регистрация / вход

Конституційне право на соціальний захист в Україні

Поняття та підстави набуття права на соціальний захист, конституційні гарантії його здійснення та законодавче закріплення. Різновиди та особливості загальнообов'язкового страхування. Підстави та форми надання державної соціальної допомоги громадянам.

Конституційне право на соціальний захист в Україні

План

Вступ

1. Поняття та підстави набуття права на соціальний захист

1.1 Соціальний захист як правова категорія

1.2 Підстави набуття права на соціальний захист

2. Національне законодавство у сфері соціального захисту

2.1 Конституційні гарантії здійснення права на соціальний захист

2.2 Законодавче закріплення права на соціальний захист в Україні

3. Основні організаційно-правові форми соціального захисту

3.1 Загальнообов’язкове державне соціальне страхування

3.2 Державна соціальна допомога

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Діяльність щодо соціального захисту населення є обов'язковою складовою будь-якої сучасної держави, тим більше держав, які визнали себе соціальними.

Слід зауважити, що проблема соціального захисту в Україні досить глибоко вивчається вченими-юристами.

Крім того, жодна сфера правового регулювання суспільних відносин не включає в себе такого значного масиву законів та інших нормативно-правових актів, які досить часто змінюються. Тому впорядкування державно-правового регулювання однієї з найважливіших сфер суспільних відносин, є важливим питанням.

Аналіз чинного законодавства у сфері соціального захисту і практики його реалізації свідчить про визначення права соціального захисту новою галуззю національного законодавства, яка перебуває на етапі становлення. Юридичною основою для визнання цієї галузі права є конституційні положення щодо прав громадян у сфері соціального захисту, а також законодавство України, яке регулює відносини у цій сфері. Складність значною мірою полягає в тому, що в Україні, як і переважно в інших державах світу, немає єдиного кодифікованого акта про соціальний захист населення. Водночас є велика кількість нормативно-правових актів, які регламентують окремі групи відносин у цій сфері.

Сьогодні активно діє та формується законодавство, яке регламентує складні та багаторівневі питання соціального захисту різних категорій населення. Відповідно, нормами соціального права регулюється надто широке коло суспільних відносин в сфері соціального захисту – норми, що визначають сферу соціального захисту і загальні засади соціальної політики у цій сфері; норми, що закріплюють коло соціальних ризиків як підстави для соціального захисту і передбачають умови і порядок безпосереднього надання соціальних виплат і послуг населенню й організаційно-правові форми, через які вони надаються; норми про соціальні стандарти та державні гарантії їх забезпечення; норми, якими визначаються зобов'язальні державні органи та установи, а також уповноважені недержавні суб'єкти у сфері соціального захисту, їх обов'язки, права і відповідальність; норми про бюджетні призначення з Державного бюджету України за державною програмою "Соціальний захист та соціальне забезпечення"; ряд процесуальних норм, які регламентують порядок надання соціальної допомоги тощо.


1. Поняття та підстави набуття права на соціальний захист

1.1 Соціальний захист як правова категорія

Система соціального захисту як особливий соціальний та правовий інститут знаходиться в процесі свого розвитку. Термін „соціальний захист” має різні значення і використовується у широкому та вузькому розумінні. соціальний захист – категорія надзвичайно динамічна і рухлива, безпосередньо пов'язана із соціальною політикою держави.

Стан реалізації законодавчо закріплених економічних, правових, соціальних гарантій, що забезпечують кожному члену суспільства дотримання найважливіших соціальних прав, на нашу думку, слід визначати як соціальну захищеність.

Одним із соціальних прав, які гарантує і повинна забезпечувати держава, є право на соціальний захист. Право на соціальний захист – центральне соціальне конституційне право. Це право відповідно до ст. 46 Конституції України включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Система соціального захисту, відповідно до Конституції, має досить складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога.

Соціальний захист має характерні ознаки, які визначають його сутність. По-перше, це – система суспільних відносин, яка складається при задоволенні особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу із спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою і за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї. По-четверте, кошти надаються у випадках, передбачених законодавством, при втраті чи зниженні заробітку, при додаткових витратах у зв’язку з народженням дитини, при неможливості працевлаштування та недостатності коштів, необхідних для забезпечення утриманців.

Отже, соціальний захист має справу з установленими законодавством категоріями громадян, які внаслідок об’єктивних причин не мають достатніх засобів для існування та утримання непрацездатних членів сім’ї. Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість. В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з об’єктивних причин опинились в скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги – допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів для існування. Не менш важливими є заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, стимулювання активності особи у створенні гарантій власного добробуту. Соціальний захист здійснює свою превентивну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від втрати доходу у зв’язку з безробіттям, старінням, хворобою або смертю, та покращення її добробуту через соціальне страхування.

Отже, соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними – соціальне страхування.

Сам термін соціальний захист в Україні почав широко вживатися тільки на етапі переходу до ринкової економіки. Він замінив термін „соціальне забезпечення”, який використовувався в широкому розумінні для визначення всієї сукупності соціально-економічних відносин в країні, що стосувалися питань соціального захисту, і в цьому розумінні він визначав весь інститут соціального захисту, який отримав назву „право соціального забезпечення”.Одночасно, термін „соціальне забезпечення” у вузькому розумінні, використовувався для визначення системи відносин в галузі соціального захисту, пов’язаних із наданням окремих видів забезпечення за рахунок коштів державного бюджету. Хоча ці два терміни дуже близькі, але поняття соціального захисту за своїм змістом значно ширше – юридичний механізм забезпечення права на соціальний захист здійснюється за допомогою права соціального забезпечення.

Таким чином, соціальний захист – це система суспільних відносин, призначена для задоволення матеріальних потреб громадян із спеціальних фондів через індивідуальну форму розподілу, замість оплати праці чи як доповнення до неї у випадках, передбачених законодавством, з урахуванням трудового стажу громадян чи соціального фактора або без урахування цих обставин.

1.2 Підстави набуття права на соціальний захист

В основу юридичного механізму соціального захисту покладено категорію соціального ризику, як можливість настання матеріальної незабезпеченості в результаті відсутності заробітку або трудового доходу з об'єктивних соціально значущих причин, а також у зв'язку з додатковими витратами на утримання дітей та інших членів сім'ї, які потребують допомоги, на задоволення потреб у медичних і соціальних послугах.

Соціальні ризики як підстава для набуття людиною права на соціальне забезпечення були встановлені у міжнародних актах – Конвенціях та Рекомендаціях МОП – № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення (1952 p.), № 128 про допомоги по інвалідності, по старості і в разі втрати годувальника (1967 р.) та ін., а також у Європейському кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 p., переглянутий у 1990 p.), Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 p.), Європейській хартії про основні соціальні права трудящих (Європейський Союз, 1989 p.).[1]

Згідно з наведеними міжнародними актами до соціальних ризиків, які утворюють основу для набуття людиною права на соціальне забезпечення, належать: тимчасова непрацездатність; вагітність і пологи; необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, престарілим членом сім'ї; хвороба; інвалідність; старість (досягнення пенсійного віку); смерть годувальника; безробіття з незалежних від людини причин; нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання; смерть та деякі інші.

У законодавстві України "традиційні" соціальні ризики покладено в основну соціального страхування. Так згідно зі статтею 11 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, передбачено два поняття – страховий ризик і страховий випадок, як підстави набуття права на соціальний захист. Страховий ризик – це обставини, внаслідок яких громадяни та (або) члени їх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування і потребують матеріальної підтримки або соціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Страховий випадок – подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг, передбачених законами України з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Різниця між цими поняттями полягає в тому, що страховий ризик має ознаку вірогідності та випадковості, а у зв'язку з цим такі обставини означені у множині. Адже невідомо, чи трапляться вони і скільки їх буде. Страховий випадок має ознаку конкретності, це певна, формально визначена обставина, щодо якої передбачено конкретний вид соціального забезпечення.

Основи законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування передбачають наступні страхові випадки: тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною, інвалідність, хвороба, досягнення пенсійного віку, смерть годувальника, безробіття, соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов'язані з певними обставинами, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання (ст. 26).

З часом розширилося коло соціальних ризиків, які в літературі отримали назву "нетрадиційних". Дедалі частіше у законодавствах як підстави для надання різноманітних соціальних допомог стали визнаватися й інші життєві обставини, що порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно. Причому право на соціальну допомогу мали як особи, на яких поширюється соціальне страхування, так й інше населення, не охоплене таким страхуванням.

Оскільки, підтримка сімей з дітьми вважається найважливішим завданням соціальної держави, то найперше, що стало визнаватися обставиною, яка вимагала державної підтримки, це – народження, виховання та утримання дітей. У зв'язку з цим як соціальні ризики стали визнаватися вагітність і пологи, догляд за малолітніми дітьми, догляд за хворими дітьми, додаткові витрати на утримання, виховання та освіту дітей тощо.

Водночас у системах соціального захисту сімей з дітьми ще не досягнуто визнання рівної цінності професійної праці та неоплачуваної сімейної праці, що ставить переважно жінку, яка була зайнята вихованням дітей, у нерівне становище з чоловіками. Зокрема не передбачено застосування більшого коефіцієнта для обрахування стажу для тих років, коли жінка не працювала або працювала з неповним робочим днем у зв'язку з народженням та вихованням дітей, а також вирівнювання заробітної плати. Це становище спостерігається зокрема у Законі України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 p., який фахівці оцінюють як дискримінаційний щодо жінок.

У законодавстві України передбачено соціальний захист особи у разі настання "нетрадиційних" соціальних ризиків. Ці відносини регулюються низкою законів, але найбільш узагальнено такі ризики сформульовано у Законі України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 р. Це – складні життєві обставини, що об'єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно.

До таких закон відносить інвалідність, часткову втрату рухової активності у зв'язку зі старістю або станом здоров'я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, малозабезпеченість тощо. В усіх зазначених випадках в Україні передбачено право особи на відповідну державну соціальну допомогу.

На жаль, у вітчизняному законодавстві зона поширення соціального ризику – лише соціальне страхування, тобто воно не має універсального значення, тоді як настання соціального ризику є підставою для надання соціальних виплат і соціальних послуг не тільки через соціальне страхування, а й через державну соціальну допомогу, отже, має загальне значення, що повинно бути відображене і в його визначенні.


2. Національне законодавство у сфері соціального захисту

2.1 Конституційні гарантії здійснення права на соціальний захист

Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою – ці засади мають визначальне значення для здійснення права людини на соціальний захист в Україні.

Конституція України містить такі положення стосовно соціального захисту: Україна є соціальною і правовою державою (ст. 1); людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Конституція визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах (ст. 53); право на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17); виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу і сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (п. 6 ст. 85).

Стаття 46 Конституції є ключовою для розуміння соціального захисту, вона передбачає право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Водночас положення ст. 46 Конституції України свідчить, що соціальний захист розуміється як більш широке поняття, яке включає матеріальне забезпечення особи у певних випадках втрати доходів і неможливості набути їх власними зусиллями.

Можна зауважити, що цей перелік не є вичерпним, тобто законодавством можуть бути передбачені й інші обставини як підстава для соціального захисту. Свідченням застосування цього є численне соціально-захисне законодавство, яке передбачає соціальний захист для малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, окремо дітей, безробітних осіб з обмеженими фізичними можливостями тощо. Що стосується переліку видів соціального забезпечення, то у частині третій цієї статті йдеться про "пенсії та інші види соціальних виплат та допомог". Таким чином, ст. 46 не обмежує переліку видів соціального забезпечення, це можуть бути будь-які виплати соціального характеру – пенсії, грошові допомоги, компенсації, матеріальні допомоги, а також соціальні послуги.

Конституція встановила низку гарантій права на соціальний захист. Стаття 46 гарантує право на соціальний захист лише громадянам України. Дана обставина неодноразово критично оцінювалася як недолік, що не в повному обсязі відповідає сучасним вимогам щодо забезпечення прав людини.

Однак ці конституційні засади права на соціальний захист набули подальшого і більш демократичного, розвитку у системі законодавства про соціальний захист України. Відповідно до чинного законодавства України кожна людина виступає суб'єктом соціального захисту. Так, згідно з Основами законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (від 14 січня 1998 р.) право на забезпечення за таким страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 3). Згідно з Конституцією України право громадян на соціальний захист гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Реалізація цих конституційних гарантій набула втілення у створенні законодавчого та інституційного механізму загальнообов'язкового державного соціального страхування, діяльності фондів соціального страхування щодо акумуляції коштів шляхом збирання страхових внесків з роботодавців і працівників і надання застрахованим соціальних виплат і соціальних послуг при настанні страхових випадків.

Суттєве значення у системі гарантій, передбачених Конституцією, має положення частини третьої ст. 46, згідно з яким пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Стаття 47 Конституції передбачає право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла від держави та органів місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Тобто йдеться про право громадян на соціальне житло.

Конституція визнає право кожної людини в Україні на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. Щоправда, недоліком тут є те, що Конституція утримується від визначення гарантій у забезпеченні такого права, а тому положення ст. 48 мають декларативний характер.

Наступне конституційне положення, що стосується соціального захисту, міститься у ст. 49, де встановлено, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Конституція проголошує такі права для кожного, тобто для кожної людини, як громадян України, так і для іноземців і осіб без громадянства, біженців. Зокрема передбачено, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава бере на себе обов'язок щодо створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Важливою гарантією є положення частини третьої ст. 49, згідно з якою у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а наявна мережа таких закладів не може бути скорочена.

Згідно зі ст. 51 Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійну діяльність щодо дітей (ст. 52). У розвиток конституційних гарантій прийнято Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (поточна редакція Закону від 01.01.08). Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Окрім статей Конституції, які безпосередньо закріплюють права людини та громадянина у сфері соціального захисту, не менше значення мають загальні конституційні гарантії, які забезпечують реалізацію прав людини в Україні. До загальних конституційних гарантій належать: проголошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини – її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8); чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157).

2.2 Законодавче закріплення права на соціальний захист в Україні

Оскільки, Україна є соціальною державою, у зв'язку з цим соціальна політика держави має бути для неї пріоритетною, тому в Україні існує значна кількість законодавчих актів відносно соціального захисту окремих категорій осіб.

Реалізація права на соціальний захист гарантується насамперед загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. У цій сфері діє низка законів – Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001,"Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування" від 11 січня 2001 р., "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 р.

Крім державного страхування в Україні передбачене надання державної соціальної допомоги за рахунок бюджетних джерел. Передусім така допомога надається малозабезпеченим, інвалідам, сім’ям з дітьми.

У сфері охорони здоров’я постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955 визначається перелік видів безоплатної медичної допомоги (сюди віднесено такі види медичної допомоги, яка надається державними та комунальними закладами охорони здоров'я), так і передбачено право особи на медичне страхування. Суттєве значення у цьому питанні має й рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 (справа щодо безоплатної медичної допомоги), яким постановлено, що медична допомога у державних та комунальних закладах охорони здоров'я надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Разом з тим постановою 17 вересня 1996 р. № 1138 (в ред. постанови від 2 вересня 2005 р., № 862-2005-п). Кабінет Міністрів України затвердив і перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров'я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах.

В Україні законодавчо закріплено надання спеціального соціального захисту, яка передбачає спеціальні (відмінні від загальних) умови його здійснення стосовно певного, визначеного законами, кола осіб.

Згідно з чинним законодавством до таких осіб належать військовослужбовці, особи начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої системи України, особи начальницького складу податкової міліції та деякі інші категорії осіб. Такі спеціальні умови передбачено такими законами України, як "Про державну службу", "Про Національний банк України", "Про дипломатичну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про прокуратуру", "Про статус народного депутата України", "Про статус суддів", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про міліцію" тощо.

Додатковий соціальний захист передбачено законодавством для таких категорій населення: діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування; ветерани війни; ветерани військової служби та ветерани органів внутрішніх справ; ветерани праці та особи похилого віку; інваліди та особи з обмеженими фізичними можливостями; особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; особи, які стали жертвами політичних репресій; біженці та ін.

Водночас надання соціального захисту тісно пов'язане із соціальними стандартами – певними нормативами, які визначають рівень певних соціальних благ і встановлюють державні гарантії їх забезпечення. В Україні закладено основи соціальної стандартизації. Основними законодавчими актами щодо соціальних стандартів є закони України "Про прожитковий мінімум", "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".

Безумовно, така активна діяльність держави у сфері соціальної політики є значним досягненням, але в Україні досі не прийнято єдиного законодавчого акта, який би закріплював усю систему державної соціальної допомоги. Необхідність прийняття акту, що кодифікує соціальні закони, пов'язана з тим, що, не дивлячись на істотний прогрес соціального законодавства у сфері соціального страхування і захисту окремих верств населення, все ще існує ряд проблем. Вони полягають в тому, що законодавство, що стосується даної сфери, містить значну кількість неузгоджених норм відносно соціального захисту окремих категорій громадян: ветеранів війни і праці, жертв політичних репресій, чорнобильців інвалідів і ін., а також норм окремих законів відносно сімей з дітьми, малозабезпечених сімей. Також з прийняттям такого кодексу будуть встановлені єдині стандарти соціального забезпечення і надання соціальних послуг.


3. Основні організаційно-правові форми соціального захисту

3.1 Загальнообов’язкове державне соціальне страхування

Основною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту є загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке, у свою чергу, є підсистемою соціального захисту і передбачає кілька видів такого страхування з утворенням відокремлених фондів та умовами надання соціальних виплат і послуг.

Основним законодавчим актом у системі соціального страхування в Україні є Основи загальнообов'язкового державного соціального страхування, прийняті 14 січня 1998 р. Згідно зі ст. 1 Основ, загальнообов'язкове державне соціальне страхування являє собою систему прав, обов'язків і гарантій, що передбачає надання соціального забезпечення, яке включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Згідно зі статтею 7 зазначеного закону, загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають: особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту): на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання; у фізичних осіб, а також особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності.

Більш повний перелік осіб, які підлягають державному соціальному страхуванню міститься у відповідних законодавчих актах, що регулюють відносини соціального страхування: "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 р., "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування" від 11 січня 2001 р., "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 р., та "Про недержавне пенсійне забезпечення".

Джерелами фінансування соціальних виплат у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування є соціальні страхові фонди, які формуються за рахунок страхових внесків працівників і роботодавців. (ст. 20 – Основи). Крім того, Законом України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачена добровільна участь у системі загальнообов’язкового пенсійного страхування, на основі укладення відповідного договору (ст. 12).

У системі соціального страхування передбачено п'ять видів такого страхування: страхування на випадок безробіття; страхування у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; пенсійне страхування; медичне страхування. (ст. 4 –Основи).

За державним соціальним страхуванням застрахованим особам у разі настання страхового випадку надаються такі види соціальних послуг і матеріального забезпечення:

1) пенсійне страхування – пенсії за віком, по інвалідності внаслідок загального захворювання (в тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсії у зв'язку з втратою годувальника, медичні профілактично-реабілітаційні заходи; допомога на поховання пенсіонерів;

2) медичне страхування, що включає в себе діагностику та амбулаторне лікування, стаціонарне лікування, надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення, профілактичних та освітніх заходів, забезпечення медичної реабілітації особам, які перенесли особливо важкі операції або мають хронічні захворювання;

3) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням: допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною); допомога по вагітності та пологах;допомога на поховання;

4) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання: профілактичні заходи по запобіганню нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням; відновлення здоров'я та працездатності потерпілого; допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків; пенсія по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; пенсія у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

5) страхування від безробіття: допомога по безробіттю; відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою та профорієнтацією; матеріальна допомога безробітному та членам його сім'ї; дотація роботодавцю для працевлаштування безробітних, в тому числі молоді на перше робоче місце.

3.2 Державна соціальна допомога

Наступною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту України є державна соціальна допомога, яка становить систему заходів щодо надання за рахунок державного та комунального (місцевого) бюджетів та інших програм матеріальної допомоги, здійснення соціального обслуговування та утримання, встановлення пільг.

Державна соціальна допомога як форма соціального захисту становить систему державної підтримки населення, що надається за рахунок державного бюджету у певних, визначених законами, випадках. Загалом, підставами для її надання є складні життєві обставини, що об'єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно. До таких належать інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв'язку зі старістю або станом здоров'я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, малозабезпеченість, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім'ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо. Тобто, держава визнає та закріплює у відповідних нормативних актах максимально широке коло обставин, за настання яких особи, що потребують соціальної допомоги мають право на її отримання.

Державна соціальна допомога за законодавством України надається у грошовій та натуральній формах, а також у формі соціального обслуговування і призначена як для всього населення України загалом, так і для окремих категорій: малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, інвалідів, дітей-інвалідів, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, інвалідів тощо.

Загальний характер має Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" від 1 червня 2000 р. Закон спрямований на реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціальний захист – забезпечення рівня життя не нижчого від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім'ям.

Грошова державна соціальна допомога для окремих категорій громадян здійснюється на основі таких законів: "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (в ред. Закону України від 1 січня 2008 р.) – відповідно до Конституції України встановлюється гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми в загальній системі соціального захисту населення; "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16 листопада 2000 р. та інших нормативно-правових актів.

Ще один законодавчий акт, який регулює відносини у сфері надання соціальної допомоги – Закон України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 р. Згідно зі ст. 1 Закону соціальні послуги – комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі – особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.Закон називає основними формами соціальних послуг матеріальну допомогу та соціальне обслуговування. У свою чергу, матеріальна допомога включає грошову і натуральну допомогу: продукти харчування, засоби санітарії і особистої гігієни, засоби догляду за дітьми, одяг, взуття та інші предмети першої необхідності, паливо, технічні й допоміжні засоби реабілітації, а також багато інших заходів освітнього, професійного, медичного спрямування (ст. 5).На думку Болотіної Н.Б. згаданий Закон є недосконалим, і в основі цього лежить суперечність між широким розумінням соціальних послуг (їхнім переліком) і вузькою сферою їх застосування (соціальним захистом). Слід зважити на те, що поняття "соціальні послуги" може мати більш широку сферу застосування, ніж сфера соціального захисту. Практично цим терміном охоплюються усі види послуг, які надаються державними і недержавними закладами та установами, з метою забезпечити реалізацію соціальних прав у державі, і не тільки особи, "що знаходяться у складних життєвих обставинах", потребують соціальних послуг. У широкому розумінні "соціальні послуги" – це категорія соціального права. А якщо застосувати цей термін лише для сфери соціального захисту, то про це, очевидно, має бути вказано у назві закону. Крім того, Закон не містить універсального механізму надання усіх видів соціальної допомоги, у тому числі соціального обслуговування, і не розв'язав проблеми уніфікації правового регулювання у цій сфері[2] .

Також в Україні законодавчо закріплено надання спеціального соціального захисту, яка передбачає спеціальні (відмінні від загальних) умови його здійснення стосовно певного, визначеного законами, кола осіб.

Спеціальний соціальний захист стосується:

1) кола осіб, які виконують певний вид державної діяльності, протягом виконання якої не підлягають обов'язковому державному соціальному страхуванню;

2) кола осіб, які підлягають соціальному страхуванню, але держава бере на себе обов'язок щодо їх підвищеного соціального забезпечення або покладає такий обов'язок на конкретних суб'єктів.

Водночас соціальні допомоги таким особам надаються у рамках державної соціальної допомоги, яка призначена для малозабезпечених осіб або осіб, які не працюють і не охоплені соціальним страхуванням. Це значно знижує гарантії згаданих осіб, чим порушує принцип справедливості.

Висновки

Конституція України закріплює та гарантує здійснення одного з найважливіших прав – права на соціальний захист. Перш за все відображення України як соціальної держави знайшло своє закріплення в ст. 1 Конституції України, яка проголосила Україну соціальною державою. Визначальною для розуміння соціального захисту є стаття 46, яка визначає право громадян на соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості та в інших випадках передбачених законом.

Тому численне законодавство України спрямоване на надання гарантій у сфері соціального захисту, закріплених Конституцією.

Важливо зазначити, що соціальний захист в Україні надається як для окремих категорій осіб (ветеранів, інвалідів, жінок і дітей, військовослужбовців, біженців, осіб, які постраждали від наслідків чорнобильської катастрофи, посадових осіб різних категорій тощо), які проживають (перебувають) на території України і які потребують соціального захисту, так і для всього населення України загалом.

Здійснення права на соціальний захист в Україні організовано в кількох формах. Основною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту є загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке, у свою чергу, є підсистемою соціального захисту і передбачає кілька видів такого страхування з утворенням відокремлених фондів за рахунок внесків самих працівників і роботодавців, та умовами надання соціальних виплат і послуг.

Державна соціальна допомога як форма соціального захисту становить систему державної підтримки населення, що надається за рахунок державного бюджету.


Список використаних джерел

1. Конституція України (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV) – К.; Атіка – 2006.

2. Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року // Відомості Верховної Ради від 5 червня 1998 року, № 23, ст. 121.

3. Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради від 12 грудня 2003 року, № 49, ст. 376.

4. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 року // Відомості Верховної Ради від 2 червня 2000 року, № 22, ст. 171.

5. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням” від 18 січня 2001 року // Відомості Верховної Ради від 6 квітня 2001 року, № 14, ст. 71.

6. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 року // Відомості Верховної Ради від 26 листопада 1999 року, № 46, ст. 403.

7. Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

8. Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2000 року // Відомості Верховної Ради від 5 січня 2001 року, № 1, ст.2.

9. Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” від 1 червня 2000 року // Відомості Верховної Ради від 1вересня 2000 року, № 35, ст.290.

10. Закон України „Про соціальні послуги” від 19 червня 2003 року // Відомості Верховної Ради від 7 листопада 2003 року, № 45, ст. 308.

11. Постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 року № 955 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 року № 1138 (в ред. постанови від 2 вересня 2005 р., № 862-2005-п) // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.

13. Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року, № 10-рп/2002 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України;

14. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту. – К.: Знання, 2008.

15. Гончар И. Все льготи – в один кодекс. Что должен регулировать Социальний кодекс? // Юридическая практика. – 2005. – № 28.

16. Право соціального забезпечення. – Навчальний посібник / За ред. П. Д. Пилипенка. – К.: „Ін Юре”. – 2006.

17. Чомахашвілі О. Соціальне право як самостійна галузь права // Юридичний журнал. – 2005. – № 10.

18. Ярошенко І. С. Право соціального забезпечення: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2005.


[1] Болотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні. –К.: Знання, 2008.

[2] Болотіна Н.Б. Право соціального захисту. – К.: Знання. – 2008.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему