особи можуть бути одержані також з медичних та інших документів, даних криміналістичного обліку. Якщо факт наявності татуювання у певної особи зазначений у медичному чи іншому документі, має доказове значення у кримінальній справі, відповідний документ повинен бути оглянутий слідчим зі складанням відповідного протоколу, а оригінал або копія документа повинні бути прилучені до справи за постановою слідчого.

Особливість використання татуювань злочинця для отримання криміналістичне значимої інформації про властивості його особи полягає в тому, що таку інформацію ми отримуємо і використовуємо незалежно від його бажання про надання такої інформації. Як правило, проведення попереднього розслідування у кримінальній справі здійснюється в умовах "конфлікту" між слідчим та особою, яка вчинила злочин. Особа, яка вчинила злочин усіма можливими засобами, протидіє слідчому у встановленні об'єктивної істини у справі і одним із таких засобів є обмеження можливостей слідчого щодо отримання необхідного обсягу криміналістичне значимої інформації як про обставини події, так і про особу злочинця шляхом відмови давати свідчення або перекрученим їх викладенням на свою користь. Таким чином, у разі відсутності інших джерел, у таких випадках ступінь інформованості слідчого залежить від бажання і особистих міркувань злочинця. Інша ситуація складається при отриманні інформації про особу злочинця шляхом дослідження малюнка татуювання на тілі злочинця. При наявності відомостей, що на тілі підозрюваного або обвинуваченого є татуювання, слідчий може примусово провести освідування і отримати необхідні відомості про особу шляхом тлумачення малюнка татуювання, незважаючи на небажання підозрюваного або обвинуваченого про надання такої інформації.

Отримати необхідну криміналістичне значиму інформацію про особу носія татуювання з малюнка на татуюванні можна тільки шляхом її "дешифрування", тобто встановленням її смислового навантаження. Для розшифровки смислового змісту татуювання можуть бути використані альбом-довідник татуювань А.Г. Броннікова, довідковий посібник В.І. Бурика та В.Ф. Пилипчука, а також книга-альбом А.І. Капітанського та В.І. Литвина "Искусство криминальной татуировки" та книги Ю.П. Дубягіна.

2.5 Сучасні засоби і технології документації ознак зовнішності людини в криміналістиці

Уявний образ зовнішності людини служить основою різних матеріальних її відображень, які використовуються з метою ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку безвісти зниклих та ідентифікації невпізнаних трупів.

До таких матеріальних відображень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб'єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).

Опис методом словесного портрета – це найбільш розповсюджена система відображення ознак зовнішності людини з використанням спеціальної термінології. Опис проводиться з верху до низу, у двох положеннях обличчя (фас та правий профіль). Кожна ознака зовнішності характеризується розміром, формою або контуром, положенням відносно інших частин тіла, кольором.

Опис виконується за схемою класифікації анатомічних ознак. Така ж методика опису ознак зовнішності людини застосовується у разі постановки (реєстрації) її на кримінальний облік.

Опис методом словесного портрета використовують для пошуку та впізнання злочинця, пошуку особи, яка зникла безвісти або впізнання трупа. Слідчий або оперативний працівник зі слів потерпілого або свідка-очевидця складає словесний портрет злочинця за вищевказаною схемою і використовує його для орієнтування у процесі пошуку.

Опис ознак зовнішності за походженням може здійснюватися:

а) на основі безпосереднього спостереження загального вигляду особи, яка описується;

б) зі слів інших осіб, які бачили дану людину або знають її (потерпілі, родичі, знайомі);

в) за різними документами, в яких зафіксовані дані про розшукувану особу (матеріали криміналістичного обліку, історія хвороби, особова справа тощо);

г) за результатами вивчення виявлених предметів, які відображають зовнішні ознаки певної людини (фотознімки, одяг, взуття та ін.);

д) під час огляду трупа або його частин [5, 244].

Описи зовнішності людини, зроблені особами, які не володіють методом словесного портрета і навичками його застосування мають суттєві недоліки: вони несистемні, багатослівні, розмиті і тому не мають однозначного змісту елементів зовнішності, що описуються.

Перевагою словесного портрета перед іншими описаннями ознак зовнішності людини є те, що він забезпечує системне і одноманітне визначення ознак елементів зовнішності однієї і тієї ж людини, дає можливість формалізувати ознаки її зовнішнього вигляду, зашифрувати їх символами, складати код і формулу зовнішності, як це робиться при заповненні реєстраційних карток на невпізнані трупи і безвісти зниклих осіб, а також при введенні даних про зовнішність у пам'ять ЕОМ і бази даних автоматизованих інформаційно-пошукових систем.

Успіх пошуку злочинця за словесним портретом залежить, передусім, від якості складеного опису ознак зовнішності, їх відповідності тому суб'єктивному образу, який запам'ятав очевидець. Для більш точного складання словесного портрета застосовують технічні засоби та тактичні прийоми, розроблені криміналістами.

Суб'єктивний портрет – це матеріалізований уявний образ об'єкта, що зберігається в пам'яті людини, яка раніше вже спостерігала цей об'єкт (предмет, людину). Матеріалізація, тобто закріплення уявного образу, здійснюється різними способами, а саме:

– малюванням;

– композицією (складанням) фотознімків;

– композицією малюнків технічними засобами.

Уявний образ у пам'яті завжди суб'єктивний. Його малювання або композиція зі слів очевидця – також процес вельми суб'єктивний, адже в ньому беруть участь дві особи: слідчий та очевидець, що утримує в уяві образ. Одержані таким чином портрети називають суб'єктивними.

Мальований суб'єктивний портрет може бути виготовлений: а) безпосередньо особою, пам'ять якої зберегла уявний образ; б) спеціалістом; в) безпосередньо слідчим [5, 244].

Методика одержання мальованих портретів :

а) якщо особа, в пам'яті якої утримується уявний образ, володіє навиками малювання, то слідчий у ході допиту пропонує їй намалювати подобу злочинця. Такі випадки на практиці зустрічаються рідко;

б) для виготовлення мальованого портрета слідчий запрошує спеціаліста-художника, який бере участь у допиті потерпілого або свідка і з його слів малює портрет;

в) слідчий під час допиту використовує посібник "Типи та елементи зовнішності"; "Альбом-реєстр" із комплекту приладу "Портрет" чи "ІКМ". У ході допиту він показує свідку чи потерпілому мальовані елементи – ознаки зовнішності із названих посібників, а саме: загальний вид обличчя, форму зачіски, лоба, брів, очей, носа тощо. Ті ознаки, які будуть визнані схожими, слідчий копіює на прозорий папір (кальку, цигарковий). По черзі копіюючи ці ознаки, починаючи від загального виду, слідчий складає мальований портрет. Виготовлений таким чином портрет більш схожий з подобою злочинця.

З метою ідентифікації можуть бути використані також і мальовані портрети, виконані не зі слів свідків чи потерпілих, а безпосередньо з натури.

Фотокомпозиційний портрет ("фоторобот" ) це суб'єктивний портрет, складений по пам'яті з використанням набору елементів випадкових фотознімків. Методика складання "фоторобота" полягає у виконанні таких дій: потерпілому або свідку показують фотознімки різних осіб, виконані в одному масштабі, й пропонують вибрати такі, на яких зображені особи з ознаками зовнішності, подібними до образу злочинця. Потім слідчий вирізує на фотознімках ці ознаки і монтує з них "портрет", а дефекти склеювання ретушує. Одержаний таким чином складений із частин фотознімків портрет називається "фотороботом". Вперше такий спосіб суб'єктивного портрета був застосований у 1952 p. французьким криміналістом П'єром Шабо, який для відтворення зовнішності злочинця, що розшукується, застосував набір фотознімків осіб.

Для виготовлення "фоторобота" використовують також технічні засоби (наприклад, прилад ПКП-2 – пристрій композиційного портрета), планшети, альбоми, які називаються планшетними "фотороботами". Необхідно зазначити, що методика фоторобота досить складна для безпосереднього використання слідчим і має певні недоліки (необхідність наявності значного набору готових фотознімків, складність їх композиції із-за різноманітності елементів та ін.).

Композиційно-мальовані (синтетичні ) портрети – найбільш надійний засіб матеріалізації уявних образів та використання їх у слідчій та пошуковій практиці. На відміну від фотокомпозиційних портретів, композиційно-мальовані виготовляються із попередньо заготовлених стандартних малюнків елементів обличчя у відповідності зі свідченнями очевидців. Мальовані елементи зовнішності виготовляються в одному масштабі на прозорій плівці у вигляді діапозитивів, що дозволяє сполучити їх на просвіт та отримати (синтезувати) в цілому зображення уявного образу розшукуваної особи. Перший ідентифікаційний комплект мальованих портретів був запропонований у США в 1959 р. Мак-Дональдом і названий "Айденті-Кіт". Для складання композиційних портретів використовують спеціальні технічні засоби: в країнах СНД – ІКМ-2 (ідентифікаційний комплект малюнків), прилад "Портрет"; у Польщі – ІМК-2 (ідентифікаційний мальований комплект); у США – "Мімік", в Японії – багатоканальний проектор. Кожний прилад складається з демонстраційного пристрою, альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності або їх слайдів на плоскій плівці [5, 245].

За конструкцією названі пристрої для композиції суб'єктивних портретів поділяються на роздільні, в яких демонстраційний пристрій відокремлено від альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності (ІКМ-2, ІМК-2, "Портрет", багатоканальний японський проектор); компактні, в яких демонстраційний пристрій та альбом-реєстр об'єднані в одне ціле. Методика складання композиційного портрета за допомогою названих приладів: демонструють на екрані по черзі типи елементів (ознак) зовнішності, а свідок чи потерпілий порівнює їх із тими, що запам'яталися, і відбирає схожі. Оскільки елементи зовнішності виконані в одному масштабі, то на екрані слідчий або спеціаліст має можливість конструювати суб'єктивний портрет, який поступово уточнюється. Складений на екрані портрет фотографують, у разі потреби – ретушують, згідно із зауваженнями свідка чи потерпілого, і використовують для пошуку.

В органах внутрішніх справ розроблена автоматизована система для використання композиційно-мальованих портретів. Вона складається із ЕОМ, графовідтворювача та дисплея. У пам'яті ЕОМ вводять комплект малюнків елементів зовнішності, який там постійно зберігається, а портрет складається на екрані дисплея.

Для складання суб'єктивного скульптурного портрета (пластична реконструкція обличчя за черепом ) використовують кісткові залишки черепа людини. Методику виготовлення скульптурних портретів розробив академік М.М. Герасимов і вдосконалили професор А.А. Джигорян і доцент Ю.П. Дубягін. Одержаний скульптурний портрет фотографують, а знімки використовують для пошуку осіб, які безвісно пропали, встановлення невпізнаних трупів.

До найбільш розповсюджених матеріальних видів відображень зовнішності людини, які використовуються в оперативно-розшуковій та слідчій практиці, належать фотознімки (фотокартки, фотопортрети). Крім фотографічних зображень і їх репродукцій, у слідчій практиці використовуються й інші різновиди відображень зовнішності людини – кінофільми , відеозаписи , рентгенівські знімки , типографські репродукції та інші.

Розділ 3. Криміналістичні види ідентифікації людини за ознаками зовнішності в кримінальному процесі

Ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні сліди – відображення складають основу для ідентифікації особи.

Існують декілька видів ідентифікації людини за ознаками зовнішності з використанням методики "словесного портрета". В залежності від суб'єкта ідентифікація особи може здійснюватися:

а) слідчим – шляхом пред'явлення особи, фотографії або трупа для впізнання; безпосереднім порівнянням зовнішності особи з фотознімками;

б) оперативним працівником – при проведенні оперативно-розшукових заходів;

б) експертом – шляхом провадження криміналістичного дослідження.

Пред'явлення для впізнання

Цей вид ідентифікації особи здійснюється у вигляді процесуальної дії, передбаченої ст. 174 КПК України. Для впізнання можуть бути пред'явлені живі особи, труп або фотознімки особи чи трупа.

Пред'явлення для впізнання особи за матеріальними зображеннями у вигляді суб'єктивних портретів (малюнки, фотороботи, композиційні мальовані портрети, скульптурні портрети обличчя за черепом) законом не передбачено і тому в порядку ст. 174-175 КПК України його проводити неможливо.

Одним із видів ідентифікації особи є також безпосереднє зіставлення слідчим її зовнішності з фотознімками. Цей вид ідентифікації застосовується слідчим під час перевірки особи, викликаної на допит у якості свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого і проводиться шляхом витребування особистих документів і порівняння її зовнішності з фотокарткою у паспорті або іншому посвідченні.

Ідентифікація особи шляхом безпосереднього порівняння її зовнішності з описом, складеним методом словесного портрета, фотознімками, мальованими, фотокомпозиційними та композиційно-мальованими суб'єктивними портретами, скульптурним портретом – здійснюється оперативними працівниками під час проведення оперативно-розшукових заходів шляхом зіставлення ознак зовнішності конкретної особи з наявними: описом, фотографією, суб'єктивним портретом, фотографією скульптурного портрета.

Експертна ідентифікація – це безпосереднє порівняння експертом із застосуванням спеціальних знань, ознак зовнішності людини, зафіксованих на фотознімках, кіно- і відеоматеріалах, зі зразками ознак зовнішності, відображених на різних матеріальних носіях інформації.

У літературних джерелах цю експертизу називають по-різному: портретно-криміналістична експертиза, фотопортретна ідентифікаційна експертиза, експертиза в цілях ідентифікації особи за рисами зовнішності.

Криміналістична портретна експертиза призначається у разі необхідності встановити особи невідомих злочинців, невпізнаних трупів, свідків, підозрюваних, фактів належності документів, які засвідчують особу й інші фактичні обставини, що мають значення для розслідування кримінальної справи. Головним завданням експертизи є вирішення питання: чи одна і та ж особа, чи різні зображені на наданих фотознімках або інших матеріальних відображеннях [5, 247].

Під час проведення цієї експертизи можуть бути використані тільки об'єктивні відображення людини – фотознімки, кіно- та відеокадри, які мають ознаки зовнішності конкретної людини. Криміналістична експертна ідентифікація за суб'єктивними відображеннями (мальовані портрети, композиції) неможлива, так як відсутні методи аналізу уявних образів зовнішнього вигляду людини, відтвореної у вигляді малюнків, композицій.

Для проведення криміналістичної портретної експертизи використовуються візуальні , вимірювальні , графічні методи , суміщення та накладання.

Візуальний метод є найбільш поширеним і застосовується під час дослідження як одноракурсних, так і різноракурсних фотопортретів шляхом візуального спостереження та порівняння своєрідності форм, розміру, положення та взаєморозташування ознак зовнішності на наданих фотознімках.

Метод лінійних та кутових вимірів застосовується при дослідженні одноракурсних фотознімків і полягає в тому, що на фотознімках (фоторепродукціях) виділяється необхідна кількість антропометричних точок, відстані між якими та кути між лініями, що їх поєднують, вимірюються за допомогою інструментів, а потім порівнюються між собою.

Графічний метод полягає у побудові та порівнянні у системі координат графіків, що характеризують лінійні розміри відрізків, що поєднують відповідні антропометричні точки, та ступінь згину контурних ліній відповідних частин обличчя. Довжина відрізків, що поєднують антропометричні точки, вимірюється за допомогою циркуля та лінійки, ступінь згину контурних кривих – спеціальним приладом.

Метод суміщення зображень полягає в тому, що на одній із порівнюваних фотографій роблять вирізи по лініях, що перетинають найбільш інформативні та чітко визначені ознаки, після чого ця фотографія накладається на іншу і експерт визначає – збігаються чи ні однойменні ознаки зовнішності по лінії розрізу.

Метод накладання (фотоаплікаціі) полягає в тому, що одноракурсні та рівно-масштабні діапозитиви (або негативи), що були виготовлені з наданих на експертизу фотографій, накладають один на одного за однойменними антропометричними точками у наскрізному світлі та перевіряють чи збігаються відповідні точки.

При проведенні портретної експертизи, її важливою частиною є оцінка виявлених збіжних та розбіжних ознак зовнішності та оцінка достатності цих ознак для категоричного висновку експерта. Для об'єктивізації оціночних критеріїв використовують математичні та ймовірно-статистичні методи.


Висновки

Отже, криміналістична габітологія – це галузь криміналістичної техніки, що ґрунтується на засадах анатомії, антропології, біології й охоплює систему теоретичних положень про зовнішні ознаки людини, а також сукупність методів і науково-технічних засобів, що забезпечують збирання, дослідження і використання відповідних ознак для ототожнення особи.

Криміналістична габітоскопія – це криміналістичне вчення про ознаки зовнішнього вигляду людини, їх матеріальних та ідеальних відображень, про методику використання цих ознак при встановленні фактів, що мають значення для провадження досудового слідства в кримінальних справах про злочини та їх попередження. Як бачимо, габітоскопія вивчає криміналістичне ототожнення людини за ознаками зовнішності, є галуззю криміналістичної техніки, що охоплює вивчення, систематизацію, оцінку ознак зовнішності з метою застосування прийомів і методів ідентифікації особи.

Ознака – це характеристика, відмітна риса об'єкта. У габітології ознака характеризує зовнішність людини в цілому або окремі її елементи (зріст, ніс, очі, волосся тощо). Ознаки зовнішності поділяють на власні та супутні.

Власні – це елементи і ознаки зовнішності людини, що проявляються у процесі її життєдіяльності, які поділяються на: загальнофізіологічні, анатомічні та функціональні (за Е.І. Зуєвим); на загальнофізичні, анатомо-морфологічні та функціональні (за Ю.П. Дубягіним); на анатомічні та функціональні (за І.Ф. Пантелеєвим). Власні ознаки також можуть виступати у вигляді особливих прикмет та помітних ознак.

Опис людини за ознаками її зовнішності є здавна відомим та широко використовується як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки у кінці XIX ст. дякуючи науковим дослідженням французького криміналіста-антрополога Альфонса Бертильона опис розшукуваної або встановлюваної людини перетворився у спеціальну поліційну систему під назвою "Словесний портрет", яку до цього часу успішно застосовують у своїй практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу.

З точки зору вирішення ідентифікаційних завдань, стосовно ототожнення особи людини, яка вчинила злочин або безвісти зникла, особливі прикмети цієї людини, до числа яких належить і татуювання, є найбільш цінними й інформативними серед інших ознак зовнішності людини, а їх значення для вирішення завдань ідентифікації є загальновідомим і не потребує додаткового обґрунтування та розгляду. Однак шляхом криміналістичного дослідження змісту татуювання може бути отримана також і суттєва інформація про властивості особи її носія.

Серед існуючого розмаїття видів татуювання для отримання криміналістичне значимої інформації про особу злочинця насамперед становить інтерес так зване "кримінальне" татуювання, а не інші його види, як то "побутове", "пам'ятне", "декоративне" тощо, так як загальновідомо, що наявність у особи "кримінального" татуювання в першу чергу пов'язується з її кримінальним минулим і її криміногенною орієнтацією, які в свою чергу, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у виді позбавлення волі.

Уявний образ зовнішності людини служить основою різних матеріальних її відображень, які використовуються з метою ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку безвісти зниклих та ідентифікації невпізнаних трупів.

До таких матеріальних відображень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб'єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).


Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – ст. 141.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – ст. 15.

3. Баев О.Я. Тактика следственных действий. – Воронеж, 1995.

4. Біленчук П.Д., та ін. Криміналістика: Підруч. для слухачів, ад'юнктів, викладачів вузів системи МВС України / П.Д. Біленчук, О.П. Дубовий, М.В. Салтевський, П.Ю. Тимошенко. За ред. акад. П.Д. Біленчука. – К.: АТІКА, 1998. – 416 с.

5. Біленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.І. та ін. Криміналістика: Підручник. / За ред. П.Д. Біленчука. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Атіка, 2001. – 544 с.

6. Гельманов А.Г. Понятие способа сокрытия преступления и его криминалистическое значение. – Караганда. 1982.

7. Гусев М.Н. Муравьев А.С. Предупреждение, пресечение и раскрытие убийств. – М., 1992.

8. Карпов Н.С., Євдокименко С.В. Злочинна діяльність. – К., 2001.

9. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. – Х., 1985.

10. Колмаков В.П. Идентификационные действия следователя. – М., 1977.

11. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции. – Х., 1997.

12. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 640 с.

13. Криминалистика / Под ред. проф. И.Ф. Герасимова и проф. Л.Я. Драпкина. – М., 1994.

14. Криминалистика / Под ред. проф. Н.П. Яблокова. – М., 1995.

15. Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Ю. Шепітька. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 728 с.

16. Крылов И.Р. Криминалистическое учение о следах. – М., 1976.

17. Лисенко В. Особливості використання спеціальних знань // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12. – С. 109-115.

18. Настільна книга слідчого: [Наук.-практ. видання для слідчих і дізнавачів] / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновалова В.О. та ін. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 720 с.

19. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

20. Радянська криміналістика: Криміналістична техніка і слідча тактика / За заг. ред. проф. В.П. Колмакова. – К., 1973.

21. Руководство для следователей. – М., 1997.

22. Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2 ч. Ч. 1. – Харків: Консум, 2001. – 528 с.

23. Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2-х ч. Ч. 2. – X.: Консум, Основа, 1999. – 416 с.

24. Самойлов Г.А. Основы криминологического учения о навыках. – М., 1968.

25. Селиванов Н.А. Бидонов Л.Г. Типовые версии по делам об убийствах. – М., 1989.

26. Скригонюк М.І. Криміналістика: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 496 с.

27. Советская криминалистика: Методика расследования отдельных видов преступлений / Под ред. проф. В.К. Лисиченко. – К., 1983.

28. Специализированный курс криминалистики / Под ред. проф. М.В. Салтевского. – К., 1987.

29. Тіньова економіка та організована злочинність / Під ред. В.А. Предборського. – К., 1999.

30. Українська Радянська Енциклопедія. – К., 1980. – Т. 3.– С. 422.

31. Федченко В. Груповий метод розслідування кримінальних справ // Право України. – 2003. – № 1. – С. 51-57.